10 років Меґґі Макдоннелл працює у школі спільноти корінних мешканців Канади — інуїтів на крайній півночі країни. У тій місцевості підлітки часто прогулювали школу заради випивки і наркотиків, нерідко вчиняли самогубства. Але вони повернулися за парти на уроки Меґґі, бо ті змінювали їхнє життя. Як завоювати довіру складних підлітків і перетворити їх на найактивніших членів громади, ми розпитали у володарки Global Teacher Prize 2017 Меґґі Макдоннелл. До Києва вона приїхала на відкриття Освіторія Хабу — місця сили української освіти.
Мене завжди захоплювали історії людей, які подолали величезні труднощі і виклики. Я саме працювала з біженцями в Конго, коли моя сестра зателефонувала і сказала, що школа спільноти інуїтів шукає вчителів. У мене була скайп-співбесіда: я — під пальмою з ананасовим соком, вони — в арктичній тундрі. І мене взяли. Я хотіла більше знати про проблеми власної країни, бо виявилося, канадці охочіше їдуть волонтерити в Танзанію, ніж працювати за гроші в корінній спільноті власної країни.
У мій перший день у новій школі учні не з’явилися взагалі — вони були прогульниками, ніхто не міг змусити їх ходити на уроки. Я пробувала усміхатися, завести розмову і натикалася на агресію. Ок, думала я, це не спрацювало. Сприйняла це як тест на витривалість: знову усміхалась і знайомилась. Через три місяці вони таки прийшли в клас, щоб випробовувати мене ще й там: а що як я зламаю парту, а що як назву вчительку лайливим словом? Звісно, так робили не всі учні, але багато. Це ранило мене, але треба відступити вбік і побачити себе як маленьку частинку довгої історії несправедливого ставлення до корінного населення. Тож я вирішила не реагувати так, як вони очікували від мене — не ображалася, не закривалася. Натомість почала організовувати роботу поза шкільною програмою: хлопці, у мене є ключі від спортзалу, може пограємо в щось?
Велосипед, який змінює життя
Працюючи з підлітками, треба знайти те, що вони люблять, і піти за цим інтересом чи вподобанням. Так було з велосипедами. Мої учні були бандою bike thieves — крадіїв велосипедів: 14-річні підлітки крали велосипеди по місту, гасали на них, розбивали їх і кидали в річку. Я зрозуміла, що вони люблять велосипеди, і треба працювати з цією темою. Знайшла майстра, який погодився провести майстер-клас з лагодження. Спершу учні були налаштовані скептично, але потім побачили, що він робить велосипеди кращими, швидшими, тюнінгує їх. Тож уже не треба красти, а можна мати свій крутий велосипед. А потім самі підлітки навчилися і лагодили двоколісний транспорт сусідів.
Ремонт велосипедів переріс у ремонт стосунків у спільноті — учні більше не були викрадачами, а стали майстрами. Ми пішли далі і поремонтували велосипеди молодіжного центру. Тепер замість красти можна взяти велосипед безкоштовно в центрі й покататись. Підлітки навіть самі менеджерили, хто, коли і на скільки орендує транспорт.
Діти — цілителі
Якось потрапила на воркшоп до соціального працівника з-поміж корінного населення Канади. Він сказав, що в культурі інуїтів діти — це цілителі. Я одразу не збагнула суть його слів. Та фраза просто крутилася в мене в голові як скляна кулька — я не знала, до чого її застосувати. Пізніше запропонувала своїм учням допомагати з догляданням дітей у садочку. Це була суто практична справа: садочкам бракувало працівників, їм потрібні були помічники, а мої учні потребували першого досвіду роботи і якогось доходу. Тож я подумала — тут пазл з’єднається. Але не підозрювала, якими глибокими будуть зміни.
Моїх учнів називають «ризикована група населення» — це прогульники, багато з яких мають проблемні родини, вони часто недоїдають і мешкають у поганих умовах. Деякі з них мали репутацію булерів, агресивних хуліганів, вони переступали поріг школи і мали думку: ок, чия черга сьогодні відгребти? А якщо на вихідних була вечірка чи сталася якась драма, то ранок понеділка в школі — це майже колективна бійка.
Приміром, дівчина, назвемо її Джезмен, заходить до школи, і вона напоготові битися — можливо, вона бачила, як учора побили її маму, можливо, недоїдала кілька днів. Та коли я приводжу ту саму Джезмен у дитячий садок, 15 трирічок з галасом біжать до неї обійматися. Саме тоді скляна кулька в моїй голові стала на місце — я зрозуміла, що означає «діти — цілителі».
Трирічки не оцінюють і не осуджують. Їм байдуже, який на тобі одяг, хто твої батьки і чому в тебе синець під оком. Діти знають лише, як любити. Мені казали, що ці учні неграмотні, не вміють читати. Якось ідучи повз кімнату дитячого садка, я побачила, як мій хуліган читає книжку трирічним дітям. Ця проста справа з дитячим садком перетворилася на величезну павутину різних соціальних зв’язків: діти, які вже виросли, впізнають моїх учнів у супермаркеті і досі біжать їх обійняти, батьки тих дітей вдячні підліткам, бо вони справді допомогли з доглядом, директор школи часто запрошує моїх старших учнів бути асистентами на уроках у молодшій школі. І цього всього я навіть уявити не могла на початку. Коли робиш проєкт у спільноті, ніколи не знаєш, якими будуть результати — і це прекрасно: як учитель, ти не в позиції всезнайки, ти відпускаєш це у вільний розвиток і спостерігаєш, як воно розквітає.
Створити подіум для підлітка
Коли маю на думці проєкт, особливо для підлітків з поганою репутацією, я закладаю в нього можливість маленького подіуму для учня. Це момент, коли цей складний підліток зможе відсвяткувати свої здобутки, почуватися корисним. Не завжди наперед знаю, як саме це станеться, але тримаю це в голові. Часом, це буде фото на моїй сторінці в соцмережах, де я показую, як круто він щось робить. І коли цей пост отримує 30 лайків і коментів від місцевих людей, наступного дня цей розбишака почувається зовсім інакше. Або я можу запросити учнів на місцеве радіо оголосити про фандрейзинг-кампанію, яку ми проводимо. І спільнота дивується — вчорашні хулігани займаються фандрейзингом.
Часом, сама громада будує цей подіум, цінуючи роботу і допомогу підлітків. Одного дня зателефонував мер містечка і запропонував мені і моїм підліткам провести організацію федеральних виборів у місті. Уявіть, ми були бандою bike thieves, а тепер нам доручають таку важливу справу. Тоді я зрозуміла, що ми змінили свою репутацію — нас побачили як відповідальних, корисних, залучених членів спільноти. І два дні ми проводили вибори — реєстрували виборців, вели підрахунок — це було так класно!
Навчання має бути «змістовним»
Чому підліткові був потрібен той велосипед? Тому що вдома в нього наркотики і насилля, він не хоче туди повертатися, тож краще піде до школи, де його навчать, як відремонтувати старий велосипед, зробити його швидким і класним. А тоді можна гасати на ньому весь вечір, почуватися вільним і знайти собі друзів. Велосипед стає для нього інструментом впорядкування власного життя. Але якщо він приходить до школи, де йому розповідають про єгипетські піраміди — не хочу нікого образити — піраміди важливі і цікаві, але після цього уроку учень повернеться в реальний світ проблем, і така школа йому не потрібна. Якщо навчання відповідатиме запитам і потребам учнів, тоді ми обов’язково знайдемо час і на піраміди. Школа повинна вчити дітей бути вирішенням спершу локальних, а потім глобальних проблем.
Уроки і навчання повинні мати значення для цих конкретних дітей. Людині, особливо підлітку, потрібне усвідомлення сенсу свого життя — це приносить радість і щастя. Коли навчання «змістовне» саме для цього підлітка, ви отримаєте 100% його уваги, участі, ентузіазму і натхнення.
Мене часто запитують, чому я так довго працювала в депресивному регіоні, де часто траплялися самогубства, смерті і трагедії. Якось до мене прийшов учень і розповів, що планував самогубство в неділю, але на уроці в п’ятницю ми робили велосипеди, і це змінило його плани.
У мене було чотири таких випадки, коли учні зізнавалися, що мої уроки врятували їм життя. Я знаю, що завжди матиму цей зв’язок з ними. Зараз спостерігаю, як розгортаються їхні життєві історії — вони закінчують навчання, біжать марафони, стають батьками. Це величезний привілей бути дотичною до їхніх історій.
Хочу ділитися всім, що вмію
Я обожнюю будувати зв’язки з людьми. Коли мені було 14, ми мешкали у віддаленому регіоні Канади — діти жили в селах далеко одне від одного. Влітку я переконала свого вчителя фізкультури започаткувати футбольну програму, щоб ми могли збиратися разом і грати. Модель мого життя була така: у 14 я була тренером для 10–12-річних, у 16 тренувала 14-річних — так було завжди. Я виросла в професію того, хто тренує, навчає, з’єднує людей — у мені живе ідея, що маю ділитися всім, що вмію.
Корінні мешканці Канади навчили мене: «Усі голодні, поки один лишається голодним, усі хворі, якщо бодай один лишається невилікуваним». Ця філософія так відрізняється від того, що цінуємо ми в сучасному світі. Моє щастя походить від зв’язку з молодими людьми і від того, що я бачу, як вони знаходять сенс власного життя. Думаю, це така форма залежності: я залежна від захвату, який переживаю, коли бачу, що молоді люди в дуже токсичному і складному середовищі розквітають, і я до цього причетна.
