В Україні, де приватних шкіл 1% з усіх закладів середньої освіти, побутує думка, що відбувається стрімке зростання їхньої кількості. А як ведеться в країнах, де державних шкіл майже немає або значно менше, ніж комерційних? Через що виникає така ситуація? Чим керуються там батьки, коли віддають дітей до шкіл, за які треба платити?
Гонконг: комерційні, але з держбюджету
Дивно, але існують країни, в яких переважна більшість дітей ходить до приватних шкіл. Наприклад, у Гонконгу лише кожна десята дитина ходить до державної школи. Звісно, для того є дві очевидні причини. По-перше, ця країна лише 23 роки тому перестала бути колонією. По-друге, саме британською колонією, тобто успадкувала повагу до приватних шкіл. У країні найдорожчі школи — саме англомовні пансіони, що скопійовані з «вікторіанських» закладів освіти Британії або належать іноземним власникам. Родини, які планують, що їхні діти вступатимуть в англійські університети, віддають перевагу саме таким школам.
Утім, цим різноманіття закладів освіти не обмежується. Адже самих лише видів приватності тут чимало. Є релігійні школи з власними програмами, але державним фінансуванням (таких більшість), школи, створені благодійними організаціями на грантовій основі, які були створені з частковими державними дотаціями, щоб охопити всіх дітей освітою: тут батьки не платять щомісяця, але офіційно купують у них дітям місця (нині їхня кількість неухильно знижується). Є ще й приватні школи з прямою державною фінансовою підтримкою (програма заохочення закладів приватної освіти заради збереження різних форм шкіл) — вони набирають учнів, рекламуючи себе, відбирають за допомогою власних способів тестування чи співбесід, дають власні програми, але мають хоча б половину дітей навчати за стандартизованою програмою. Міжнародні школи мають іноземних власників чи спонсорів, навчання там досить дороге. Є й маленькі приватні школи, ціни яких регулює ринок освітніх послуг, конкуренція — зазвичай вони по кишені більшості родин. А фонд англійських шкіл, спілка з 22 закладів освіти Гонконгу, значно дешевші від міжнародних, адже отримують субвенції держави за надання освіти англомовним дітям.
Що це дає? Батьки мають величезний вибір на різні смаки та різні бюджети. У містах — безліч освітньої реклами на транспорті, білбордах, у формі об’яв чи листівок. Найкращий вид конкуренції: просто на стінах шкіл презентовані досягнення учнів та випускників — кубки переможців, грамоти, медалі тощо. Якщо ж родина нічого не «тягне» за фінансами, для неї є кредити та адресна допомога малозабезпеченим.
Типові батьки в Гонконгу планують, щоб грошей вистачило ще й на репетиторів, якщо дитина «забуксує» з якогось предмета та перед вступом до вишів. Тож відкладати фінанси починають, щойно малюк з’являється на світ.
Загалом система освіти в Гонконгу вважається однією з найбільш успішних.
Нідерланди: плата за спілкування
Тут дві третини шкіл — приватні. Існує досить чітке розмежування за цінами та за метою навчання. Батьки добре розуміють, якою хочуть бачити дитину, коли віддають її до школи певного виду. Якщо йдеться про традиційну освіту та підготовку до місцевого вишу, така приватна школа обійдеться зовсім недорого: від 300 євро на місяць. Інтернаціональна школа з викладанням англійською чи німецькою мовою та з планами вчитися за кордоном — від тисячі євро. А класичний пансіон в англійському стилі «потягне» приблизно як у Британії — від 4 тис. євро на місяць.
Більшість дітей навчаються у школі вже з 4 років. Можна сказати, у Нідерландах дещо інший ефект від різноманіття шкіл. Кожна з них не дуже велика, тож дітей привчають сприймати її не як місце, де вчаться чи «відсиджують уроки», а як єдину команду, центр спілкування.
Класи початкової школи (разом з учителем) зустрічаються за потреби у вихідні, самі вигадують, як провести час. Скажімо, сходити на футбол, на пляж чи поїсти морозива — зовсім не виняток тут. Окрім освітніх екскурсій, діти разом займаються спортом. І йдеться не про уроки фізкультури, а про додаткові походи до басейнів та велоспортивні розваги — ці дві навички вважаються обов’язковими в країні, де чимало річок та каналів і де половина населення пересувається на двоколісному транспорті.
У старших класах учні з педагогами (і без батьків) регулярно їздять у кемпінги, святкують усі «червоні дати».
Батьки вважають, що платять (а не віддають дітей до безкоштовних державних закладів освіти) за те, щоб шкільні роки вони провели в мінігромаді, мінісоціумі, і в дорослому житті змогли легко працювати в команді, ставати лідерами, знаходити спільну мову з різними людьми.
Там, де державні школи — у меншості
В Іспанії, Ірландії, Бразилії, Колумбії, Аргентині в приватній школі навчається кожна третя дитина. У Франції, Британії — кожна п’ята. У цих країнах загалом вважається, що гарне майбутнє забезпечити може лише приватна школа. Тож батьки відкладають гроші та «бронюють» місця заздалегідь. Якщо ж дитині доводиться йти в державну школу, єдина вимога до школи: зберігати в безпеці, як у камері схову. У деяких країнах (скажімо, Німеччині, Франції) безкоштовна державна освіта — не пільга, а обов’язок. Тож якщо учень не ходить на уроки, а батьки не повідомляють, з якої причини, вже за тиждень додому може приїхати поліція та «під вартою» відправити у клас.
В Іспанії приватна освіта недешева — від 3 тис. доларів на місяць. Проте ці школи гарантують вступ до університетів як своєї країни, так і за кордоном. А елітні, що просять як мінімум удвічі більше, пропонують найдивовижніші варіанти: наприклад, уроки музики від відомого музиканта чи послуги фахівця з іміджу.
А ось державні школи в Іспанії, як тут жартують, нагадують бомбосховища через броньовані вікна, високі паркани, численні замки. Класи переповнені, але приміщення переважно відремонтовані, зі зручними меблями.
Британська освіта — це класика. Але батьки не лише критикують державні школи, їх взагалі не вистачає. Діти роками можуть чекати місця, а їхні прізвища занесені до «листів очікування». Ось чому родини ще малюків записують «на виріст» у приватні школи, ціни на які стартують від 1 тисячі доларів на місяць.
У Британії — прірва між рівнем освіти у школах різних форматів. Безкоштовні дипломи в прямому і переносному сенсі не варті нічого, у той час, як платні дипломи, отримання яких вимагає від учня великих трудовитрат, часто забезпечують успіх у житті.
Бразилія — ще один приклад. Тут вивчитися в приватній школі дешевше, ніж у державній, якщо хочеш отримати вищу освіту. Справа навіть не в тому, що значно легше навчатися у класі, де в середньому 10 учнів, ніж там, де від 40 до 80 дітей. Навіть після приватних шкіл не всі вступають до університетів, де конкурс 200 абітурієнтів на одне місце, а після державних практично немає шансів. Тому батьки наймають репетиторів, потім відправляють випускників на спеціальні платні підготовчі курси, і ті 3-5 років роблять спроби стати студентами. Це дорожче, ніж платити за приватну школу від 50 доларів на місяць.
Тож тут у державні школи діти ходять, бо їм за це… платить держава. Вже 25 років діє програма, за якою малозабезпечена родина отримує щомісяця субсидії за кожну дитину, що відвідує школу. Це дає змогу утримати в класах тих, хто б пішов працювати підлітком, дає їм шанс на гідну професію.
На що зважають
Опитування батьків доводять, що найчастіше приватну школу обирають через такі причини:
- Тут учні демонструють кращі результати. Репутація школи, що підтверджує те, що вищі шаблі в міжнародних рейтингах закладів освіти займають зазвичай приватні школи.
- У державних школах цих країн не дають достатньо знань для вступу до університетів — потрібні додаткові підготовчі курси, репетитори.
- Індивідуальний підхід. Приватні школи більш чутливі до побажань батьків, оскільки мають більшу свободу та не хочуть втратити репутацію.
- Більше можливостей для самореалізації та перевірки здібностей: великий вибір додаткових занять і факультативів дають дитині змогу додатково вивчати той предмет, який їй подобається.
