87 % українських батьків вважають, що шкільна освіта має бути насамперед практичною. Ігор Козловський, кандидат історичних наук, релігієзнавець і колишній полонений бойовиків «ДНР», не погоджується. Як брак якісної гуманітарної освіти створив умови для війни на Донбасі? Чому важливо вчити дітей ставити запитання, а не давати «правильні» відповіді? Навіщо менеджерам виробництва йти на курси ікебани? Про усе це Ігор Козловський розмірковує у рубриці Блоги змінотворців.
Гуманітарні науки вчать мислити
Щоб зрозуміти стан гуманітарної освіти в Україні зараз, потрібно дослідити історію.
У бароковий період Україна мала широкий простір для здобуття знань на європейському рівні. Тоді в людей, що заселяли наші землі, саме тривав процес усвідомлення себе українцями. Зазвичай результатом такого процесу стає сформована національна ідентичність. Тобто розуміння: я — українець або українка, а тому маю відповідальність за свою Батьківщину, народ і історію.
Так-от, проаналізувавши предмети, які викладали в ту пору в школах і вищих навчальних закладах, я помітив: перевагу надавали саме гуманітарним дисциплінам. Наприклад, граматиці або риториці. Через них педагоги не просто транслювали певну інформацію, а навчали учнів і студентів мислити. Можливо, тому у молоді й виникала внутрішня потреба розібратися, ким вона є та чого має прагнути як спільнота.
За Радянського Союзу акцент змістився на утилітарні, практичні дисципліни. Замість того, щоб формувати світогляд, людина мала отримати певний набір навичок. З’явилося більше будівельників, інженерів і шахтарів.
Звісно, спеціалісти в будь-які галузі — це добре. Погано — коли з технічної освіти, яку вони здобувають, майже повністю зникають гуманітарні науки, які вчать мислити. Людина, що не вміє мислити, перетворюється на біологічну машину для виконання завдань.
Окупація — наслідок гуманітарного невігластва
Наслідки такого підходу зараз бачимо на Донбасі, де колись здебільшого готували фахівців для підприємств. Із часом утворився величезний прошарок людей, які не цікавилися гуманітарним знанням. Саме тому російська пропаганда так легко впливала на їхню свідомість. У населення не було своєрідного імунітету проти маніпуляцій, який забезпечують гуманітарні науки. Відповідно, не було і ментального спротиву окупантам.
У 2014-му я спостерігав за людьми, які брали руки в зброю і ставали під російські прапори. Згодом спілкувався з бойовиками під час полону. Знаєте, що їх об’єднує? Тотальне гуманітарне невігластво. Вони не знають історію й оперують переважно міфами, які поширюють пропагандистські інформаційні сайти. Вони не мають простору філософського мислення й уміння конструювати свої думки. У них багато емоцій, утім навіть їх вони не можуть обґрунтувати. Загалом цим людям бракує підґрунтя для мислення, яке дає гуманітарне знання, і звідси коріння проблеми.
Тому нам необхідно грамотно налагоджувати роботу з молоддю окупованого Донбасу — на неї ще можна вплинути. Зараз там свідомість дітей і підлітків переважно мілітаризують. Це підштовхує їх до імпульсивних рішень. Натомість українській стороні треба навчати молодь рефлексувати та працювати над емоційним інтелектом. Тільки так можна добитися внутрішньої стійкості до ворожих інформаційних потоків у середовищі, в якому вона зростає.
Для цього варто створювати більше прогресивних середовищ для спілкування. Вони — це своєрідний живильний бульйон, із якого можна черпати корисні елементи для особистісного зростання. Чим більше таких осередків — тим вища ймовірність не тільки реінтегрувати молодь з окупованих територій в український простір, а і сформувати відповідальне та цілісне громадянське суспільство.
У Японії навіть на технічних спеціальностях 40 % дисциплін — гуманітарні.
Україна потребує глибокодумних і відповідальних громадян — справжніх дорослих, які вміють рефлексувати, ставити запитання і знаходити відповіді. Унаслідок попередньої епохи зараз у нашому суспільстві багато інфантильних людей із патерналістськими очікуваннями. Вони дуже часто не вміють бачити навколишній світ як певний виклик і послуговуватися глибинними гуманітарними знаннями. Це говорить про те, що у нашій освіті є системна помилка.
Чим відрізняється дорослий від інфантильної людини? По-перше, він усвідомлює себе та своє місце в житті. По-друге, він бере на себе відповідальність і не сподівається, що хтось зробить його роботу замість нього. Інфантильна людина натомість перебуває в постійному очікуванні. Це означає, що вона постійно незадоволена, а відтак — ухвалює хибні рішення.
Я завжди нагадую всім фразу Віктора Франкла, психіатра, котрий побував у концентраційному таборі нацистів: «Між стимулом і нашою реакцією на нього завжди є час. За цей час ми вибираємо, як реагувати. І саме тут знаходиться наша свобода». Чому? Тому що стимул може спровокувати дві відповіді: рефлекторну та рефлексивну. Інфантильні люди діють рефлекторно, на рівні тваринних інстинктів. Вони керуються стереотипами, соціальними очікуваннями або темпераментом під час ухвалення рішень. Дорослі реагують рефлексивно — ставлять запитання «Навіщо?» та шукають на них відповіді.
Зараз українська освіта знову у пастці утилітаризму, і це тривожить мене. Сучасні абітурієнти переважно обирають практичні спеціальності. Наприклад, комп’ютерні науки або економіку. Тут гуманітарні науки — за дужками. Їх викладають, аби було. Відповідно, студенти не розвивають мислення. Вони стають інструментами до певної машини. Приміром, до комп’ютера. Унаслідок цього можемо отримати безліч проблем із процесами, які важливі для нас як для нації, що перебуває в непростій ситуації.
Для порівняння, візьмімо Японію. Там навіть на технічних спеціальностях 40 % дисциплін — гуманітарні. А в школі малювання викладають упродовж усього навчання, а не лише у молодших класах. Навіщо? Це дає художнє бачення. Після такої освіти людина на підприємстві не зможе створити автомобіль або телевізор некрасивим.
У США, приміром, в одній фірмі менеджерів на дев’ять місяців відправляють на курси ікебани. Чому? Бо це повністю змінює мислення. По-перше, людина занурюється у світ, який вона не знає — це формує нові синапси в головному мозку. По-друге, вона відкриває для себе нову філософію, а тому по-іншому дивиться на світ і починає помічати те, що пропускала досі. Зрештою, у них з’являється безліч нових ідей у сфері, в якій вони працюють постійно.
Такий художній інтелект, як і багато інших інтелектів, ми можемо та маємо розвивати впродовж усього життя. Завдання української гуманітарної освіти — цьому сприяти.
Гуманітарні науки мають виховувати емпатичних особистостей
Гуманітарну освіту часто викладають застарілими методами. Тож у багатьох людей просто зникає інтерес до неї: навіщо слухати курс, який нічого не зрушує внутрішньо? Щоб учень або студент захотів навчитися мислити, треба вдало подавати інформацію, надихати на власну пошукову діяльність.
Візьмімо, приміром, нашу шкільну історію. У ній акцент роблять на подіях і постатях. Але це ж не історія в повному розумінні. За кордоном у класі зазвичай зосереджуються на вивченні культури повсякдення. Учні дізнаються, чим жили звичайні люди в епоху бароко або середньовіччя, що вони їли та який одяг носили, якими були їхній світогляд і поведінка. Прості факти з життя інколи важливіші за певні визначні дати, які є радше наслідками того, що відбувалося в умах і серцях звичайних людей. І про це варто говорити.
У викладанні наших гуманітарних наук слід вводити системний підхід, де наголос буде не лише на здобутті знань, але й на вихованні емпатичної особистості. Наприклад, у США є регіони з традиційно високою підлітковою злочинністю. Дослідники з університетів Ліги Плюща зацікавилися цією проблемою та почали практикувати в школах регіонів уроки емоційного інтелекту. Дітей хотіли навчити відчувати біль і страждання іншого. І знаєте, що? Рівень злочинності різко впав. Чому? Тому що учні навчилися входити в систему мислення, в систему внутрішнього тексту ближнього.
Я справді вірю, що кожна людина геніальна
Спробую змоделювати свою пару. Ще перед тим, як зайти в аудиторію, я вже люблю своїх студентів. Я справді вірю, що кожна людина геніальна, просто не кожна встигла розкрити свій потенціал. Саме тому я й викладаю — щоб допомогти це зробити. Звісно, не всі перетворюються на супергероїв. Комусь на заваді стають лінощі, хтось просто не вірить у себе, тому не працює на повну. Утім, усі ми однаково геніальні та маємо у собі здібності, щоб реалізуватися.
По-друге, мої пари завжди інтерактивні. Ніколи немає звичайної вичитки лекцій. Ми зі студентами — партнери в процесі навчання. Я не над ними, а з ними. Часто з-поміж них я ще й найбільший провокатор. Я ставлю запитання в аудиторію, доводжу слухачів до такого стану, що вони починають розуміти: «я нічого не розумію, всі знання, які у мене були досі, абсолютно не є знаннями.»
Також я обов’язково говорю про те, що будь-які виклики життя — це насамперед внутрішні виклики перед собою. Вони спонукають пізнавати себе та ставити екзистенційні запитання: «Чому я так реагую? На що вплинуть мої рішення?»
Загалом у мене безліч різних варіантів, як працювати з аудиторіями. Утім мета завжди одна — зацікавити студентів предметом настільки, щоб вони самостійно почали ставити нові запитання та шукати на них відповіді. Не лише в межах дисципліни, але й у житті в цілому. У мене багатовимірна система — я працюю не над теоретичним знанням, а над формуванням людини.
Гуманітарна освіта 2051-го у трьох словах: системна, евристична, людяна.
