#ФотоZOOM — проєкт, який для премії Global Teacher Prize Ukraine зняла фотографка Катя Кондратьєва. Під час ізоляції вона почала фотографувати через вебкамеру, і ці дистанційні фотосети стали своєрідним символом епохи. Цього разу до її об’єктива потрапили шкільні вчителі Олександр Жук, Ольга Халепа, Паул Пшенічка, Наталя Кідалова та Наталя Гладких. Усі фото зроблені на віддалі, через мобільний телефон та застосунок ZOOM. Фотографка перебувала у своєму київському помешканні, а герої — у власних домівках у Запоріжжі, Мелітополі, Києві, на Харківщині та Закарпатті.
Карантин розділив усіх, але і примусив шукати нових способів взаємодії зі світом. Хтось зміг навчати, хтось — лише спілкуватися в соцмережах, а хтось встиг стати зіркою YouTube. Однаково, учні бачили вчителів через камери мобільних телефонів та віконця ZOOMу. Таким і запам’ятається цей складний та цікавий час, такими ми хочемо показати вчителів світу та розказати про їхні думки, переживання і почуття. Щочетверга та щовівторка виходитимуть їхні історії.
Ольга Халепа
Вчителька біології в селі Яковлівка Харківської області
Почала писати реп, тому що хотіла «струсонути» своїх учнів. І ми стали ближче, хоча раніше не могли знайти контакт.
Карантин почався, і спершу прийшов страх. Емоції — страх, невідомість, тривога. А потім якесь було божевілля, гонитва за всім одразу. Мені конче треба було все встигнути, круто і не нудно подати матеріал. Я поставила собі таку високу планку, що ледь встигала робити паралельно все заплановане. І через два тижні відчула повне виснаження, воно проявилося фізично. Я займаюся письменництвом, й одного ранку пішла у свій улюблений садок попрацювати. Але в мене почали тремтіти руки. Я доповзла до хати і кажу чоловікові: «Йди до мене, здається, я зараз впаду». Прийшло розуміння, що я сиділа за ноутбуком по 8 робочих годин, потім робила відеозйомки. А коли закінчувався дистанційний день навчання — готувалася до наступного дня й часто засиджувалася і до другої-третьої години ночі. Організм не встигав відпочити, «накрило» нервовим напруженням.
Тоді вже чоловік почав за мною стежити, щоб лягала вчасно спати. Зрозуміла: треба трошки пригальмувати, потурбуватися і про себе.
Про що я пишу на дозвіллі? Це і фантастика, і казки дитячі, і дорослі романи. Поезію на тему АТО, коли була волонтером… Та й чоловік у мене АТОшник, багато чого розповідає, що потім лягає на слова. У моїх оповіданнях багато містики, а основна територія, яку описую — наше село. В історіях є вигадані герої, а є прототипи з моїх односельчан чи родичів. Згадую своє дитинство, описую дитячі пригоди, щоб творити фантастичні повісті для сучасних діток. Намагаюся наблизитися до планки моїх улюблених Кіра Буличова і Всеволода Нестайка. Достукатися до видавництв важко — треба про себе якось заявити. Іду по сходинках, сподіваючись: одного разу мене помітять і зацікавляться.
Чому я почала писати для учнів реп? Трек триває 2–3 хвилини, і можна наговорити велику кількість тексту. Це буде заримовано, легко, з веселим мотивом. Буває там і приспів, і повторюваність. Найголовніше — легко запам’ятовується.
Хоча на деякі теми я взяла рок-композиції — для теми лишайників і грибів. А все тому, що треба було не матеріал подати, а конкретно вказати будову, функції, властивості. А основний акцент — на приспіві з повторами. Наспівувала матеріал і на поп-композиціях. Але коли треба було перерахувати 11 груп екологічних рослин — це тільки реп!
Моя мета — здивувати дітей. Я працюю з ними вже 14 років і стараюся постійно радувати вау-ефектами під час уроків. Ніколи не боюся вивчати їхні тренди і використовувати в навчальних цілях. Завжди з ними співаю, танцюю. Ми креативимо, втілюємо проєкти і фести. А ось я й до улюбленого підлітками репчика дібралася.
Мені конче необхідно було їх взяти і «струсонути». Адже і моя донька-шестикласниця багато годин просиджує біля монітора з безрадісним обличчям, хнюпиться в зошит, очі без іскорок. Це стало для мене стимулом показати дітям, що навчання на дистанційці — не таке вже й складне. Тому перший репчик записала з гумором. Мої учні з 5-го по 9-й клас писали: «Вау! Ольга Володимирівна репчик зачитала! Нічого собі!» Батьки почали писати відгуки: «Класно! Оце справжні уроки! Ми легко засвоїли тему разом з дітьми».
І саме із цими п’ятикласниками (у класі їх 18) я цілий рік не могла знайти контакт. Іноді голос зривався на крик — ну що вам не так, я ж стараюся для вас! Як не шукала підхід — не йшло ніяк. Тільки реп розтопив лід, я щаслива!
Мій урок, моя дошка, мій клас для мене — це моя сцена. Виступаю з дитинства, і помічаю, що й дітям мій артистизм до вподоби. Вони знають, що їхня вчителька по-хорошому «крейзі», креативна, з нею весело й класно.
Знайти своє місце в домі — половина успіху для вчителя, який викладає дистанційно. А мені робоче місце сім’я виділила на кухні. Там усі мої папери, ноутбук, навушники, мікрофон. Усе для того, щоб я могла паралельно готувати їсти. Поки я там робила звичайні чи реп-уроки, у мене весь час щось кипіло, тушкувалося. Найбільше дратувало, коли щось починало заїдати в ноутбуці чи гальмував інтернет. Ноут був дуже перевантажений тими проєктами, файлами. І ще підбішувало, коли не за розкладом приходили просити їсти. А це ж шум додатковий, двері скриплять. Я суворо казала: «Так, ану всі прийшли, разом поїли і геть звідси!»
Родина мені допомагала: син налаштовував ноутбук, чоловік дивився за городом. Дочка знімала мене, коли наспівувала уроки, бо із селфі-палицею це не зручно, не вистачає рук. Наш із донькою антистрес протягом дня — піші прогулянки по 10-12 км. Відкидали геть усі свої підручники, турботи дистанційні.
Емоції ставалися зі мною різні. Наприклад, через тиждень після початку карантину, коли я тільки почала цю всю свою реп-діяльність, прийшло повідомлення, що нам місцеве управління освіти знімає вчительську надбавку. Я опустила руки і думаю: мабуть, нічого робити не буду… Чоловік не працює, син приїхав, витрати збільшилися. І так маленька зарплата, нас не цінують. Але до понеділка відпочила та сказала собі, що діти тут ні при чому. Перестала слухати по кілька разів гнітючі новини про кількість померлих і хворих, бо знаєте — тут і самій треба рятуватися!
От мене діти рятують. Причому від будь-яких негараздів. Так було, коли моїх батьків не стало, саме у викладання пірнала з головою. І зараз, коли налетіла коронавірусна тривожність і рука вже тягнулася до заспокійливих пігулок, саме дистанційне навчання поглинуло ту всю тугу.
У мене дуже боліла спина, маю проблеми з хребтом. Сидіння за комп’ютером проблему посилило. Година-півтори, і я не знала, куди себе подіти. З ноутбуком то лежала, то сиділа, то стояла навіть. Рятувала зарядка для спини і вправи для психологічного розвантаження.
За порадою однієї письменниці я почала писати «ранкові сторінки». Будь-яка творча людина може спробувати цей метод на собі. Коли вранці прокидаєшся, мозок ще не ввімкнувся як слід, підсвідомість більше керує ним. Треба взяти ручку, листочок або зошит і написати три сторінки всіх думок, які приходять у голову. Будь-що! Потік свідомості. Ви здивуєтеся, інколи навіть якісь історії з’являються! Часом мозок викидає негатив, часом позитив. Це як поговорити із самим собою. І тоді думки, які заважають нам жити, часто знаходять розв’язку.
Я була вражена, скільки всього я зробила за карантин. Зараз дивлюся на всі ці ролики в YouTube — «Ого, та коли ж це я встигала?» Вчора чоловіка запитую: «Саша, мабуть, я виглядала, як божевільна? У мене, мабуть, і погляд був, як у божевільної?» Він усміхається — так, мовляв, трохи було. Що поробиш, пробула кілька місяців у своєму якомусь вимірі.
А з кінця квітня в моє село почали з’їжджатися журналісти. Справжня навала — бувало, по 3–4–5 удень приходили. Але я не збавляла темп, навчала дітей і робила все за графіком. До речі, великий подарунок карантину всім нам — гнучкий графік. Ось за це я дійсно вдячна.
А ще карантин дав вчителям небачену досі свободу. Так, ми не були готові, не було методичних рекомендацій чи вказівок зверху. І тому таким творчим людям, як я, тут був простір для творчості. Ніхто нам не казав: «Це неправильно, це можна, а це не можна». Ми робили те, що правильно, на нашу думку. Для тих вчителів, які звикли працювати за вказівкою, це було важко, дуже напружувало. Для мене — навпаки. Адже останні роки три ніяк не могла себе проявити, адміністрацією блокувалися всі мої починання.
А потім… я вийшла з-під контролю! Показала собі і суспільству, що можу ні від кого не залежати, самостійно створювати дієві проєкти.
Сподіваюся, учні теж зробили висновок, наскільки важливий вчитель під час навчання.
У селах можна якісно навчати дистанційно. Просто це звалилося на нас надто несподівано. Але я була готова: при мені завжди є гаджети, інтернет, телефон, мікрофон, навушники. Відчувала ще раніше, що мені це треба, щоб іти в ногу з часом, щоб відчувати власну гідність. Свого часу я все це придбала за свої кошти, і все знадобилося.
Здивувало, скільки скигління почалося під час дистанційного навчання: «У мене немає гаджетів, у мене немає інтернету! Мені хтось щось винен! Чому мене не забезпечили?» Особисто я вважаю, що це не зовсім правильний підхід. Навіть у нашому невеликому селі в класі є комп’ютери із широкими екранами. А в моєму класі ще й мультимедійний проєктор є. У нас у школі є вай-фай. Хай він не дістає у всі класи, але все-таки він є. Держава нас забезпечила під час навчального процесу в школах. А на карантині вчителям знадобився Viber для зв’язку з учнями. Це нормально, коли маєш виклик і шукаєш, що тобі допоможе його подолати. Хто хотів, той пристосовувався. А хто не хотів, знайшов купу причин, чому він не може. Можна було піти в школу, сісти в кабінет і працювати. Той, хто хотів працювати, так і робив.
Щодо батьків — ті, хто хотів, щоб дитина навчалася повноцінно в сучасному світі й відповідно до сучасних вимог, давно придбали гаджети і провели якісний інтернет. Навіть у селі це не так дорого коштує: 1500 гривень — щоб провести кабельний інтернет і 250 гривень — оплата щомісяця. Просто люди не хотіли це робити. Вони не вважали, що дитині це потрібно. Але ж ми й під час звичайного навчання вимагаємо додаткову інформацію! Дитині потрібно відео переглядати, створювати проєкти. І коли вона приходить і каже, що не має інтернету — чим же я можу зарадити? У наших класах у половини дітей доступу до інтернету, на жаль, не було.
Окрім відеоуроків з репом я робила ще аудіоуроки для предмета «Здоров’я». Розуміла, що ніхто той підручник читати не буде, таке шалене мали завантаження. Тому почала записувати аудіо про основи здоров’я — хвилини на чотири під красиву релакс-музику. Досить скоро мені цей формат став нудний, і я знайшла функцію «Зміна голосу» та вигадала дівчинку — Руду. І ця дівчинка Руда дитячим голосом з якимись приколами їм щось розповідала. Потім я зробила ще хлопчика Солярика. І на деяких уроках спілкувались уже троє: вчителька, Руда і Солярик. Аудіо монтувала з трьох різних записів голосу. Насамкінець дійшла до рівня, коли знімала відеоуроки, а за кадром пояснювала не я, а моя помічниця Руда.
Моїх учнів це все вже й не дивує — звикли і не знають чогось іншого. Приходила до школи до карантину, і зустрічають: «А ми сьогодні мультик будемо дивитися? А ми сьогодні кіно будемо дивитися?» Кажу: «Діти, будь ласка, ви тільки не кажіть такі фрази батькам або десь на вулиці. Бо вони подумають, що ми дійсно тут мультики або кіно дивимося. А це навчальний матеріал».
З особистих мрій, які втілила на карантині — аранжування пісні на один з моїх віршів про війну. Я все думала, як же мені заспівати? І тільки за допомогою реп-уроків зрозуміла принцип дії мікрофонів, фонограми, і як усе це потім звести докупи. І заспівала. Я перемогла свій якийсь страх, сумніви. І почала потім свої вірші ще й репом співати. Оце все, що я для себе взяла.
Відчула всю лють хейтерів у коментарях до моїх відеоуроків у стилі реп. Були тисячі коментарів, і гостро зачіпали негативні. Перші дні я просто захворіла від цього негативу, дуже я емоційна. Чоловік сказав: «Оля, що ти робиш? Тебе не вистачить! Тобі будуть постійно люди писати. Відповідай їм смішними смайликами або взагалі не відповідай. Або просто посмійся, переводь на позитив». Він мене умовив, і я перестала болісно реагувати. Навчилася реагувати на критику сміхом. Хоча мені й хотілося всім донести, що я не маю студії, що я не професійна співачка, що в мене немає профі-мікрофона. Але зрештою припинила дискутувати — нехай обговорюють. Хай люди тішаться. Я їх не знаю, а вони мене.
Хочу звернутися до колег: не треба боятися нового! Не таке воно страшне, якщо адаптуватися. Немає чогось такого в нашому житті, тим паче в освіті, до чого не можна звикнути. А ще — на краплинку більше творчого підходу, адже сучасні учні неймовірно чутливі — відчувають наше ставлення, старання. Треба бути щирими зі своїми дітьми, зі своїми учнями. Ну а учням теж варто не боятися нового — крокувати до своєї мети можна в будь-який спосіб, у тому числі навчаючись дистанційно. А собі особисто бажаю ще більше нових ідей. Тому що на цьому я не буду зупинятися!
Фотопроєкт знято для національної вчительської премії Global Teacher Prize Ukraine. Узяти участь або номінувати улюбленого вчителя на премію можна до 1 серпня 2020 року на сайті globalteacherprize.org.ua.
