#ФотоZOOM — проєкт, який для премії Global Teacher Prize Ukraine зняла фотографка Катя Кондратьєва. Під час ізоляції вона почала фотографувати через вебкамеру, і ці дистанційні фотосети стали своєрідним символом епохи. Цього разу до її об’єктива потрапили шкільні вчителі Олександр Жук, Ольга Халепа, Паул Пшенічка, Наталя Кідалова та Наталя Гладких. Усі фото зроблені на віддалі, через мобільний телефон та застосунок ZOOM. Фотографка перебувала у своєму київському помешканні, а герої — у власних домівках у Запоріжжі, Мелітополі, Києві, на Харківщині та Закарпатті.
Наталя Кідалова
Переможниця Global Teacher Prize Ukraine 2019
Карантин для мене став професійним «запрошенням» до розвитку і водночас прекрасною можливістю побути з родиною, збавити темп, уповільнитися, нікуди не поспішати і… все встигнути! Я була з тими, хто мені дорогий, робила те, що люблю, і усвідомлювала, для чого роблю.
Правильна дистанція — це не лише про карантинні обмеження, це філософський концепт. І в особистому, і в професійному житті важливо розуміти, для чого і в яких ситуаціях вона потрібна, і вміти її тримати.
Коли все тільки розпочалося, я виокремила для себе три виклики: комунікація, тайм-менеджмент, ефективність.
Налагодження ефективної й зручної моделі комунікації як з учнями, так і з батьками. Треба було обрати канали зв’язку, адже комусь зручніше спілкуватися у вайбері, комусь — поштою, комусь — у месенджері. Після домовленостей і «запуску» такої системи стало легше.
Тайм-менеджмент: треба було оптимально розподілити час та окреслити певні рамки. Бо ви не зобов’язані відповідати на лист, отримавши його опівночі або о сьомій ранку. І не маєте проводити 12 годин біля комп’ютера. Я впоралась — виділяла час на планування, підготовку та перевірку матеріалу, надання зворотного зв’язку, проведення індивідуальних та групових консультацій. Взагалі, я дуже організована людина, одна з моїх суперсил — структурувати хаос.
Пошук ефективних комбінацій різних освітніх форматів, форм і технік навчання. Робити це треба методом спроб і помилок у реальному часі, адже простий копіпаст офлайну не спрацьовує. Певним чином довелося йти навмання, імпровізувати. Але якщо є багаж власного досвіду і методик, будь-яка дорога перетворюється на пригоду, робити це приємно. Пригадую цитату про мумі-тролів Туве Янссон: «Якщо чесно, я ніколи не вірив компасам. Тим, хто відчуває правильний шлях, вони тільки заважають». Це абсолютно точно про мене (і під час карантину, і поза ним): компас у вигляді рекомендацій і наказів мені не потрібен, лише власні переконання й упевненість, що роблю правильно.
І ще один виклик — завищені очікування від учительства загалом. Хоча я не дуже цим переймалася, адже за свої очікування відповідає лише той, хто їх формує.
Яку навичку мені найбільше вдалося прокачати під час вимушеного «заочного навчання»? Мою улюблену: прийняття невизначеності й неоднозначності. Відчувала себе справжньою Королевою з «Аліси в країні чудес» Льюїса Керролла:
— Не можна повірити в неможливе!
— Просто в тебе мало досвіду, — зауважила Королева. — У твоєму віці я приділяла цьому пів години щодня! В інші дні я встигала повірити в десяток неможливостей до сніданку!
Під час карантину незвичайні та неоднозначні речі відбувалися щодня, траплялися суцільні «неможливості». У хорошому сенсі цього слова. Тож відповідно до гіпотези про те, що для формування звички необхідно 21 день, моя звичка приймати невизначеність вкорінилася глибоко-глибоко.
Навчати під час карантину — це те саме, що просто навчати. Тільки дистанційно, за аналогією з моєю улюбленою фразою «Самурай без меча — це те саме, що самурай з мечем. Тільки без меча». Якщо ти — проактивна людина, звіряєшся зі своїми цінностями і обираєш стратегію, береш відповідальність за свої дії незалежно від умов та обставин, то зможеш якісно переформатувати і перезавантажити навчальний процес без втрат. Суть, «корінь» справжнього вчителя не змінить форма навчального процесу — чи він дистанційний, чи «живий».
Карантин і «дистанційка» стали для мене емоційно спокійним часом. Це період самонаповнення і приємного спілкування, період перебування у внутрішній мушлі і накопичення «перламутру». Звісно, були якісь вкраплення роздратування і невпевненості, наприклад, коли в найгарячіший момент ноутбук відмовився працювати. Але це поодинокі і не такі сильні емоції, щоб переважити відчуття спокою, внутрішньої рівноваги і гармонії.
Нахлинули приємні відчуття після апробації та експертизи пілотної версії професійного онлайн-інструмента Ради Європи для рефлексії вчителів. По завершенню роботи я по-справжньому святкувала свій успіх, бо процес був насиченим, складним, цікавим, розвивальним і багатовимірним водночас.
Час для себе = подивитись long list фільмів, прочитати нові книги, яких накопичилося чимало, набути майстерності в приготуванні деяких складних страв. Я мріяла і фантазувала.
Не варто намагатися відтворити через екран атмосферу в класі — це виглядатиме штучно. Через екран повне відтворення неможливе. Це трохи інша — не гірша, а просто інша — атмосфера. Я намагалася сама знайти переваги та можливості спілкування і навчання онлайн та показати їх дітям.
Щоб учні почувалися під час відеоконференції як на звичайному уроці, я просила їх об’єднуватися в групи. Для мене звичайний урок — це про співпрацю, спілкування між собою, пошук і рефлексію.
У дітей немає хорошого інтернету чи гаджетів, щоб навчатись онлайн? Окей, кажу я, паперові листи і листівки ніхто не відміняв. Та й телефони є майже в усіх, отже, поговорити можна будь з ким. З найбільш емоційними, схильними до хвилювання учнями спілкувалася більше. У час невизначеності підтримка необхідна всім, особливо дітям, бо в них ще недостатньо розвинені механізми управління власними емоціями.
Креативні домашні завдання не старалася спеціально вигадувати. Маю чесно зізнатися про їх повну відсутність. Дивно розподіляти матеріал на класну і домашню роботи, якщо навчання відбувається вдома. Тому як таких домашніх завдань не було — ми просто робили з учнями завдання, об’єднані в тематичні блоки. Щодо таких завдань мала кілька стратегій:
- Ініціатива дітей. Учні самі пропонували завдання, з яких ми складали своєрідний банк.
- Кооперативне навчання. Групові проєктні завдання (відео, презентації).
- Розширення горизонтів. Участь у міжнародних проєктах.
- Модифікація. Пропонувала багато завдань, які поєднували дві мети: предметну (вживання певних граматичних структур, лексики, синтаксичних конструкцій тощо) і так звану well-being goal — емоційний добробут учнів.
Наприклад, темами есе, діалогів, промов були «Мої труднощі на карантині», «Відкриття, які я зробив/ла під час навчання вдома», «Дистанційне навчання: переваги та ризики», «Рецепт успішного карантинного навчання», «Мій топ-5 уподобань на карантині» тощо. Це розвивало предметні компетентності, давало можливість дізнатися про почуття та емоції учнів, їхні складнощі та досягнення, думки та ідеї. А ще сприяло плануванню подальшого процесу з урахуванням потреб і проблем, запитів і побажань дітей.
Найважче в моєму навчальному карантині — відсутність енергетики живого спілкування. Я звикла бути серед людей: серед дітей у школі, серед дорослих на тренінгах з неформальної освіти. Онлайн-формат та віддалене навчання і робота мають свою специфіку.
Можливо, я здивую когось, але учні — це не все моє життя. До того ж ми були на зв’язку. І кожен мав вибір і можливість дозувати час спілкування. І взагалі це була не стільки розлука, скільки пауза. А пауза — необхідний елемент будь-якого музичного твору, і вміти правильно тримати паузу — мистецтво. Отже, сприймаймо карантин як intermezzo, музичну перерву, що сприяє перегляду того, що є, та переоцінці цінностей.
Від батьків дітей я отримала багато запитань по суті, розуміння і щирого зацікавлення, чесного бажання допомогти дітям, не беручи забагато відповідальності на себе. Також відчувалася підтримка і те, що ми в одному човні.
Дедалі більше схиляюся до думки, що карантин був необхідний, адже після вимушеної ізоляції і пов’язаних з нею інших викликів з’явилася чудова можливість справді зрозуміти або передивитися три аспекти:
- на особистісному рівні — цінність близьких за духом людей, родини, з якими не тільки карантин не страшний, а й на безлюдний острів можна;
- на соціальному рівні — цінність спілкування, приналежності до команди і навчання наживо;
- на професійному рівні — наявність ефективних альтернатив для освіти та відмову від прикрих рудиментів.
Мій меседж до учнів, батьків і колег? Усе статичне — мертве, усе динамічне — живе. Отже, зміни — це природно, це розвиток, це рух. Усе добре. І буде добре.
