Зигмунд Фройд писав: «Покажіть мені трирічну дитину, і я скажу, ким вона виросте». «У дитячому садку виховувати вже пізно» — переконаний автор книги «Після трьох вже пізно» Масару Ібука. Чи є міфом, що характер закладається, доки дитина ще не почала як слід говорити? Сімейний психолог Олена Любченко розповіла про те, чи формує дитину виховання в перші 144 тижнів життя.
Встигнути до дитсадка
Ранній розвиток — зовсім не такий корисний, як вважали в «нульові» роки, доводять нейронауки. Мода на нього спадає. Але міф, що раннє виховання фатально впливає на характер і долю людини — дуже живучий. Може тому, що дещиця правди в цьому є. Навпаки, ідеї раннього виховання дійшли до нас лише нещодавно. І вже постають навіть у радикальному варіанті: мовляв, мама має вкладатися в дитину лише в час декретної відпустки, а далі вже мало що можна змінити в дитині. Хай виховують дитсадок та школа. У таких родинах часто кажуть: що ми можемо зробити з чадом, ось такий у нього характер.
Традиційно наймолодших пестили та все їм дозволяли, а ось коли дитина йшла до дитсадка або ж просто добре говорила та бігала, починали прищеплювати «не можна» і «треба». Нове віяння — робити навпаки. Карати, особливо ляпанцями, взагалі можна до року. Лише тоді дитина не сприймає це як образу. Вона ще не усвідомлює, що це — дія людини, а не природні наслідки (як-от опік від праски).
Утім, привчати до правил взагалі варто до трьох років. А потім дати більше свободи та поважати волю дитини. Тобто ставитися до неї, як до маленького друга. Масару Ібука каже про це категорично: «Батьківський вплив має припинитися до початку відвідування дитсадка». І пропонує методи впливу, що нагадують ранній розвиток: читати поезію, разом малювати, слухати класичну музику, проговорювати правила поведінки, вимагати дотримуватися дисципліни, вчити терпіння. Мовляв, усе це зробить дитину згодом більш цілеспрямованою, ініціативною та слухняною. Адже, на його думку, 80% нейронних зв’язків у мозку виникають до трьох років. Коли канали вже створені, надзвичайно складно стирати їх, щоб прокладати нові. Саме тому до трьох років — виховання, а після — перевиховання. Чи це так?
Як виростити песиміста
Наукові теорії — це не аксіоми, вони народжуються і помирають, коли з’являються нові дані. Важко повірити, що у 1940–50-ті лікарі радили мамам кормити дитину сумішами, а не молоком. У 1970-ті спонукали відучувати від рук якомога раніше. Або ж той самий розвиток з пелюшок. У першій половині минулого сторіччя вважали, що зайві враження та інформація можуть перевантажити незрілу нервову систему. У другій половині — що дитина «сканує» усе це, «всмоктує» і демонструє знання пізніше. Щохвилини в неї формується 1 мільйон нейронних зв’язків.
Нині ж доведено, що можливості розвитку мозку не припиняються так різко. Новий сплеск «перебудови мозку» починається в підліткові роки під впливом гормонів. До того ж є чимало видів нейрозв’язків, про які раніше вчені не підозрювали. А ось перевантаження інформацією не дає розвиватися емоціям та координації рухів дитини. Довільність психічних процесів дозріває нині значно пізніше, ніж у попереднього покоління. Одна з гіпотез, чому так відбувається, — занадто активне «годування» малюка знаннями.
Що ж до виховання, то у психотерапевтів більш-менш спільні погляди на це. За перший рік життя формується базова довіра або недовіра до світу, розвивається прихильність або залежність. Головною умовою позитивного налаштування до світу є здатність матері так організувати життя малюка, щоб у нього виникло відчуття послідовності, стабільності. Якщо раніше про це батьки не знали і дитину вважали істотою, яка мало що розуміє, нині чимало молодих матусь заганяє себе в депресію, намагаючись виконати всі бажання немовляти. Аби лише воно не виросло в недовірливого песиміста.
Чи потрібна малюку ідеальна мама?
Та все це не так фатально. Навіть психологи Гарвардського університету, які досліджують саме зародження прихильності, довели: мамині промахи не відбивають у дитини довіру до світу. Не варто одразу ж турбуватися про майбутній характер дитини, якщо мама не одразу помітила, що та хоче їсти. І хай це навіть не через вагому причину (перевтому, хворобу), а через телефонну розмову або гаджети. Ніхто не ідеальний. Якщо всього лише в третині випадків мама правильно зчитує потреби дитини та задовольняє їх, здорова прив’язаність гарантована. А ось якщо мати завжди тривожна та злякана, дитина ростиме така сама.
Інший варіант — чудово задовольняти фізичні потреби немовляти, але ігнорувати емоційні (приголубити, взяти на ручки, погратися, відповісти на посмішки та гуління). Тоді людина буде довіряти лише собі, дещо уникатиме близькості. Але й такий чоловік чи жінка можуть бути успішними, самодостатніми, гуманними особами. Усе це не зрівняти з дитинством в асоціальних родинах, де дитину забувають годувати, гримають на неї та роблять боляче на п’яну голову. Це може зробити людину імпульсивною, невідповідальною, агресивною та автоагресивною (такою, що завдає шкоди собі). І навіть такий негативний багаж можна виправити після трьох років вихованням, психотерапією та роботою вже дорослої людини над собою.
Фактори впливу
Ще один досвід, який отримує дитина з одного до трьох років — самостійні дії та наслідки, переживання власної сили. Не дивно, що питання волі закладаються саме в цей час. Те, чи «ламають» її батьки, привчають до вседозволеності або знаходять «золоту середину», — дійсно впливає на формування характеру. Але й тут батьки далеко не всесильні.
Свіже дослідження керівника центру нейронаук Університету Пенсильванії Марти Фарах це довело. 600 дітей обстежували та досліджували мозок протягом 15 років: з 4 до 19. Також вивчали різні фактори впливу: сприятливе середовище, заняття з раннього розвитку, дитсадок, школа, стосунки між батьками, стиль виховання, турбота і тепло від мами й тата.
З’ясувалося, що на розвиток центрів волі в мозку та на ступінь відповідальності людини після повноліття мало вплинули інтелектуальний розвиток, правильні виховні слова та навіть «кількість любові». Важливим був лише ступінь свободи в 3–4 роки та цікаве середовище, що сприяло розвитку. Але йдеться не про спеціальні іграшки та посібники, а про, наприклад, спортивний куточок, інструменти на роботі в батьків, природні матеріали в лісі тощо.
Навіть якщо взяти крайнощі та зробити найбільш категоричні припущення, матимемо чотири «варіанти характеру»:
- той, хто схильний спиратися тільки на себе, при цьому активно діяти;
- той, хто вірить у себе та вважає за краще уникати відповідальності;
- відкритий світу, лідер за вдачею, бо впевнений, що має відповідати і за себе, і за близьких;
- довірливий, схильний до інфантильності, шукає підтримки в інших.
Хіба ж цього досить, щоб описати характер дорослої людини? Десятки, а то й сотні нюансів формуються вже після трьох років.
Закладаємо нюанси характеру
За віковою періодизацією Еріка Еріксона, дошкільник набуває досвіду бути ініціативним, вмілим, успішним, планувати та досягати, передбачати результати, приймати соціальні ролі, прагнути змін («стану схожим на тата (сестру, тощо)»), відповідати за вчинки. Якщо малюк несвідомо вирішує, чи все гаразд зі світом, то дошкільник починає дивитися на себе очима сторонніх й оцінювати, чи все гаразд із ним.
Дослідники вважають, що саме в цей час дитина програє сценарій майбутнього життя, починає ставити довгострокові цілі, приймає фактор часу, вчиться ранжувати бажання і фантазує про те, що буде для неї важливо. Занадто по-дорослому, як на п’ятирічку? Та це і є ціла революція: перехід від «хочу цукерку негайно» до «хочу на Новий рік ляльковий будиночок», а тим паче — «хочу стати лікарем і всіх вилікувати».
Молодші школярі — новий прорив розвитку мозку: вони підсвідомо прагнуть усі знання звести в єдину модель світу. Тож виховання може допомогти чи завадити в цьому, підказати, що світ загалом — то «добрий океан», «майданчик розваг», «поле битви», пустеля», «стадіон для змагань» або безліч інших образів.
Підлітки майже перебудовують мозок на свій лад — якщо зважати на кількість нових нейронних зв’язків. І при цьому спираються на власні цінності, що зазвичай відрізняються від батьківських. Та й у цьому віці досвід стосунків з дорослими допомагає чи заганяє у глухий кут.
Тож у кожного періоду дитинства — свої завдання. Виховувати пізно лише того, хто вже почав сам себе виховувати: хтось — у 14 років, хтось — у 25. А опускати руки після трьох років або списувати все на характер дитини не варто. Як і переживати, що завдали непоправної шкоди через неуважність чи брак часу. У батьків завжди є час виправитися, доки дитина залишається дитиною.
