«Тато. Кузня зброї» — так називається графічний роман художника та ілюстратора Олександра Ком’яхова. Це історія про те, як дівчинка-підліток переживає події Революції Гідності та рішення тата йти добровольцем на війну. Автор книжки розповідає, чому підліткам потрібні українські супергерої.
Головна героїня роману — підліток Марина в червоному худі. Її батько — Юрій, активіст Майдану, який іде на війну добровольцем. Юрій — історик, але не працює за фахом. Він фанат «Динамо», легкий на підйом, бере участь у громадському житті. Йому під 40. Якби герой був молодшим, історія була б простіша, а так є напруження в родині — дружина не підтримує його радикальних поглядів, і на цьому ґрунті між ними розгортається драма.
Неправильно цю книжку називати коміксом, бо комічного тут мало — це графічний роман для підлітків і дорослих. Підлітки — найперша аудиторія книжки, бо теми Майдану і війни на Донбасі для них втрачають актуальність — це ніби якась далека історія на рівні параграфів з підручника про визвольні змагання початку ХХ сторіччя. Вони не розуміють, як нещодавно це було — всього кілька років тому. Мені важливо розповісти про ці події власним дітям, яким зараз 16 і 10 років, та їхнім одноліткам.
Марина розуміє, чому батько йде на війну — це логічне продовження його життєвої програми. Дружині Юрка важко прийняти це рішення, вона намагається його зупинити. Війна завжди проходить по стосунках у сім’ї. Це дуже типова історія для військових. Знаю про це з розповідей знайомих ветеранів: не проблема наважитися піти воювати. Проблема, як про це сказати рідним, як залишити родину без доходу, а потім повернутися з травмами.
Можливо, те, що я не пішов на фронт, вилилося в написання історії про АТОвця.
Із місця, де припиняється Майдан і починається АТО, моїм рушієм стали особисті історії моїх знайомих і друзів фронтовиків. Кожна зустріч з вояками щось додає і змінює в сюжеті. Тішить, що вони досить відкриті люди і діляться досвідом.
Весною цього року з волонтерами проїхався від Авдіївки до Маріуполя по лінії зіткнення — хотів побачити побут солдатів, це дає деталізацію для мене як художника. Це дуже схоже на те, як облаштовують своє життя дачники, які приїздять на літо в старий будинок бабусі — десь висять дроти, усі зручності облаштовані самотужки. Коли люди покидали домівки, залишали після себе меблі, холодильники, м’які куточки із сільських нічних клубів. Кожен бойовий підрозділ має дивани для відпочинку. Я тепер інакше сприймаю фразу «диванні війська». Пригадую, коли ночуєш там у помешканнях бійців, роздивляєшся інтер’єр і бачиш навкруги дірки в стінах і меблях. Розумієш, звідки прилітало, як прошило стіни. Спиш і думаєш — чи голосно гримить, це близько чи далеко. Але в компанії військових відчуваєш особливий спокій.
Історію солдатів складно розповісти без використання нецензурної лексики, бо виходить нереалістично. Тому лайливі слова замінив значками — черепами та іншими гидкими картинками.
Головна героїня Марина малює, і з дитинства ненавидить совок, хоча в ньому не жила. Вона вихована прикладом батьків — вдома в них велика бібліотека, вона слухає розмови батьків. У роман вплетені її сни. Це фентезі-пригоди про те, як вони з друзями займаються «благородним вандалізмом» — обливають червоною фарбою пам’ятники радянським окупантам — це їхня власна декомунізація. Виявилося, що фарба оживляла статуї, і живі химери почали гуртуватися і ходити нічним Києвом. В одному сні Марина бачить панорамну картину із солдатами різних армій, що коли-небудь воювали на території України — від бронзової доби і до сучасності: тут і римські війська, які були на півдні України і в Криму, і скіфи, і німці. Вони демонтують статую — символ війни. У 2014 робив ілюстрації для Історії українського війська і вивчав однострої і зброю, які мали солдати в різні часи.
Узявся написати і намалювати цей роман, бо все забувається, втрачається актуальність. Попри те, що багато документальних фото і свідчень, але художній твір краще фіксує історичні події, бо є драматичний сюжет родинних стосунків, і читачі можуть проасоціювати себе з героями книжки.
У нас читачі не привчені до візуального сприйняття історії. Комікс не популярний в Україні, зокрема через те, що в радянський час нас привчали, що буцімто це шкідливий вплив західної культури, наче комікс — це несерйозно.
Сучасні діти захоплюються фільмами про іноземних супергероїв. Образ Капітана Америка підкріплений супердержавою, але однаково популярним є і супергерой Тор — персонаж зі скандинавської міфології. Він осучаснений, і ніхто не вважає його архаїчним. Можна сказати, що «Тато» — це український супергеройський комікс, тільки супергерой не в обтислих штанах.
Я не вважаю День захисників і захисниць України чоловічим святом. Нас захищають чоловіки і жінки. Мені здається сумнівним, що належність до певної статі зводять у привід для святкування.
До 15 жовтня триває передзамовлення книжки.
