Чи здогадувалися ви, що за допомогою малювання можна розвивати навички командної роботи, ведення переговорів та навіть критичне мислення? Саме це і робить сучасна художниця Алевтина Кахідзе на своїх уроках у сільській школі в Музичах під Києвом та в столичній приватній школі. На воркшопі під час фестивалю «NEOсвітній Арсенал» вона поділилася практичними вправами, які вчать дітей не малювати, а мислити.
У викладачів мистецтва, на мою думку, є дві мети — готувати майбутніх художників і вчити дітей через мистецькі практики сприймати дійсність і давати собі з нею раду. Діти мене постійно питають: коли ви нас почнете вчити малювати? Я кажу: ніколи. Через малюнок я допомагаю їм навчитися думати.
«Мапа двору»
У кожного художника є уява. Я вважаю, що уява — це про пам’ять: я можу намалювати обличчя людини, бо пам’ятаю, який у неї ніс, овал обличчя тощо. На першому занятті у 3-му класі я дала дітям завдання намалювати мапу свого двору. Вони почали просити намалювати вигаданий двір, але я наполягла, щоб вони пригадали саме своє реальне подвір’я. Це сільські діти, тож кожен має хлів, будку собаки, город. Ці мапи вони могли малювати лише одним кольором. Потім я попросила дітей пригадати, з якого боку сходить і заходить сонце в їхньому дворі, і намалювати схід і захід жовтим і червоним кольором. Вони не могли згадати цього. У сучасних дітей геть немає звички споглядання. А без споглядання не буде і запам’ятовування. Пізніше ми разом малювали двір школи. Виявилося, вони намалювали лише те, що їм подобається: вхід у школу, клумбу, і не зобразили сміття чи ті частини двору, куди вони не ходять і не знають їх.
А буває, дитина не хоче малювати, а хоче просто сидіти і дивитися у вікно. Кажу: чудово, нам у команді дуже бракує людини, яка б спостерігала і розповідала про все, що відбувається на вулиці. Прошу цю дитину дивитися у вікно і записувати все, що вона там бачить. Звісно, довго цей експеримент не триває, і через 10 хвилин цей учень також приєднується до малювання.
«Доступ до води»
Беру великий аркуш паперу, ділю його на рівні частини, щоб кожна дитина мала свій простір на папері. Тоді вони затуляють мені очі і я наосліп малюю річки і озера. Я ніби граю роль природи — комусь даю ресурси, а комусь ні, але сама я не бачу, кому скільки дістанеться води.
Отже, кожна дитина отримує свою ділянку землі — хтось із водою, хтось без, і вони мають домовитися із сусідами про доступ до води. Мета цієї вправи — на практиці відчути цінність домовленостей та сформувати культуру переговорів, розвинути повагу до приватного, але і розуміння, що приватне є частиною спільного.
Потім запитую дітей, хто з ким домовився: хтось ні з ким не зміг домовитися, хтось вигадав секретний хід через клумбу, а є один хлопчик, що має розлад аутистичного спектра — він домовився з усіма сусідами.
Діти дуже розумні: на другий раз такого заняття вони починають крутити аркуш паперу, щоб вода дісталася всім. Або якщо не можуть домовитися із сусідами, починають малювати басейни на своїх ділянках землі. І тут реагувати треба миттєво: за розміром тих басейнів я видавала дітям кольорові папірці — це були рахунки за електрику, адже басейни треба утримувати, чистити. Тоді діти починають вигадувати, як вони можуть заробляти: хтось малює майстерню, хтось красиву клумбу чи стіл із чаєм.
Тут дуже важливо бути повністю включеним у процес і слідкувати за дотриманням правил, які ми разом встановили. Я, як викладач, маю захищати права кожного учня на свою ділянку: якщо хтось починає без дозволу малювати на «землі» іншого учня, маю допомогти. У такому разі ми просто замальовували коректором. Пізніше діти починають просити додатковий аркуш — тоді даю його як спільну землю для користування.
Вправа «Доступ до води» показує, що наше суспільство має багато агресії. Наприклад, дитина, яка не змогла домовитися із сусідами про доступ до води, почала малювати на своїй ділянці ракетну установку. Це, звісно, виклик для викладача. І мистецтво та малювання — це безпечний простір, де можна з цим працювати, щоб така ворожість не проявилася в реальному житті.
Гра в «Доступ до води» може тривати кілька занять. Упродовж процесу важливо поговорити з дітьми на тему, що комусь «не пощастило» — він не отримав води. Так дуже часто буває і в житті — нам не все дається від початку. Тоді пропоную дітям, які не отримали воду, уявити себе в ролі тих, хто має і річку, і озеро, можна спробувати помінятися умовами. А ті, хто мають воду, можуть поділитися досвідом: як це — «опікуватися» домовленостями, пускати на свою територію.
«Королівства»
Зазвичай наш урок виглядає так: це ніби студіо митців, де учні спільно працюють на велетенському довгому шматку паперу. Ділю клас на групи за жеребом, даю фломастери і завдання намалювати своє королівство і створити правила життя в ньому.
Одне королівство домовилось так: вони можуть щось намалювати, якщо більшість учасників кажуть «так», якщо більшість каже «ні» — цього не малюють. Це був зразок класичної демократії. Цікаво, що тут усі учасники мали по одному голосу, а одна дівчинка мала два голоси. Коли запитала в дітей, чому так, сказали: тому що вона засновниця цього королівства.
Інше королівство прийняло правила «дорадчої демократії»: якщо не було більшості, вони якось намагалися переконати решту, що це треба намалювати. Вони вирішили, що їхнє королівство екологічне — там не було машин, усі їздили на каретах. Що більше ми працювали, то більше деталей додавали на мапах — з’явилися навіть назви вулиць: спершу вулицю хотіли назвати імені Пушкіна, але почалися суперечки, і врешті та вулиця стала Їстівною.
Одне королівство було анархічне і мілітаристське: у них зовсім не було будинків, вони намалювали багато зброї, танків і заборонили в себе зоопарки. Ця країна весь час хотіла напасти на сусідів. Ми довго з дітьми говорили про це і досягли великого успіху: домовилися, що анархія може напасти на когось тільки тоді, коли їхній сусід теж підтримає це рішення. Зовсім прибрати бажання цих трьох хлопчиків нападати і малювати танки не вдалося.
Як модераторка цього процесу я також намагаюся впливати: в якийсь момент я намалювала інопланетян у кожному королівстві. І кожне по-різному реагувало на свого прибульця: в одному діти одразу намалювали для нього зарядку, щоб він не помер. В анархії прибульця одразу вбили. У демократії для нього побудували дослідницький центр.
Коли приходжу на заняття, учні вже не хочуть малювати індивідуально кожен на своєму аркуші — тільки разом. А буває так, що даю папір і діти малюють без жодних кордонів між малюнками. Але на наступне заняття приходять учні, які були відсутні на попередньому, і також долучаються до малювання. І виявляється, що вони залізли своїми малюнками на ділянки інших дітей. Це був складний конфлікт, але діти вже посилалися на правила: що на початку гри вони домовилися про межі кожного учасника. Як ми це вирішили? Ми погодилися, що маємо конфлікт і діти вирізали все, що вони вже встигли намалювати, попросили в мене чистий аркуш паперу і наклеїли свої малюнки там, де вони мають бути. Але при цьому врахували всіх учнів, яких не було в класі, і залишили їм вільний простір.
Маю сказати, такі заняття вимагають від викладача повного включення в процес — треба реагувати миттєво, захищати узгоджені правила, але якщо ситуація дуже складна — можна сказати «стоп»: давайте подумаємо і знайдемо рішення пізніше.
«Спільний орнамент»
Даю дітям довге полотно паперу-міліметровки і пропоную намалювати спільний орнамент. Перед тим показую, які орнаменти існують, що тут важлива повторюваність елементів. Діти мають домовитися про всі дії: які елементи і з якою частотою будуть повторюватися. Спершу прошу дітей просто намалювати ті орнаменти і елементи, які б вони запропонували для всіх. Потім вони мають обрати один найкращий серед своїх орнаментів і один найкращий із запропонованого іншими дітьми. Я копіюю і розмножую їхні малюнки, і з цих елементів вони разом створюють орнамент. Далі ми нанесли орнамент спеціальним маркером на тканину і зробили фіранки.
Я дуже підтримую політику не оцінювання робіт, бо вважаю, що дитина не може намалювати некрасиво. Але в дорослому житті нам не уникнути того, що нашу роботу чи нас самих оцінюють, обирають. І коли учні постійно питали мене, чия фіранка найкраща, я сказала: давайте ви вирішите. Тоді вони зрозуміли, що не знають, як це — визначити, чия робота найкраща. Тож ми мали знайти критерії для оцінювання, і вони запропонували дуже влучні критерії — про зручність, наприклад. Після цієї вправи діти починають розуміти, що оцінювання завжди є дуже суб’єктивним.
«Лавочка»
Я намалювала лавочку і розмножила зображення на копіювальному апараті. Роздала кожному учню і запропонувала намалювати, що там відбувається: хтось прийшов, сів, пішов. Усім роздала часові обмеження: хтось повинен був намалювати ранок, хтось — день, хтось — ніч. Я пообіцяла, що ці малюнки ми завантажимо у фотошоп і зробимо з них мультик.
Учні здали мені свої роботи, і я побачила, що там багато малюнків із грубими неприємними словами. Почала думати, що мені із цим робити: з одного боку, маю виконати обіцянку і зробити мультик із того, що мені дали, з другого боку — мені неприємно від тих слів, але я не можу дозволити собі цензуру — не можу викинути чи замалювати щось, що мені не подобається.
Я знайшла такий вихід: домалювала, додала дещо так, щоб змінити сенс тих слів: наприклад, до вже написаних букв додала літеру П і вийшло «прыгать». Ці зміни я зробила дуже видимими — свої літери написала яскравим кольором і показала їм мультик. Діти кричали «Цензура!» Тоді ми почали говорити, а що таке цензура? Це заборона, а я лише змінила зміст слів. Тобто, я втрутилась, але не заборонила. Такі речі дуже важливі, бо сучасне мистецтво — це про критичне мислення.
Робота з даними
Я роздала трьом класам насіння мікрозелені. Учні були об’єднані у три групи, і кожна мала пророщувати насіння і записувати всі дані — коли зернята проросли, який запах мала зелень, яка була на смак. Цікаво, що спершу вони виконували завдання дуже погано: забували записати інформацію, писали про смак, але навіть не спробували його самі. Потім ми зробили цю вправу вдруге — вони вже більш точно занотовували всі етапи і візуалізували результати наших даних. Якось одна дівчинка запитала — навіщо ми це робимо? Я відповіла: щоб ви розуміли, що таке статистика, як складно її випрацьовувати і як важливо чітко і коректно записувати дані. Тоді віра в статистику буде ґрунтуватися на знанні про те, як це робиться.
