Казки, що вчать шукати ворогів: як промивають мізки українським дітям на тимчасово окупованих територіях

Warner Bros. Entertainment

Здається, останнім часом ми позбулися усіляких слідів «радянщини». Проте українських дітлахів досі оточують персонажі радянських книжок: на малюнках, на стінах дитсадків та поліклінік, у задачках з математики, у сценаріях дитячих свят. Більшість таких героїв — вкрадені та перероблені з пропагандистською метою образи європейської культури. Чи не на часі повноцінно познайомити юних українців з лікарем Дуліттлом та мешканцями країни Оз? Це третій матеріал із серії «Що вкрав совок». У попередніх ми вже писали про крадіжки ідей та технологій, а також про відвертий плагіат у дитячих літературних творах.

Для чого на ТОТ реанімують радянські казки?

Про те, що відбувається на нещодавно окупованих територіях, стає відомо з соцмереж, від людей, які змушені там залишатися та виходять час від часу на зв’язок з рідними. Так, Анастасія, яка попросила не вказувати прізвище, залишила батьків та сестричку у рідному Лисичанську. Від них знає, що сестрі доводиться ходити до школи, де викладають за російськими стандартами. Звісно, головний акцент там роблять на мілітаризмі: вивчають оповідання про війни, перемоги, на виховній годині розповідають про захист свого краю та те, що покликання кожного чоловіка — стати солдатом, а найвище щастя — померти за росію. Але цього так забагато, що навіть проросійські батьки починають непокоїтися. Дошкільнятам та учням початкової школи потрібен хоч якийсь позитив. Проте свята у школі, міські заходи (наприклад, на Новий рік або День захисту дітей), книги, які вивчають за програмою, ілюстрації та тексти у російських дитячих журналах, що їх розповсюджують тепер у місті, вистави і навіть комерційні пропозиції для проведення днів народження — усе просякнуте пропагандою та радянськими символами. Дитячі персонажі — також усі з радянських часів: Айболить, Чебурашка, Буратіно, Незнайка, Карлсон, Вовк та Заєць. І це не випадковість. Адже під час свят нагадують: із цими героями зростали ще ваші бабусі й дідусі, коли «усі народи були однією родиною».

Загалом культ «совка» дуже помітний, а через персонажів, які виглядають кумедними, легше промивати мізки дітям. Наприклад, під виглядом гри з Айболитем учням початкової школи демонструють способи бинтування, накладання шин та перенесення поранених. Фактично йде підготовка до медичної справи на фронті. На дитячому святі мали назвати індивідуальні риси персонажів О.Волкова, а потім спільні: мовляв, це самовідданість, тобто «готовність віддати своє життя за інших». У виставі за М. Носовим ім’я героя пишеться ось так: НеZнайка, а висновок він робить, що «треба любити свою країну, не зважати на інші землі та планети, боротися з ворогами».

Чому на тимчасово окупованих територіях українських дітей змушують вивчати  радянську класику»: «Золотий ключик», трилогію про Незнайка, твори про Айболитя, усі книги про Смарагдове місто? Навіть свято влаштували до Дня народження К. Чуковського. Бо ці книги добре поєднуються із сучасними наративами окупантів. У матеріалі пропонуємо вам детальний розбір того, як радянські пропагандисти крали та спотрворювали відомі британські та американські історії, щоб насаджувати ідеї вічної боротьби з ворогами.

Айболить учив… вбивати полонених

«Історія доктора Дуліттла», Хью Лофтинг, 1920 р

В окопах під час Першої світової війни британський письменник писав листи своїм маленьким доньці та сину. На фронті медики стали для нього найсвітлішими людьми, які самовіддано рятували життя, попри жахи війни. Але замість реалій чоловік описував малечі вигаданого лікаря, який розмовляє мовою тварин та демонструє милосердя до всіх: від найменших комашок до страшних хижаків. Після повернення він написав дитячу книгу. Юні читачі у захваті мало не щодня писали з проханням продовжити історію. За два роки вийшли «Мандри лікаря Дуліттла»: книга дістала таку шалену популярність, що отримала літературну премію — медаль Ньюбері. Надалі вийшло ще 14 книг циклу!

Hugh Lofting, The Voyages of Doctor Dolittle,

First US edition of the second Doctor Dolittle book, 1922

Photo from sothebys.com

Сюжет. Лікар живе разом із друзями-тваринами. До нього надходить прохання вилікувати мавп у Африці, які страждають від епідемії. Суворий король уявної африканської країни Джоліджинкії не хоче пускати до Африки білих людей, яким не довіряє. Але лікарю вдається врятуватися та вакцинувати мавпочок. За це йому дарують рідкісну двоголову тваринку. На зворотному шляху, щоб уникнути полону, допомагає чорношкірому принцу. Той хоче одружитися з європейською красунею, але вважає, що він негарний. Доктор відбілює йому обличчя та змінює риси на європейські. Цей епізод передає тогочасні расистські погляди, тож із 1988 його замінили: лікар під гіпнозом запевняє юнака, що він красень. Також він рятує хлопчика та його дядька, яких обікрали пірати. Усе це переписав Чуковський в історіях про Айболитя.

У наступних книгах Дуліттл навіть знаходить острів із динозаврами на чолі з Лох-Неським чудовиськом та мандрує на Місяць, де спілкується з місцевими тваринами та розумними рослинами. Також підіймається чимало екологічних проблем: перенаселення, розумного споживання, шанобливого ставлення до природи.

Головний герой. Доктор Дуліттл уособлює дієву доброту, стає таким собі медіатором під час конфліктів. Він багато що змінює на краще. Рятує биків від загибелі на кориді, а циркових тварин — від експлуатації, переховує від мисливців лисицю з лисенятами. Започатковує Асоціацію коней на пенсії, притулок для безхатніх собак. Також силами тварин він допомагає людям. Наприклад, у Африці він облаштовує повітряну пошту, де працюють птахи. А свідчення тварин у суді дають змогу невинному уникнути ув’язнення.

Автор сам намалював, як виглядає його герой — середнього віку, невисокий, кругленький, у циліндрі та окулярах, завжди усміхнений. Типовий джентльмен на вигляд, а також взірець уявлень про здорову людину початку XX століття — з рум’янцем та повненький.

Ідея. Єднання з природою, вміння почути кожного, толерантність, вміння розв’язувати конфлікти.

«Бармалей», К. Чуковський, 1924 рік

Сюжет. Лікар Айболить прилітає на аероплані до Африки, щоб порятувати дітей, яких хоче з’їсти канібал Бармалей. У расизмі радянський автор перевершив Лофтинга: чудовиськом є африканський темношкірий людоїд, «чорномазий Бармалей», «чорніший за сажу» дикун. Недарма у виданні 1938 року це велетень із палицею у первісному вбранні. А у 1948-му африканець стає худим, щоб було видно, що він голодний. Піратом його зробили у виданнях наступних років, а всі згадки про расу видалили.

У оригіналі Дуліттлу протистоїть король африканської країни. Маленькі читачі дізнаються про причини конфлікту: білі люди удавали приязнь та оббирали його народ, тож король вважає усіх європейців злодіями. Діти дізнаються про упередження, переконання, які ведуть до конфліктів, та способи управління конфліктами. У Корнея Чуковського — злочинець без мотивації (якщо на дітей він полює, то навіщо йому, наприклад, палити лікаря). Радянських дітей привчають до образу ворога: виглядає не так, як інші, конфліктує? Отже, це чудовисько, яке треба знищити. Добрий (так і написано) Айболить просить крокодила з’їсти Бармалея.

Віршований твір «Айболить» — це переказ першої книги Х. Лофтинга. В книзі 1936 «Лікар Айболить» — теж саме, але вже у прозі.

А ось у тексті «Подолаємо Бармалея», де сюжет цілком вигаданий К. Чуковським, добро з кулаками, хоч горори знімай! Хлопчик ворогам всаджує чотири кулі межи очі, відсікає голову. Лисиця здається у полон, але радянський хлопчик мовчки заколює її штиком, бо вважає, що вона підступна. Бармалей теж просить помилувати його, але дитина посміхається та розстрілює з автомата. А сам «добрий доктор» обіцяє вбивати до останнього ворога. До слова, він тут уже керує країною Айболитією, а Бармалей — Лютією. Загалом битва хижаків та тих, кого Айболить вважає беззахисними істотами, почалася через порушення лікарем своїх обов’язків. Тих, кого він вважає поганими, лікувати він не збирається. Серед «своїх» не лише їжачки, які теж є хижаками, але й чомусь орли. У беззахисних — танки, «триста ящиків гранат та сто двадцять мільйонів патронів».

Головний герой. Коли йдеться про те, що у СРСР існувала версія лікаря Дуліттла, англомовних критиків дивує: навіщо в імені героя робити акцент на негативі? Айболить (Oh-it-hurts, як там пишуть) — про страждання. А прізвище Дуліттл утворене від слів «роби мале», тобто малими кроками — до великої мети, маленька допомога робить дива. Ціла життєва програма. Але К. Чуковського не влаштовували усілякі дрібниці на кшталт лікування звичайнісіньких хвороб, пошук компромісів (наприклад, гризуни у Дуліттла отримують їжу і за це перестають красти зерно) та порятунок від людської жорстокості. Айболить повертає з того світу тварин. Замість демонстрації повсякденної турботи — мало не божеські дива, а також битви та заклики до помсти.

Якщо у виданні 1925 року Айболить — копія Дуліттла, навіть у циліндрі, згодом він уже носить капелюх. Образ сивого худорлявого дідугана закріпився після екранізації у 1938 році. Кіношники боялися осуду, адже будь-які казки вважалися шкідливими для дітей. Сам Чуковський у 1929 письмово зрікся «Айболитя» і обіцяв писати лише соцреалізм. Тож у образ намагалися додати правдивості. І вирішили: радянський лікар не має бути усміхненим, адже він не рекламує послуги. Він має бути завжди стурбованим, стомленим (пацієнтів багато, ліків мало, постійно працює). Під час Другої світової медики не пенсійного віку були мобілізовані, тож герой стає сивий, бородатий. А ще в білому халаті, які лише стають у ті часи професійним одягом.

Ідея. Юного читача привчають, що добра людина може казати: «Горила хай собі мучиться, бути ненажерою, може, відучиться». Її провина лише в тому, що їла багато бананів та проковтнула на одному з них осу. Дуліттл — добрий, бо робить милосердні вчинки. Айболить — добрий не стільки через те, що лікує, скільки через те, що воює зі злом. Але наскільки далеко від такої позиції до звички атакувати кожного, кого згори оголосять злом, «ворогом народу», «фашистом»?

Страшило, Дроворуб та Лев: захопити владу назавжди

«Дивовижний чарівник країни Оз», Лаймен Баум, 1900 рік

Сюжет. Історію пригод Дороті з Канзасу та її друзів вважають культурним символом США. За дитячою казкою криються філософські роздуми для дорослих. Наприклад, герої потрапляють до Порцелянової країни, де мешканцям доводиться бути надзвичайно дбайливими один до одного. А Дороті дізнається: берегти інших значить не лише дотримуватися особистих кордонів, а й поважати чужий вибір. Особливо складний підтекст у частини з 14 продовжень.

First edition, second issue of The Wonderful Wizard of Oz by L. Frank Baum.
Images from thefirstedition.com

Життєдайний порошок перетворив опудало з гарбузом на Гарбузоголового Джека. Він переконаний, що овочі швидко псуються. Як жити, коли відведено мало часу? Лось, якого вполювали мисливці, оживає та пам’ятає минуле життя. Чи є сенс у другом шансі, коли доля вже здійснилася? Маленький бешкетник виявляється зачарованою принцесою. Закляття знято, але чи буде це «пацанка», паночка-нова особистість або ж поєднання чоловічих та жіночих рис? Інша принцеса-модниця міняє не лише сукні, а й… голови. Чи залишається вона при цьому собою? Дороті зустрічає людей, які… виростають на грядках. Але вони не почнуть усвідомлювати себе та спілкуватися, доки їх не зірвати. Трапляється, батьки прагнуть зірвати недозрілим чи залишити перезрівати — натяк на родини, де панує гіперопіка чи насилля.

Цікаво, що Дороті користується ТікТоком — ні, це не соцмережа, а робот, хоча слова «робот» на момент написання книги теж ще не існувало.

Головні герої. Є версія, що друзі Дороті уособлювали знайомі типажі. Опудало — селянин, який не навчався, ніде не бував, тож почувається «без мізків», хоча життєво мудрий. Його спроба керувати країною завершується провалом. Жерстяна людина колись була звичайним чоловіком, але втрачала частини тіла й отримувала імплантати, доки не загубила усе живе. Це уособлення робітників, які живуть у дегуманізованому середовищі великих міст. Коли він вірить, що отримав серце і стає правителем, то влаштовує… культ особистості. Картини про його життя, скульптури та регалії, які він сам собі призначає, пародія на «номенклатурників» СРСР. Але кохання перетворює тирана на людину. Лев — підприємець, що боїться вийти з зони комфорту, конкурувати, перемагати. Але врешті отримує придворну кар’єру, нового друга та родину.

Ідея. Л. Баум дає можливість замислитися про сутність людини, пошук свого поклику, про природу влади, про те, де завершується свобода і як змінило б людей безсмертя. На прикладі чарівника діти бачать, що краще бути собою, ніж здаватися могутнім чародієм.

«Чарівник Смарагдового міста», Олександр Волков, 1939 рік

Сюжет. Знову від детального переказу чужого тексту у першій книзі до пропагандистських продовжень.

Професор філології Сіракузького університету (Італія) Ерика Хабер, що присвятила книгу порівнянню двох версій — Л. Баума та О. Волкова, відзначає, що у першого автора змальовані добрі дитячі пригоди, а у другого — небезпечна боротьба. Героїню оригінальної книжки Дороті випадково зносить циклон. А Елі (так назвав дівчинку російський автор) — через злі чари Гінгеми, що хоче знищити світ. Дороті захищає від усіх лих поцілунок доброї чарівниці. А в Елі цього немає, натомість ще до початку мандрів її мало не вбиває Людожер. Але друзі відсікають йому голову. Зустріч із країною Оз починається з опису її краси та вітрин магазинів. Зі Смарагдовим містом — з інформації, що воно захищене від ворогів. Пошук ворогів і відчуття легкої параної не залишає впродовж тексту.

За продовження письменник взявся аж за четверть століття потому, на пенсії, у 72 роки. І встиг написати п’ять книжок до 85 років. Сюжетні ходи й надалі брав у Баума, але у щоденниках скаржився, що розчарований нісенітницями і доводиться читати кипу сторінок, доки знайде те, що можна запозичити. Метафори Л.Баума він не зрозумів. Якщо у американського письменника військо жінок захоплює владу без жодного пострілу, «бо ніхто не стрілятиме у представниць слабкої статі», це привід подумати про маніпуляції та гендерні стереотипи. У радянського письменника за владу Урфін Джюс воює жорсотко й без вигадки: шукає зрадників, створює з деревини солдатів. Спробі завалити суперника «м’ясом» протистоять технології, чари та командна робота. У «Вогняному богові Маранів» змальовано перехід від первісного до рабовласницького ладу, а також спроба цивілізувати «до соціалізму». У останній книзі відбуваються… «зоряні війни»: інопланетяни намагаються захопити Землю. Рятує її чомусь одна Смарагдова країна, без людей. Хоча постійно згадуються і звичайні країни (США, Австралія). Бойова фантастика руйнує колорит казки.

Головні герої. Страшило (опудало) після першої книги мудро керує Смарагдовою країною, займається дорогами, електрифікацією, стає воєначальником, партизаном та героєм. Схожі долі в інших героїв. Замість Елі у продовженнях діє її молодша сестра Ені, яка не має жодних характерних особливостей. Усі герої активно та колективно борються з ворогами.

Ідеї. Все зводиться до перемоги. Інколи текст ніби навчає дітей військової справи, іноді все геть примітивно: скажімо, у «Жовтому тумані» відьму-велетня вбивають за допомогою механічного гіганта. У «Семи підземних королях» правителів гіпнозом обертають на робочих, чимало йдеться про те, що народу королів не треба. Але при цьому головні герої без зміни, довічно керують іншими країнами.

Усе це навіює думки про потребу декомунізації казок: на часу відділити персонажів історій від «совкових» сенсів і нарешті познайомити з європейськими першоджерелами та культурними контекстами. 

Поділитися цією статтею