Якось я почула від української вчительки нарікання: мовляв, як мотивувати дітей навчатися, якщо їм тепер навіть «двійку» поставити не можна. Мені тоді дуже закортіло запитати: «А от конкретно вас мотивує «двійка»? Ви справді підете натхненно перемивати вікна, якщо почуєте від сусідки: «Ну, ти на двієчку цього року весняне прибирання зробила». Звісно, я тоді такого не запитала. А незабаром мої діти почали вимушено навчатися в британській школі, і я на практиці побачила, що справді мотивує. Тож ось дві історії про помилки і заохочення.
Історія перша
Син у другому класі в новій британській школі. Поволі адаптується і вчиться говорити англійською. Кілька тижнів підряд захопливо розказує мені, що кожна дитина у класі пише свою власну книжку: вигадує героїв, сюжет, пише діалоги і навіть малює ілюстрації до історії. Із розповідей розумію, що це цілий проєкт: діти вивчають кожен етап написання історії, продумують найдрібніші деталі своїх героїв. Син вигадав динозавра з льоду, що найбільше у світі боявся малої миші.
І от одного дня син хизується: він закінчив історію, все написав і намалював. Учителька перевірила і не знайшла там жодної помилки. «Уявляєш, жодної помилки!» — наголошував малий. Тут я, звісно, засумнівалась, що можна беж жоднісінької помилки написати цілу історію іноземною мовою, але щиро пораділа разом із сином.
За кілька днів у школі я побачила історію мого сина на власні очі: він гордо простягнув мені свою «першу книжку». Читаю і розумію: орфографічні помилки є в дуже багатьох словах. Проте вчителька наприкінці історії написала відгук, що розповідь логічна і послідовна, син використав багато складних слів і їй було цікаво читати про пригоди динозавра. Я обережно зауважила вчительці, що син пише всі слова на слух — «як чую, так пишу». «І це чудово!» — вигукнула вона. «Це величезний поступ, адже тепер ваш син не боїться писати нові для нього слова, а головне — він вживає їх у правильному контексті. І байдуже, що він пише їх з помилками, він вигадав і написав цілу історію — він може пишатися собою», — натхненно пояснила вчителька. І раптом на мить я уявила: а що якби вона позначила всі ті орфографічні помилки в історії сина? Та ще й червоною ручкою? З яким відчуттям після цього проєкту він залишився б? І чи надихнули б його всі ті позначені помилки на те, щоб написати нову казку? Відповідь, гадаю, очевидна. Додам лише, що відтоді він постійно вигадує і записує пригоди казкових героїв.
Історія друга
У тій самій школі я долучилася до організації святкування Міжнародного дня. Це коли учні з різних країн (бо школа міжнародна) представляють свою культуру: прапори, цікаві факти, національні страви, танці і навіть музичні інструменти. Я прибігла допомогти з організацією поміж онлайн-зустрічей по роботі й одразу перепросила, що не зможу присвятити цьому більше часу. Прикрашаючи клас українською символікою, я почала чіпляти прапор на дошку й дістала із сумки скотч і ножиці, які прихопила із собою. «Ви така організована, продумали всі найменші деталі», — почула я в цей момент коментар від учительки. Чи було мені приємно це чути? Звісно! Чи зауважила б я таку дрібницю в діях когось іншого і чи похвалила б за це? Не впевнена, на жаль. Того дня та сама вчителька ще раз подякувала мені за допомогу в проведенні свята і нагадала про мою організованість.
Так от до чого я: учитель — той, хто професійно й автоматично вміє помітити, вказати і показати момент успіху людини. Байдуже — це ціла історія чи просто скотч, який знадобився в потрібний момент. Найменший поступ, прогрес, досягнення заслуговують на те, щоб на цьому наголосили. Ось це мотивує. А чому не мотивує «двійка»? Та просто тому, що вона ніколи і нікого не мотивувала.
