Діти, про яких не піклуються батьки, зростатимуть у прийомних родинах. А ті, кого тати й мами тимчасово віддали до інтернатів, повернуться додому, і сім’ї отримають усіляку допомогу, щоб дітям було комфортно. І все це, за планами, остаточно має здійснитися за сім років. У 2020 році розпочався другий етап реформи системи інтернатів. Що вдається і що буксує? Чому частина батьків побоюється змін? Це днями обговорювали разом з освітянами та представниками органів опіки голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова та заступник голови представництва ЮНІСЕФ Лора Білл.
Вдало «прилаштувати» державі?
Що таке щасливе дитинство? Це коли діти зодягнуті, нагодовані, у теплі. Трапляється, тижнями не виходять на холодну вулицю. Якийсь дорослий (ще й педагог!) розмовляє з ними про всілякі правильні речі, якось розвиває, вчить читати-писати. Не дає пустувати, бігати, хай краще спокійненько сидять за партою чи біля телевізора. Дитина не нудьгує, бо щодня і щоночі поруч 15-20 однолітків. Молодші старших побоюються? Ну то й що, підростуть — самі «відірвуться».
Переконані, що це — далеко не щастя? Але так розмірковують тисячі тих, хто сам виріс в інтернатах, і туди ж віддають своїх дітей. Така доля у 2020 році в кожного третього вихованця інтернатної системи. Якщо на батьківських форумах тих, хто віддає дітей на виховання державі, вважають або «зозулями», або вкрай зубожілими, чимало людей донині пишаються, що «влаштували дитину на державне утримання, у великий міський інтернат з гарними меблями, а не віддали до сільської школи за місцем проживання».
Коли під час моніторингу (у рамках проєкту «Оцінка та реагування на виклики щодо захисту дітей під час пандемії COVID-19») вивчали основні перешкоди деінституціалізації, перші результати довели: у профільних інтернатах перебувають діти з тих самих населених пунктів, де вони розташовані. І лише у меншості відповідні діагнози, решта — просто «прилаштовані». Якщо йдеться про інтернат для дітей з ментальними порушеннями, відсоток дітей з такими особливостями чомусь значно більший, ніж в інших місцинах. Є санаторні інтернати, де аж 9 із 10 дітей не мають діагнозів. В інтернаті для дітей з малими й згасними формами туберкульозу — вихованців, які мали чи мають це захворювання, лише 6%. У середньому, за попередніми даними, скажімо, по Полтавській області, дві третини вихованців спеціалізованих інтернатів не мають потреби перебувати в закладі освіти саме такого профілю.
Привчили вважати «місцем по блату»
На початку реформи у 2017 році в Україні був 751 інтернат. Там виховувалася кожна сімдесята українська дитина (у європейських країнах — кожна 300-та).
Зараз 55 тисяч дітей перебувають там роками, а не просто ходять, як до школи (таких ще 37 тисяч). Меншість з них — вихованці спортивних, військових, мистецьких, наукових, спеціалізованих закладів, що не відірвані від родин.
Але є й «династії», в яких в інтернатах зростали всі покоління, ще від прабабусь. Із тих самих часів, коли 70 років тому інтернати було оголошено найкращою формою виховання майбутнього покоління і туди віддавали тисячі дітей. У газети писали ображені батьки, що до інтернатів беруть малечу із забезпечених родин, взяли онуку академіка, а не їхніх синів і доньок. Місця в інтернатах привчали сприймати як «такі, що по блату», дефіцитні.
Правда, буквально за десять років з’ясувалося, що рівень знань у вихованців «ідеальних» закладів освіти значно нижчий, ніж у тих, що зростають з батьками, майже всі — «трієчники», значно менше побутових вмінь, а в багатьох ще й затримка психічного розвитку. «Діти в інтернатах грубі та недоброзичливі», писали тоді під час перевірок, хоча ніхто не зважав, як впливає на психіку таке неприродне існування.
Нині ж вчені знають: в інтернатах значна плинність кадрів, у вихователів через надприродну кількість дітей поруч швидко виникає вигорання, тож вони звертаються до всіх разом і мало спілкуються індивідуально. А така відсутність постійного дорослого, до якого можна прив’язатися, побудувати стосунки, відбирає в дитини шанси компетентно спілкуватися, коли вона виросте (на цьому нині зав’язана успішність і на ринку праці), заводити друзів, створювати безнапасні родини, та навіть у багатьох випадках призводить до розладів психіки. Перебування 24/7 з групою дітей не вчить комунікації, як вважають інколи, а навпаки викликає втому від спілкування, спонукає захищатися від людей, сприймати їх як конкурентів, ворогів. Щоб зрозуміти, чому це так, варто подивитися, як 20 дітей намагаються перехопити увагу пари волонтерів, що завітали у гості до групи. У середньому в закладі по 200 осіб, а кожен шостий вихованець живе в кімнаті з дев’ятьма та більше сусідами. Три роки в інтернатах означають у середньому відставання на рік від «домашніх» однолітків майже в усіх сферах життя.
Типова причина: не впоралися
Психологічна грамотність у нас ще на низькому рівні, тож люди просто не замислюються, якими виростуть діти, як складеться доля після інтернатного дитинства.
Як довів моніторинг, бідність — не та причина, через яку дітей віддають до інтернатів. Лише 2% сімей проживають в аварійних будинках, 3% не мають житла, 6% скаржаться на скрутне матеріальне становище, 7% не працюють, у 16% немає умов для відпочинку та навчання дітей. Лише в одного із сімдесяти тат і мам діагностована алкогольна чи наркотична залежність, яка не дає пристойно виконувати батьківські обов’язки.
А ось дві третини батьків мають власне житло, 60% — офіційну роботу, 40% — нормальне домашнє господарство, худобу.
Які ж причини називають люди, які б могли ростити дітей самостійно? Це зручно — без дітей можна поїхати на заробітки, працювати в нічну зміну. Кожен п’ятий з батьків вказує, що не могли впоратися із сином чи донькою через погану поведінку та низьку успішність у школі. Є навіть таке побоювання: якщо дитина й надалі буде такою «невдахою», органи опіки позбавлять батьківських прав, це руйнування родини та ганьба перед знайомими. А якщо віддати до інтернату, нібито в родині все добре, випускник повернеться додому, а може ще й «перевиховають».
Батарейки… повернули маму
Звісно, є й вагомі причини: сирітство — таких малюків і підлітків лише 8% від усіх вихованців.
Нерідко дитина має інвалідність, а її не хочуть приймати до місцевих шкіл на інклюзивних засадах. Або ж, приміром, вся родина має вади слуху, а поруч взагалі немає вчителів, які знають жестову мову. І нарешті те саме замкнене коло: частина батьків не опікуються дітьми, хоча мають усі умови, бо як колишні вихованці інтернатів не навчені створювати домашній затишок і навіть дбати про безпеку синів та доньок.
Історія однієї родини показує, як мало треба, щоб дитина жила разом з мамою. Дівчинка дошкільного віку мала важкі порушення слуху. Лише слухові імпланти давали змогу чути та не гальмувати в розвитку. Але вони потребують недешевих батарейок, на які в мами-одиначки не вистачало грошей. Щоб не віддавати дитину до інтернату, вона час від часу виймала імплант — економила. Звісно, це не йшло на користь дівчинці. Тож її забрали до інтернату, де маля сумувало за мамою. І достатньо було гнучко підійти до справи, соціальним службам знайти благодійника, щоб родина знову возз’єдналася.
Тож реформа — це не лише перепрофілювання інтернатів. Потрібний розвиток інклюзії, системи соціальних послуг, підтримка прийомних родин, психологічна просвіта та зміна самого ставлення до інтернатів. А ще — допомогти адаптуватися в дорослому житті сучасним випускникам інтернатів, які стануть у майбутньому батьками, щоб розірвати замкнене коло. У цьому можуть велику роль зіграти громадські організації. Приміром, «Освіторія» за Програмою розвитку молоді допомагає випускникам інтернатів вступати до вишів, а «Перша професія» дає змогу опанувати фахові практичні вміння і стати більш конкурентоспроможними.
