Чи буває освіта насправді безкоштовною?

Здається очевидним: якщо ми не платимо за навчання дитини особисто, то все одно сплачуємо за її освіту податками. Та й хіба сучасні знання нічого не варті? Але міф про те, що школа нібито може бути «безкоштовною послугою», привабливий і досі. Чи є країни, де вдалося таке диво? Що спонукає частину країн робити ставку на державні школи?

Звідки з’явилася ідея

Безкоштовні школи виникли у 19 сторіччі — у США, Німеччині, Італії, Іспанії, Франції, Британії. Але йшлося далеко не про повноцінну освіту, а про викоренення неписемності. Безкоштовні початкові школи мали дати, так би мовити, «благодійний набір» знань, мінімум, необхідний, щоб людина могла повноцінно жити в суспільстві: купувати речі, читати вивіски тощо. Але не про професійне майбутнє та індивідуальні потреби.

Китай: дисципліна та конкуренція

У державних школах на навчальний процес впливають переважно чиновники, а керівників закладів освіти можна звільнити (на противагу власникам приватних шкіл). Тож ця форма зручна для влади там, де мета  дати той самий, що й у 19 сторіччі, базовий набір знань для життя в соціумі, початкову військову і трудову підготовку, налаштувати на однакове політичне бачення.

У Китаї лише одна дитина із сімнадцяти ходить до приватної школи. Адже вони недешеві — від 3 тисяч доларів на місяць. Ті, кому пощастило, проживають у пансіоні, харчуються, мають до 20 однокласників, вчаться за різноманітними сучасними методиками та мають високі шанси вступити до університетів.

Решті гарантована безплатна неповна середня освіта. Умови складні. У класі 40–80 дітей, тож учителям доводиться говорити в мікрофон, щоб усі чули. Дисципліна як в армії: за запізнення — прибирання класу або стояти, а не сидіти весь день. Педагоги знаходять жорсткі способи «приборкати» таку велику кількість дітей. Вчать дідівським способом: вимагають запам’ятовувати слово в слово визначення з підручників.

І все пронизане конкуренцією, щоб «відсіяти з натовпу» тих, хто прорветься на наступний щабель освіти. Якщо після завершення початкової школи оцінки низькі, до університету вже не дійти. А вища освіта, яку отримує лише 10% випускників,  єдиний шанс мати високооплачувану роботу.

Діти в постійному напруженні. Державні іспити (не просто контрольні роботи, а аналог державної підсумкової атестації) двічі на рік вже в початковій школі. До пандемії школярі сиділи на уроках навіть з високою температурою, бо пропуски  це нові витрати. Їх треба наздоганяти з репетитором, інакше вчитель не повірить у старанність, а це 4080 доларів за пропущений день.

Уроки у школі тривають 89 годин, потім секції, домашні завдання, репетитори до пізньої ночі. Переважна більшість учнів ходять ще й до платних освітніх центрів, де підвищують рівень знань. Адже державна школа просто не дає достатньої бази для вступу в університети.

Сінгапур: конкуренція та бюджетні кошти

У Сінгапурі, де всі діти ходять у державні школи, така сама ставка на конкуренцію. Учні займаються по 16 годин на добу шість днів на тиждень, ще й на неділю мають велике домашнє завдання. Величезні класи, додаткові заняття теж є. Але атмосфера значно краща, методи викладання сучасні, а педагоги переважно професіонали. Адже професія престижна і забезпечує гарну зарплату. У Сінгапурі «освітнє диво» останнім часом забезпечують ще й значні фінансові вливання держави: на освіту йде 20% держбюджету.

Фінляндія: кошти та національні особливості

Тут ставка теж на держбюджет, з якого на освіту йде аж 17%. Але фінанси — не дарунок долі, а наслідок розвиненої економіки та високих прибуткових податків (36%) для всіх громадян. Ще й на реформу освіти витрачено додатково 20 млрд євро. Тож таким чином громадяни оплачують дітям у школах за місцем проживання такі умови, як у найкращих приватних школах інших країн. Кожна школа забезпечує дітей безкоштовним харчуванням, проїздом, підручниками, навіть планшетами.

Нікого не підганяють: окремо займаються з тими, хто відстав від однокласників, на другий рік залишають багатьох — і це не ганьба, а повільний темп навчання. Оскільки населення розпорошене на великій території, класи маленькі  до 15 учнів. Сприяють чудовій атмосфері порозуміння вчителів і дітей ще й національні особливості: звичка не поспішати, налаштування на колективну роботу, а не змагання.

Болгарія: хабарі та прихована елітність

Особлива ситуація в країн з тягарем радянського утопічного підходу до безкоштовної освіти. Спочатку освіта в Радянському Союзі була така сама, як нині в Китаї. До середини 1950-х років ішлося лише про сім класів (далі навчання було платним), де акцент робили на азах наук, початковій трудовій і військовій підготовці, ідеологічних моментах. Окрім вивчення конституції, географію, приміром, подавали як «картини природи та життя населення в Радянському Союзі». Природознавство — як вивчення теорії Дарвіна, обґрунтування атеїзму та сільськогосподарські поради. Кожен школяр мав працювати на підприємстві чи в колгоспі.

Але ця практична спрямованість зникла у 197080-ті роки, коли вирішили виховувати людину майбутнього, що знатиме різні науки та мистецтва, працюватиме в різних професіях. Якщо раніше до старших класів йшла третина дітей, відтепер запланували поголовну безкоштовну середню освіту. Це був скоріше аргумент у «холодній війні» та штучно створена ідея, яка призвела до багатьох проблем. Погані оцінки стали проблемою вчителя, а не учня. Мотивація в багатьох школярів зникла, адже всім доводилося «відсиджувати уроки», а вища освіта перестала бути мрією.

На цьому бекграунді в наші часи, коли родини прагнуть віддати випускників не в комерційні виші, а на місця держзамовлення, розвинулися приховані елітні школи. Приміром, у Болгарії важко потрапити до спеціалізованих математичних і мовних державних шкіл. Покращені програми, педагоги, давні традиції, та хоча б просто відремонтовані приміщення — із цим у місцевих шкіл проблеми. У хороші школи нині відбирають найбільш обдарованих учнів. І регулярно преса передає про скандали, пов’язані з хабарями, що їх дають батьки, аби діти потрапили в клас поза рейтингом. А ще школи, яким не вистачає фінансування, страждають від спокуси перекласти на батьків витрати на ремонт, меблі тощо.

У Болгарії офіційно витрачають 200400 доларів щомісяця на підготовчі курси до вступу в найкращі гімназії.

Виявляється, жодна із систем державної освіти, яка не мала значних фінансових вливань, не орієнтована на підготовку до вишів, не забезпечує успішне професійне майбутнє.

Україна: приховані платежі

У нашій країні лише 1% учнів ходить до приватних закладів освіти, які можна поділити на мінішколи (від 300 доларів на місяць), середні (від 500 доларів) та елітні (від 1000 доларів).

Та на батьківських форумах підраховують, що витрати в «безкоштовних» державних школах можуть сягати середніх розцінок на комерційні.

  1. Якщо врахувати канцтовари, робочі зошити та інші щорічні «набори школяра», додати нерегулярні покупки (приміром, ранці) — мінімум тисяча грн на рік.
  2. Не завжди законні, але такі поширені збори батьківських комітетів (охорона школи, питні фонтанчики, сигналізація, меблі, подарунки, екскурсії, ремонти, штори, миття вікон тощо) — 36 тисяч грн на рік.
  3. Є й такі тати і мами, які сплачують одноразовий внесок (хабар) за вступ до школи не за місцем проживання, а до якої кортить потрапити — за відгуками, 210 тисяч грн.
  4. Платні гуртки у школі — 6 тисяч грн на рік.
  5. Репетитори. Та сама проблема, що й у багатьох країнах з переважно державною освітою: без індивідуальної допомоги фахівців не всім вдасться вступити до бажаних вишів. Репетитори з англійської мови хочуть мінімум 400 грн/год, тобто близько 30 тисяч грн на рік. За решту предметів просять від 300 грн/годину, а це до 22 тисяч грн на рік.
  6. Останнім часом популярно, крім предметників, звертатися ще й до психолога, коуча, щоб мотивувати випускника добре скласти ЗНО. Ще мінімум 10 тисяч грн — одноразово.

Тож якщо дитина потребує двох репетиторів, річна шкільна освіта обійдеться в 2 тисячі доларів.

Можна ще порахувати те, що зазвичай надають без додаткової плати приватні школи: різні секції (1530 тисяч грн на рік), харчування двічі на день — 2,5 тисячі грн на місяць або 20 тисяч грн на рік. Інколи у користування дають шкільні планшети, замість того, щоб батьки купували їх.

Отримуємо можливих витрат аж до 56 тисяч доларів на рік.

Освітні реформи мають поступово змінювати ситуацію. Але, певно, із часом Україна відійде від сприйняття приватних шкіл як чогось дуже дорогого, а державних — як «безкоштовної послуги».

Залишити відповідь