Facebook-група «Батьки SOS» має понад 154 тисячі користувачів. Щодня вони обговорюють десятки проблем, з якими стикаються в дитсадках та школах — від ваги портфеля третьокласника до відсутності перегородок у шкільному туалеті. Окрім просто скаржитися на негаразди, батьки гуртуються для конструктивної допомоги, адже серед активних дописувачів — сотні фахівців у різних сферах, які готові ділитися досвідом, консультувати і розв’язувати проблеми. Про те, що найбільше болить батькам українських школярів та яких змін вже вдалося досягти, «Освіторія» розпитала у співголови громадської організації «Батьки SOS» Олени Бондаренко.
Навчити грамотно скаржитися
Моя історія з «Батьки SOS» почалася 5 років тому. Одного дня чоловік завіз нашого сина до школи в 4-й клас і став свідком такої сцени: вчителька зустрічала дітей у холі, директор підійшов до однокласниці сина і штурхаючи дитину в спину сказав: «Відійди, ти сьогодні в цей клас не йдеш». А батьки тієї дівчинки вже пішли — дитина стояла і плакала. Директор сказав, що є наказ про переведення дитини в інший клас. Але показати цей наказ він міг тільки після уроків. При цьому батьки дитини нічого не знали про переведення. От ми і взялися розібратися із ситуацією — це тривало два роки з усіма судами і тяганинами. Зрештою, ми почали спілкуватися з батьками з інших шкіл і допомагати їм розбиратися з проблеми — ми ж ніби як мали досвід. Таким чином, ми є заявниками в багатьох кримінальних справах, пов’язаних зі зловживаннями у школах.
Дитину зі школи я не забирала, адже це означало б поразку: визнати, що ти не правий і те, що ти робиш, не має значення. Хоча я розумію людей, які забирають дітей зі школи, де є зловживання чи конфлікт: знаю, скільки сил, часу і фахових знань потрібно, щоб боротися із цими проблемами.
Наша група — це батьківські збори 24/7. Перш за все, допомагаємо батькам розібратися із законодавством. Коли людина потрапляє в складну ситуацію, стикається з різними моральними нормами, вона шукає орієнтир. Таким орієнтиром є закон, тож ми пояснюємо, яке має бути його трактування. Ми даємо фахові поради і не беремо за це гроші. У багатьох випадках людині треба просто поговорити з експертом. На щастя, у нас у групі є батьки, які професійно можуть розтлумачити, наприклад, усе законодавство по інклюзії. Якщо в людини є питання в цій галузі, відправляю до них, вони створюють спільні чати і консультації.
У закріпленому пості групи ми радимо, як правильно викладати свою проблему в скаргах, що треба завжди додавати документи. Адже в нас дорослі освічені люди не вміють писати скарги. Чому? Тому що цього не вчать у школі. А це дуже потрібна навичка сьогодні. Неправильно написана скарга програє, і людина залишиться з відчуттям безвиході та більше не хотітиме скаржитись офіційно, бо думатиме, що змінити щось неможливо.
Подолати традицію «так було завжди»
Із розумінням законів у нашому суспільстві велика проблема. Наведу найпростіший приклад — ремонти в закладах освіти. У законі написано: батьки мають право піклуватися про своїх дітей. От батьки і розуміють: зробити ремонт у класі — це піклування про дітей. Але перед тим, як трактувати цей закон саме так, слід прочитати державні будівельні норми, дізнатися, хто є засновником закладу освіти і які його обов’язки, чия це власність тощо. Отже, ми аналізуємо всі пов’язані між собою нормативні акти і закони, щоб розтлумачити батькам, чи справді вони мають право робити ремонт у школі? Це питання на конкретному прикладі ми з’ясовували цілий рік — стільки часу пішло на те, щоб довести, що батьки не мають права робити ремонт у школі. Ми це довели, освітяни зрозуміли, але ще не прийняли цього факту. Поки це зручно всім, батьки і далі лататимуть дірки. Управління освіти, яким не треба витрачати на це гроші і нести відповідальність за якість такого ремонту, і далі нічого не помічатимуть. Найгірше те, що коли ми ходили і розповідали про це, усі дивувалися: а що тут такого, усі так роблять. Батьки часто посилаються на звичаєве право — «так було завжди» (це моя «улюблена» фраза у групі).
Найбільша проблема, що батьки не розуміють своїх прав у школі. Нам часто закидають: чому ви одразу пишете публічні пости, а не підете в школу і не запитаєте в учителя чи директора? А справді, чому? Чи знають батьки, коли, де і як вони можуть зустрітися з учителем своєї дитини, чи завучем, чи директором, чи є ця інформація на сайті школи? Чи всі батьки мають вільний графік роботи, щоб щоразу, коли виникає питання до вчителя, їхати в школу? Є багато проблем, які можна вирішити публікацією в групі — батьки й освітяни прочитають у коментарях до допису різні точки зору, отримають консультацію щодо законодавства і знатимуть, як діяти і хто неправий. Це дає ґрунт для подальшого діалогу і розв’язання проблем, а не з’ясування стосунків чи псування нервів.
Змінити масову свідомість
Часом чую закиди на нашу адресу — ви просто мамочки, що зібралися поговорити. Але в нас є потужний ресурс — активні батьки-фахівці. Коли до обговорення посту про ремонтні роботи підтягуються будівельники, електрики, зварювальники і починають пояснювати нормативні акти — це неймовірно. Не потрібно збирати форум чи конференцію, вони всі тут і готові допомагати. Або, наприклад, виходить пост про дітей з гіперактивністю і дефіцитом уваги. Половина коментарів будуть типу: та що ви вигадуєте діагнози, то у вас просто невиховані діти. Друга половина — ґрунтовні роз’яснення від батьків-медиків та психологів. Звісно, ми підтримуємо саме таких активних і небайдужих. Усвідомлюємо, що інші люди читатимуть ці коментарі, і з них сформують власну думку про таких дітей. Тому часом на модерацію одного посту витрачаю до трьох годин часу. Багатьом людям нічого не вартує облаяти всіх у коментарях і піти. Після таких трьох годин я ходжу «гавкаю» на людей, дитина вже знає цей мій настрій — «мама в групі сиділа».
Маю читати всі коментарі, щоб знати, чого ще люди не розуміють, що ще лишається складним, на чому треба акцентувати увагу. Знаючи це все, ми потім пишемо пропозиції до нормативних актів, беремо участь у робочих групах. Так з’явилося положення про конкурс на посаду директора школи. Завдяки увазі громадськості, на посади призначили саме тих людей, які пройшли конкурсний відбір, і багато шкіл отримали молодих хороших директорів. Протягом двох років ми були в комісіях з відбору директорів. Зараз ми вже не дотичні до конкурсів, механізм працює і закріплений законодавством.
Ми також підняли величезну проблему шкільного харчування — для цього знадобилася купа часу і багато постів у групі. Доти батьки мислили так: у школі годують погано, значить я даватиму дитині бутерброди і судочки з їжею, бо що ще я можу зробити? Нам довелося пояснювати батькам, що харчування в школі таке, яке ми самі дозволяємо. Адже в деяких школах дітям забороняли фотографувати їжу в їдальні, щоб ніхто її не бачив. Звісно, у Києві привернути увагу до проблеми найпростіше — щойно в групі з’являлася інформація про порушення, журналісти готові знімати, Держспоживслужба теж реагувала миттєво — виїжджали на перевірку в школу, звідки була скарга. Місто швидко відреагувало і почало глобальні зміни в харчуванні. Велика кількість звернень та увага журналістів привели до того, що темою шкільного харчування по всій країні тепер уже перейнялася Перша леді.
Домовитися, хто навчає, а хто виховує
Є багато ситуацій, які не прописані в законі, але батькам і вчителям треба дійти згоди: як батькам потрапити в школу, або прийти на урок, або навіть дізнатися домашнє завдання дитини. Це речі — на рівні обговорень, домовленостей, розуміння зручності одне одного. Коли дитина хворіє і пропускає школу, дізнатися домашнє завдання в 9-му класі — велика проблема. Однокласники можуть прислати до 5 варіантів того, що задавали додому: хтось почув так, зрозумів так, а в журналі може бути записано зовсім інше. У нас із цього приводу були запеклі суперечки в групі. Вчителі вважають, що батьки не повинні цікавитися домашнім завданням дитини, адже учень має привчатися до відповідальності і записувати завдання самостійно. Ок. Але яке найперше завдання школи? Школа — навчальний заклад. Виховна функція у школи — другорядна. Якщо ставимо в пріоритет навчання, то всі учасники процесу зацікавлені, щоб діти вчилися і робили домашні завдання, і якщо є проблема з тим, що діти неоднаково чують, розуміють і записують, що саме задали, значить треба зробити написане вчителем домашнє завдання доступним для батьків і учнів.
Якщо в пріоритет ставимо виховання, тоді нарікаємо: а чому діти не записали, чому вони безвідповідальні? Виховувати повинні батьки, але чи можемо в школі уникнути виховних функцій? Навряд чи. Саме тому вчитель має бути високих моральних якостей, бо діти роблять більше висновків з конкретних прикладів свого життя, ніж з історій літературних героїв книжок. Я переконана, що жодна дитина не приходить у школу зі зневагою до вчителя.
Першокласник сприймає свою першу вчительку як другу людину після мами, бо мама привела його до цієї жінки і залишила з нею на пів дня. І вчителька буде на рівні з мамою рольовою моделлю для дитини. Тому я буду щаслива, коли ми в групі читатимемо не про страшні неприйнятні речі, що трапляються у школах, а будемо запекло сперечатися, у який музей чи на який фільм повести дітей.
