7 причин, чому шкільні твори відбивають бажання творити

cover_writing
Автор тексту: Аліна Мірошникова
Зображення: pusheen.com

Люди часто складають враження про вас з того, що ви про себе пишете. Ми все частіше спілкуємося текстами, і літературні навички — це вже не розкіш, а «засіб пересування по життю», впевнена психолог, представниця школи «Пишущий психолог» Лідія Ковальчук. На жаль, більшість людей не пишуть, бо впевнені, що читати їх не будуть, а «твори вони ще в школі ненавиділи». Чому ж алергію на творчість прищеплюють там, де мали б виробити смак до хорошого тексту?

1. Логіка замість творчості

Класичний твір, над яким морочилися ще наші батьки, — це, насправді, лише письмова демонстрація знань з певної теми. Головне, що вимагали, — викладати фактаж і дотримуватися логіки. У дорослому житті так прісно викладають події хіба що в пояснювальних записках чи коли дають свідчення.

Навіть твір-роздум на вільну тему насправді був вільним лише в межах заданої теми. Ця традиція тягнеться з часів СРСР, коли потрібно було демонструвати ідеологічні знання («Моральне обличчя радянської людини», «Яким я бачу світле майбутнє»). Зараз ідеології, звичайно, менше, але суть та сама — від учня чекають роздумів з готовим висновком, який міститься в темі: «Моральні якості героїв твору», «Світ врятує милосердя».

Що робити?

Визнати, що створення тексту — не завжди творче заняття. Якщо в начебто творчому завданні одразу міститься правильна відповідь — це не про креатив. Прищепити бажання красиво, образно писати можна, лише якщо людина викладає думки на тему, яка її справді хвилює.

2. Есе плутають з роздумом

У західних школах учні пишуть щось майже протилежне — есе. Мета — поділитися враженнями і думками, зробити це максимально оригінально. Писати вчать парадоксально, образно, щоб текст виділявся на тлі інших. Власне, це те, що дорослі роблять регулярно: мотиваційні листи, записи в блогах та соцмережах.

В українські школи есе теж поступово приходить. Спочатку у формі творів-роздумів (саме так з 2006 року називали завдання з написання тексту для ЗНО), а зараз, за програмою Нової української школи, діти вже з третього класу почнуть писати справжні есе.

Але навколо цього жанру також багато плутанини: чимало вчителів зациклені на тому, що, а не як написано. Спроба навчити «правильно» думати легко зчитується дітьми і сприймається як насильство. Ось де коріння нелюбові до творів.

Що робити?

Дозвольте дітям обґрунтовувати свої думки на тему, що їх хвилює, і слова поллються самі. Есе — не поле для виховання. Ви можете бути сто разів не згодні з позицією юного автора, але якщо дитина перестане писати правду на догоду дорослим, заняття втратять для неї сенс. Хай краще вона відчує: можна яскравіше, цікавіше сказати про те, що хочеш, і лайки та увага — твої.

3. Вимагають починати з плану

Нібито тільки так думки можна структурувати. У цьому є правда, але люди різні, і складання класичного плану підходить не всім. Наприклад, письменник Орхан Памук дійсно спочатку пише план твору і потім ні на йоту від нього не відступає. Але не менш геніальний письменник Хуліо Кортасар вважав, що планування вбило б його творчість. Його надихала загадка, і він до останнього не знав, чим закінчиться його текст.

Що робити?

Учням, у яких переважає образне мислення, зручніше складати план у кінці роботи як витяги з того, що створено. Потім, спираючись на план, можна перевірити послідовність викладу і відредагувати текст. Але для деяких школярів навіть це — не вихід. Їм, як рекомендують у європейських школах, підійде інтелект-карта, основа якої — не слова, а символи. Діти швидко вчаться її розробляти. У центрі чернетки — тема, від якої в усі боки йдуть стрілочки, над якими автор малює символами те, що хоче сказати. Далі, як гілки на дереві, уточнення кожної думки. Складати таку карту веселіше, ніж план, а маючи перед очима образ майбутнього есе, учень почуватиметься впевненіше.

4. Не дають рецензій

Дитина отримує бали за зміст і мовне оформлення твору, але це майже ні про що не говорить. Що слід зробити інакше наступного разу? Чому вчителю не сподобалося? Якщо учень доклав зусиль, але отримав невисоку оцінку, йому може здатися, що оцінили не результат, а його здібності. «Ось такий я неоригінальний, не вмію писати красиво».

Що робити?

Тільки рецензія вчителя та зворотний зв’язок читачів (однокласників) можуть дати корисну інформацію та зберегти бажання працювати над собою. Не шкодуйте часу — опишіть, що вдалося учню, а що — ні. Порівняйте з його попередніми роботами. Сформулюйте, над чим варто попрацювати юному автору. Усний відгук — не вихід, адже дитина запідозрить, що вчителю говорити простіше, ніж писати, а це не додасть любові до творів.

5. Не говорять про натхнення

Деяким педагогам смішно: учні, що, чекають, доки їх муза відвідає? Якщо твір — не більше ніж письмова відповідь, тоді, дійсно, все просто. Але якщо ви хочете, щоб учні писали креативні та емоційні есе, все інакше.

Що робити?

Розповідайте про «творчу кухню» — про те, як налаштуватися на творчу роботу, як оживити почуття. Існують сотні прийомів для цього. Вміти приманювати натхнення — важливий навик, який стане в пригоді не лише в написанні текстів, адже креативність — одна з ключових навичок XXI століття.

6. Не вчать працювати з чернетками

Ось чистий аркуш паперу. І треба раптом написати на ньому щось по-справжньому цікаве. Ми часто боїмося починати писати, раз у раз прокручуючи майбутнє есе в голові.

Школярів стримує ще й страх помилок — граматичних та синтаксичних. Тож вони починають використовувати прості конструкції, а це заважає думкам вільно текти. Можна було б відредагувати текст пізніше, перевіривши сумнівні місця. Так і грамотність поліпшиться, і есе вийде оригінальнішим.

Більшість школярів пишуть чернетку «набіло»: від початку до кінця, не викреслюючи речення і не міняючи місцями абзаци. Це електронний текст легко переробити рухом «мишки». Переписувати те, що на папері, набагато складніше. До речі, в Австралії, частині штатів США та Фінляндії школярі пишуть есе на ноутбуках. А диктофон та програми розпізнавання голосу допомагають вільно записувати думки, і тільки потім складати з них текст.

Що робити?

Навчіть школярів записувати на окремих аркушах думки, а вже потім поєднувати їх у текст. Позбутися страху чистого аркуша простіше, якщо «розписатися» — описувати, що відбувається тут і зараз: «Я боюся почати писати на таку-то тему. Сиджу, дивлюся у вікно…» Потім ви цей вступ викреслите, але він допоможе розпочати текст. Також дозвольте учням користуватися гаджетами на етапі підготовки матеріалу.

7. Обмежують авторський стиль

Коли йдеться про особливості стилю класиків — усе зрозуміло, але не вчити школярів шукати власну манеру? Мовляв, дай Бог хоч щось би написали, не гірше за інших. Проте есе якраз і оцінюється за відмінностями, що відображають індивідуальність.

Виробляти літературний стиль треба довго, але передумови для нього є в кожного. Ми по-різному говоримо і мислимо — це обумовлено характером та досвідом людини. Ці особливості проявляються і в тому, як ми пишемо.

Що робити?

Визначити наявні сильні сторони в написанні текстів і вчити учня їх вигідно подавати. Скажімо, хтось пише короткими, енергійними реченнями, що містять чимало дієслів, інші — довгими реченнями, у яких повільно розгортаються думки. Варто не прагнути усереднення, а слідкувати, щоб «енергійні» автори не переходили на телеграфний стиль, а неспішні — не насичували текст «водою».

Зазвичай дитині одразу вдається краще щось одне: опис, розповідь чи роздум. У есе можна ввести тип мовлення, що ближчий учню. Опис може бути не лише там, де йдеться про портрет друга. Наприклад, у творі «Ким я хочу стати» можна змалювати представника професії, а в темі «Якби я був чарівником…» описати здивовану людину, яка бачить чари.