Українська освіта зародилася в ІХ ст. Дівчата в усі періоди навчалися нарівні з хлопцями. У XVII ст. на території материкової України і Кримського ханства рівень освіченості був чи не найвищий в Європі. А братські школи були унікальним явищем, яким цікавились європейці і яке сформувало індивідуалізм і потяг українців до знань. Український вчений, релігієзнавець, кандидат історичних наук Ігор Козловський розповідає про історію української освіти ексклюзивно для «Освіторія.Медіа».
У Давньоруській державі освіта була доступна однаково чоловікам і жінкам
ІХ ст.
Перші школи на території України, про які історики мають свідчення, належать до початку становлення Давньоруської держави. Введення християнства підштовхує створення освітніх закладів. Вони не були масовими — на той час освіта була доступна для княжої родини, її оточення, дружинників, усіх, хто був при владі. Також освіченими були літописці та монахи.
Початок ХІ ст.
За правління Ярослава Мудрого створюють перші бібліотеки. Славнозвісна князівська бібліотека (перша в Україні) розташувалась у Софійському Соборі. Про це читаємо в «Повісті минулих літ».
1086 рік
Відкривається перша школа для дівчат при Андріївському монастирі в Києві. У той час усі княжі доньки, яких віддавали заміж за європейських володарів, були грамотні. Це чітко свідчить, що їхній освіті приділялась увага і не було поділу на чоловічу або жіночу. Усі, хто мав можливість отримати освіту, отримували її незалежно від статі.
До XVI ст.
Освітою займаються переважно при церквах і монастирях. Це є одним із просвітницьких завдань церкви. Є окремий чин, який відповідає за це: дяк має обов’язок і можливості, щоб навчати дітей. Це триває до другої половини століття.
Братські школи — освітній феномен, що сформував українців
XVI — XVIІ ст.
Освітній бум на теренах України. Виникає освітній феномен, який фіксує притаманну українцям жагу до знань.
У цей час освіта виходить за межі церкви. Це характерно не тільки для України — тут ми рухаємось у річищі загальноєвропейської тенденції.
1550-ті роки
В Україні, як і в усій Європі, відкривають єзуїтські школи. У них вперше впроваджено ідею, що школа має бути безкоштовна. Вони не є релігійними навчальними закладами, учнів не змушують переходити в католицизм.
Багато відомих діячів української історії закінчили єзуїтські школи та колегіуми — наприклад, гетьман Богдан Хмельницький. У цих школах освіта була на високому рівні, залучали вчителів з-за кордону. Був, зокрема, предмет «Ерудиціо», в якому вивчали не тільки релігійні, а й світські тексти. Основа навчальних програм — гуманітаристика: учнів у першу чергу навчали мислити.
Такі школи є по всій Україні, найбільше — на Лівобережжі. Відомий Єзуїтський колегіум у Львові, чимало шкіл на Волині, є у Києві. Також єзуїтські школи були на території сучасної Білорусі й Литви, у столиці Вільно (нині — Вільнюс).
1580-ті роки
В Україні відкривають братські школи, тобто школи при братствах — громадських організаціях православних міщан. Це явище унікальне, притаманне лише Україні. Воно дозволило не тільки сформувати особливості української нації, а й створити культурний і освітній феномен. За зразок взяли єзуїтські школи і підняли освіту на ще вищий рівень.
Особливість братських шкіл у тому, що в них чітко структурували освітній процес. З’явився поділ на початковий, середній і вищий рівні. Перший: граматика, піїтика, риторика — навчити говорити правильно, читати з розумінням, досліджувати. Потім на це накладається математика, астрономія, інші науки. Вищий рівень — це філософія і богослов’я. Багато уваги приділяється вивченню мов — грецької, латини. Практично в усіх школах викладають музику. У цей час відбувається бум створення пісень і віршів.
Такий підхід створює фундамент вільного мислення, що стає основною рисою українського народу, який тоді формується. Це дає українцям психологічну характеристику, про яку казатимуть у ХІХ ст.: українці відрізняються від росіян тим, що вони індивідуалісти — у кожного своя думка. Тоді як для російської культури характерна артельність, корпоративність, де твоя індивідуальна думка не враховується. Це фіксували етнографи в ХІХ ст. Саме тоді, у братських школах, формується вільнодумство українців.
В Європі проявляють великий інтерес до братських шкіл.
Підручники XVI століття — основа залежності російської мови від української
1627 рік
З’являються словники — наприклад, «Лексикон словенороський» Памви Беринди. Раніше, 1596 року, вийшла «Граматика словенська» Лаврентія Зизанія. У 1619 році — Граматика Мелетія Смотрицького, яка відіграла визначну роль не тільки для української освіти і культури, а й для всього слов’янського світу. Адже він уперше науково почав розглядати церковно-слов’янську мову, і це заклало фундамент і для української, і для російської мов. Між іншим, цей словник свідчить про те, що російська мова потрапила в залежність від української. Адже українською ми пишемо так, як чуємо, а російською — ні, потрібно мати транскрипцію. Наприклад, українською ми говоримо «молоко» і пишемо так само. А російською говоримо «малако», а пишемо українською — «молоко». Або от: українською ми говоримо і пишемо «кого», а російською кажемо «каво», та пишемо все одно українською «кого». Таких прикладів безліч, російська залежна і зараз. Якщо б у Росії почали писати, як говорять, то це була б зовсім інша література.
Тоді ж починають створювати підручники для шкіл. Натомість Московське царство на цей час є практично неписьменним, там зникають навіть церковні школи.
Із братських шкіл виходять майбутні викладачі Київського колегіуму, пізніше — Києво-Могилянської академії.
«Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти».
«Україна — земля козаків. Подорожній щоденник», Павло Халебський (Алеппський), сирійський мандрівник, який у 1652–1654 роках проїхав через усю Україну
У Гетьманщині кількість шкіл перевищувала кількість населених пунктів
1650-ті роки
На території Гетьманщини кожен полк мав багато шкіл, практично в кожному населеному пункті. У деяких селах були також музичні школи.
Полкові школи утримувала громада, отже, кожна громада була зацікавлена в тому, щоб у них була школа. Це свідчить про рівень усвідомленості громадою важливості освіти. Сільські громади підшукували вчителів і пропонували їм привабливі умови. У великих містах цим займався муніципалітет.
На території Запорізької Січі були так звані паланкові школи, приналежні до окремих підрозділів — паланок. У них вивчали Святе Письмо, математику, навчалися читати і писати. Діти щодня займалися військовою справою. Після школи мали вибір: або залишатись у козаках, або далі вчитись, або йти у священники.
Було багато знавців різних мов: грецької, латини, німецької, французької, турецької, татарської. Відтак, більшість відомих людей продовжували освіту за кордоном, це було загальною тенденцією.
На території Правобережної України, яка перебувала в складі Речі Посполитої, освіту на себе бере греко-католицька церква. Цим опікується чин василіан — при їхніх монастирях працюють школи. Поступово зникають братські школи.
Аналогічні процеси відбуваються на теренах Кримського ханства як території України. Освіта була в медресе — релігійна, але була і початкова, і вищі навчальні заклади. На той час це були чи не найосвіченіші регіони Європи — території материкової України і Кримського ханства.
Російська імперія накладає лапу на освіту й освічених людей в Україні
1762–1796 роки
Масова освіта поступово переходить у більш керовану державою під час царювання Катерини ІІ. Відбувається руйнація автономії Гетьманщини, Слобідської України, Запорізької Січі й остаточне включення українських земель до Російської імперії. Частина населення закріпачена, але навіть кріпаки мали можливість навчатись.
Кінець XVII ст.
Україна втрачає привілеї, втім, освіта продовжує розвиватись. Утворюються ліцеї, гімназії та реальні училища. Гімназії дають класичну освіту і готують до вищих навчальних закладів, ними часто опікуються університети. Так, Харківський університет опікувався гімназіями на території Слобідської України.
Реальні училища — заклади іншого рівня, не для дітей шляхти або дворянства, а для нащадків купців, промисловиків. Вони давали можливість підготуватись до «реального» життя. Продовжують працювати церковноприходські школи.
Освіта зросійщена, бо відбувається російською мовою. Утім, на той час зароджується література народною українською мовою.
Освічені випускники Лівобережної України їдуть до Російської імперії. Тенденція освічених людей виїжджати наприкінці XVII ст. призвела до руйнації автономії України. Канцлер Російської імперії та син генерального писаря Гетьманщини граф Олександр Безбородько сказав: «Погубило казака школьное дело». Українці були надто освічені й мали бажання себе проявити, шукали кар’єр в інших країнах. Індивідуалізм призвів до відтоку освічених людей з нашої території.
1860-ті роки
Новий етап в Російській імперії — відкриваються земські школи. Використовуючи недосконалість російського законодавства, деякі вчителі говорять і викладають народною мовою.
У цей період дівчата навчаються на різних рівнях: і в інститутах шляхетних дівчат, і можуть їхати навчатися за кордон. Українські жінки є серед народників, вони стають учасницями освітнього процесу. В Австро-Угорщині, до прикладу, можливість навчатися відкривається для жінок тільки в 1873 році.
Кінець ХІХ ст. — початок ХХ ст.
Розпочинає діяльність товариство «Просвіта», яке теж створює школи. Просвітники йдуть до села — підіймати там освітній рівень.
1918 рік
Із встановленням радянської влади починається руйнація системи освіти. Відбулась уніфікація класичної і практичної освіти, створення загальної для всіх програми. Починаються експерименти — наприклад, «бригадний метод» передбачав, що цілий ряд у класі отримував однакову оцінку. Також експериментували з роздільним навчанням дівчат і хлопців, а в 1950-х їх звели навчатися разом.
Радянська школа об’єднала педагогіку і дидактику: школа була спрямована не тільки на те, щоб давати знання, а й на те, щоб насаджувати певну ідеологію. Саме це стало її особливістю.
Національне в школі нівелюється, його значення всіляко применшують. Наприклад, у 1950-х роках ще не можна було не вчити українську мову в Україні. Проте вже у 1960-х з’являється дедалі більше тих, хто відмовляється від вивчення української. У селах ще лишаються україномовні вчителі, а в містах уже практично всі предмети викладають російською.
