Мистецька студія у прифронтовій Красногорівці Мар’їнського району Донецької області не припиняла працювати протягом війни — попри те, що розташована за кілометр від лінії фронту. У 2014 році з початком бойових дій місто було окуповане. Українська армія звільнила Красногорівку 2 серпня того ж року. Утім, сепаратисти обстрілювали місто й наступного року.
Керівниця студії Ольга Кіцманюк зустрічає мене й веде до приміщення дитсадка, у якому вона зараз розташована. Частина вікон забиті фанерою — скло повилітало через обстріли.
— Дитсадок зараз не працює, то ми цим скористались, — каже пані Ольга.
Раніше студія містилась у Будинку культури, але там немає ні електрики, ні води.
У великій світлій кімнаті досить прохолодно, хоча працює обігрівач. Центрального опалення нема, квартири опалюють буржуйками, розказує Ольга Миколаївна. Ліворуч від входу вбудована мийка і шафки для посуду, як зазвичай у групових кімнатах дитячого садка, гріється електрочайник.
Святий Миколай під обстрілами
Прошу розповісти, як це — навчати дітей мистецтва в епіцентрі бойових дій.
— Перший час, коли все було в простої, справді було страшно. Нічого не працювало, бо були бомбардування. Ми вже й звикли, що о шостій, о другій, о восьмій, через певний інтервал буде обстріл, були готові. А наша студія працювала, тоді ще в Будинку культури. Ми виходили на роботу, намагалися щось зберегти. Згодом і батьки підтягнулись, почали дітей приводити. У 2014–2015 роках приходити було небезпечно, але коли я про це казала — відповідали: «У підвалах сидіти ще гірше».
Ольга Миколаївна пригадує пам’ятне святкування з 2015 року:
— Це був День Святого Миколая. Нам волонтери привезли апельсини, банани. У нас у магазинах не до того було. Але фрукти холодні, на дворі ж зима. У приміщенні теж мінус, світла нема. Сутінки вже, ми запалили свічки. Наша бібліотекарка Валентина Миколаївна пішла через дорогу в магазин, де працював генератор, і попросила закип’ятити воду в електрочайнику. Адже якщо в таку погоду діти наїдяться холодних бананів — застуди не оминути. От вона загорнула цей чайник у дитячу ковдру, щоб не вистиг, і перебігла назад до нас. Так ми разом із дітьми пили чай із фруктами (які зігріли окропом) при свічках. Таке свято запам’ятається на все життя.
Універсальні майстрині: Ліпимо все з усього
На довгому столі стоїть швейна машинка, розкладені шматки тканини, ескізи. Біля вікна — кілька мольбертів, до деяких прикріплені незавершені роботи. Ольга Кіцманюк обводить рукою приміщення:
— Ми займаємось усім. Почалося з образотворчого мистецтва, а тепер ми ще й прикладне вивчаємо. Вишиваємо, шиємо вишиванки, рушники, ляльок, робимо шкатулки — який матеріал в руки нам потрапляє, то ми його опановуємо і перетворюємо на симпатичні речі. Ліпимо все з усього. Дякувати волонтерам, які нам допомагають — то нитки привезуть, то тканину, адже в нашій ситуації не всі можуть собі дозволити десь дістати матеріали.
Ольга Миколаївна підводить мене до стола:
— Співробітників у нас небагато. Світлана Вікторівна — закрійниця. Вона допомагає нам викроювати ляльок, вишиванки, які в нас повністю авторські. Також вона допомагає людям, які приходять до нас і просять навчити пошити, перешити щось. У цих складних умовах уміння влаштувати свій побут, підігнати одяг собі, дітям — це важливо. Діти дуже допитливі. Вони люблять робити ляльок, майструвати одяг для них або й для себе — залежно від віку.
Такі курси шиття в студії проходять двічі на тиждень. Спеціальної програми немає, кожен навчається того, що вважає за потрібне. Ольга Кіцманюк представляє ще одну співробітницю:
— Яна Олександрівна — майстер на всі руки. Шиє, вишиває, проводить заходи. Отак утрьох ми взаємозамінні. Так наша студія функціонує постійно.
Сама Ольга Кіцманюк за освітою — художниця. Працювала в Будинку культури, каже, «якось випадково» до неї почали приходити діти. Тож малювати вчить за класичними канонами.
Діти від чотирьох і до вісімдесяти
— Малюємо всім: олійними фарбами, акрилом, гуашшю, аквареллю, олівцями… Що Бог послав — те пішло в хід, — розповідає Ольга Кіцманюк і обертається до дверей.
— Здрастуй, зайчику, — звертається до хлопчика з бабусею, які щойно зайшли.
12-річний Вадим сідає до мольберта, не знімаючи куртки. На малюнку — золота осінь, написана гуашшю. Вадим ходить до студії з 2014 року. На рік робив перерву, коли з родиною виїжджали. Каже, скучав і за студією, і за містом.
Запитую, діти якого віку приходять до студії. Ольга Кіцманюк зітхає.
— Від чотирьох і до безкінечності, — зі сміхом відгукується Яна Олександрівна.
Ольга Миколаївна погоджується:
— Справді, у нас відвідувачі — від чотирьох і до вісімдесяти. Маленьких приводять батьки, роблять щось разом з дітьми. Іноді бабусі, дідусі приходять з онуками, подивляться-подивляться, тоді — «Ет, це не так робиться!» — і починають щось майструвати. Іноді й самі приходять: одна літня жінка ходила — я думала, вона чиясь бабуся. Але ж бачу — вона приходить, сидить, а тоді йде, нікого не забирає. Я запитую, чи вона з кимось із дітей — відповідає: «Ні, я сама, робити нічого не вмію, але хоч посиджу, мені тут так подобається!»
Така в нас атмосфера — ніхто не боїться, що над ним можуть посміятись. Кожен розуміє, що він має право висловитись — на папері, у нитках, тканині.
Менше обстрілів — світліші фарби
Менші діти переважно малюють. Питаю, чи змінилися дитячі малюнки протягом війни.
— Порівняно з початком війни вони зараз посвітлішали. Стало тихіше, вони відчули більш-менш безпеку… Не те щоб зовсім безпечно, але з’явився спокій, декого батьки вже й самих відпускають. З’явилась яскравість, світло в роботах. Перший час усе було тьмяне, сіреньке. У сюжетах були або сумні спогади, або жахливе «зараз».
Тепер малюнки помалу змінюються. Діти об’їздили майже всю країну — їх волонтери брали. Двічі ми вивозили студію в Дніпро, робили там виставки. Дітей розважали, намагалися розрадити. Але завжди їх тягнуло додому — тиждень-два, і все, додому. От і зараз ми бачимо, що повертаються.
Діти, які виїжджають з міста, підтримують з викладачкою зв’язок через соцмережі. Там, куди переїжджають, теж знаходять образотворчі студії, діляться з Ольгою Кіцманюк враженнями, малюнками. Ті, хто повертається, приходять у студію.
Колишніх учнів упізнає за усмішкою
19-річна Віра раніше ходила до студії, нещодавно повернулася до міста. Цією радістю пані Ольга поділилася зі мною ще дорогою:
— Я її зустріла на вулиці. Упізнала за усмішкою. Вона така доросла стала! Ну, звісно, ми п’ять років не бачились…
Ольга Миколаївна підходить до стола, де Віра розклала папку з ескізами — переважно це портрети, намальовані простим олівцем. Пані Ольга дивиться, коментує:
— Непогано, ти дуже виросла за цей час. Але я ж не бачу оригіналів, тому не можу сказати, наскільки ти точно передала. То ми з тобою помалюємо з натури. Почнемо з натюрмортів, а через кілька занять перейдемо і до портретів.
Віра бере фарби, олівці, набирає в баночку воду. Малює ескіз букета із засушених квітів, який стоїть навпроти біля стіни. Розповідає:
— Щойно мама побачила, як над нашим домом запускають ракети — взяла мене в оберемок, бабусю в оберемок і відправила нас до родичів. Сама сподівалася лишитись, але в неї не вийшло, до того ж вона тоді вже вагітна була.
Ми повернулись через майже шість років, намагаємося відновити те, що в нас… — заминається, — забрали. Квартира лишилась ціла, але з неї практично все винесли.
Студія для мене значить багато. Тут я була маленька, тут були мої найкращі моменти. Я багато де навчалася до того, як прийшла в студію — у Донецьку в ліцеї, у Дніпропетровську. І скрізь на мене тиснули: ти маєш завершити саме цю роботу, ти повинна намалювати саме так, обов’язково працювати за тим же планом, що й усі. Я людина безладна, мені це не подобалось. Коли я потрапила до Ольги Миколаївни — тут тиску не було, що хочеш, те малюй.
Пам’ятаю, у перший раз коли прийшла — малювала чашку, не виходило. Ольга Миколаївна підходить, показує: «Дивись, ти оце не намалювала». Поправила, знов не виходить, я вже в соплі-сльози, я була капризна дитина… Але Ольга Миколаївна завжди вміла мене заспокоїти. Згодом у мене вже добре виходило.
Коли я виїхала, в інших містах теж намагалася ходити в студії, але скрізь те саме — малюй так, роби за планом… Я не вступила на якусь художню спеціальність — я юрист. Але мені це подобається, я продовжую займатися рукоділлям, малювати — мене це дуже заспокоює.
Вишиванки з історією
Пані Ольга показує вишиванки, розповідає:
— У 2015 у дітей з’явилась ідея на свято вбратись у вишиванки. Але де їх взяти? Та ми зараз самі зробимо! А потім втягнулись, вивчали символіку, дивилися різні зразки. Перші вісім сорочок ми пошили для випускників школи — стільки тоді було в нас 11-класників. У цих вишиванках вони були на останньому дзвонику. А наступного дня цю школу розбомбили.
Пані Ольга розповідає, що тут, у студії, лишають тільки вишиванки «з історією», решту забирають додому, роздають, вдягають.
— Ось цей рушник — історичний, — розкладає рушник з вишитим тризубом. — Антоніна Миколаївна, їй за 70 років, вишила його під час бурхливих воєнних дій і нам подарувала. Каже: «Це буде вам на свята». А ми всі свята відзначаємо: і День прапора, і День незалежності — і ми використовували цей рушник щоразу, у найважчі часи. Він тепер для нас як символ, що нас били — а ми все одно тримались.
Художниця демонструє ляльок-тильд — вони вдягнені в різноманітні національні вбрання. Показує речі, зроблені в англійському стилі. Каже, що майстрування має під собою ґрунт у вивченні історії, до якої те чи те мистецтво апелює. Зокрема, досліджують витоки українських вишивок:
— Ми можемо годинами сперечатися, намагатися зрозуміти, чому це так, а не інакше. Це, певно, природно — ми ж тут живемо. Раніше на цьому не зосереджувалась увага, тому що — було й було. А от коли виникла загроза, що ми це втратимо — отут починаєш розуміти, що воно дороге тобі. А коли звернув увагу — бачиш, як це красиво. Є бажання зробити справжню велику етномайстерню.
