Про Армана Дусе прогресивна світова освітянська спільнота говорить так само часто, як в українських новинах обговорюють курс долара та ціни на газ. Він — міжнародний експерт у галузі освіти, коуч, педагог, автор книжок-бестселерів «Залізна людина» (адже підкорив тріатлон Ironman) та «Teaching in the Fourth Industrial Revolution» («Навчання під час Четвертої Промислової Революції»). А ще — один з півфіналістів світової премії Global Teacher Prize. Пан Арман поділився міркуваннями про головні завдання вчителя сьогодні, захопливими педагогічними історіями та назвав основні виклики цифрової епохи. Склали для вас цитатник найцікавіших думок учителя зі світовим ім’ям.
В освіту привело батьківство
Відправною точкою роботи в освіті було те, що я став батьком. Можете казати, що це дещо егоїстично з мого боку, але для своїх дітей я, перш за все, хочу кращого життя. Зосередився на тому, щоб змінити життя у моїй громаді й створити ком’юніті для дітей. Для цього треба не залишати активну позицію й бути лідером.
Не чекайте на цифрову революцію: вона вже тут
Чи ви знали, що в Кремнієвій долині в кафетерії немає баристи? Замовлення приймає робот, він же й зварить вам запашну каву. Я веду до того, що цифрова революція — це не щось віддалено-футуристичне, що трапиться з нами за 20–30 років. Вона відбувається тут і сьогодні. Цифрова революція передбачає необхідність спілкування зі штучним інтелектом, тож маємо з вами окреслити думки та ідеї, з якими будемо рухатися вперед. Нам потрібно створити особливий словник, за допомогою якого будемо говорити з дітьми про майбутні зміни. Нам треба винайти нові слова, щоб підлаштувати власну мову для спілкування про новітні реалії.
На жаль, інновації мають і зворотний «темний» бік — юне покоління втрачає можливість подовгу концентруватися. Наприклад, найновіші дослідження показали, що третьокласники концентруються, як золоті рибки — не більш ніж 9 секунд.
Щоб написати книгу, занурився у 50 освітніх систем
Я та інші номінанти премії Global Teacher Prize вирішили написати книжку про цифрову епоху «Навчання під час Четвертої Промисловій Революції: стоячи над безоднею». Її ідея була добре сприйнята всіма освітніми стейкхолдерами. Це показало, що вчителі можуть впливати на політику. Проте сьогодні голос вчителів не звучить у політиці, особливо коли йдеться про прийняття рішень, які стосуються освіти. Тож мене запросили написати книжку, яка говорить про зміни, що відбуваються. Так з’явилася книга «Вчительське життя: наше покликання, наш вибір, наші виклики». Це наче таємний погляд із класної кімнати, практики в класі, якими вони є. Ми відвідали 25 країн, глибоко занурились у більш ніж 50 освітніх систем, чотири місяці опрацьовували здобутий матеріал. А найголовніше — мене вдома чекала одна, але найнеймовірніша дружина.
Фах учителя — це інформація, інформація і… ще раз інформація
На вчителів нині падають ніагарські водоспади інформації. Вона збільшується, мов снігова лавина, і зрештою, коли настає перенасичення, вчитель опускає руки. Якщо раніше ми просто збирали відомості, що безпосередньо стосувалися навчання, то тепер маємо знайомитися із ширшим колом нових знань.
Більшість такої зовнішньої інформації або не потрібна вчителю як фахівцю, або навпаки є дуже корисною, але не відповідає вимогам навчальної програми. Хороший приклад — про лікаря, якому потрібно знати іноді більше, ніж список загальних пунктів про самопочуття. Він має отримати «правильну» інформацію та скласти її докупи, щоб поставити діагноз.
Учні, вчителі й батьки мають «звітувати» одне перед одним
Усі ланки освітнього процесу — учень, вчитель, батьки — мають бути підзвітними одна перед одною. Відповідальність має розподілятися між усіма учасниками процесу, але зараз — і це відбувається в усьому світі — усе має «розгрібати» винятково вчитель. А ще раджу ніколи не забувати про те, що головні вчителі для дітей — їхні батьки.
Копіювати освітній досвід інших країн — провально
Хоч це зараз дуже трендово, ніколи не варто «копіпейстити» досвіди інших країн. Кожна — абсолютно унікальна: від історичного шляху до культурних традицій, від особливостей роботи уряду до структури школи. Освіта — це не McDonalds, коли можна копіювати та множити технологію. Важливо обирати персоналізований спосіб і щоразу ставити питання: «Що найкраще для цієї дитини?»
Навіщо насправді дітям потрібна школа
Вірю, що навчання має розвивати учня в усіх життєвих аспектах. Школа не має випускати просто робітників для промисловості. Різні компанії мають різні завдання, логістику, операційну систему. Діти мають вміти навчатись і розуміти, як це робити протягом усього життя. Як і достеменно знати, де знаходити і як опановувати нову інформацію, бути різносторонніми. Тоді й компанії отримуватимуть фахівців, які можуть підлаштовуватися під різні системи. Але мені здається, що поки компанії цього не розуміють.
Персоналізація в класі та поза ним
По периметру класу встановлено дошки, тож діти натхненно працюють: хтось робить відео, хтось записує аудіоподкасти. У кожного свої завдання. Персоналізація через проєкти полягає в тому, щоб для однієї й тієї самої теми мати набір інструментів та в кожній окремій ситуації обирати інакший. Якби я був диригентом в оркестрі й хтось, припустимо, не дуже добре грав на кларнеті, я б не проводив генеральну репетицію музичного твору раз по раз із поганим звучанням кларнета. Натомість попрацював би з кларнетистом окремо, після чого той повернувся б до оркестру. Вони зігрались би та ми би рухались далі.
Навчання в цифрову епоху — це про знаходження підходу до кожного учня окремо і навчання тими способами, які для нього спрацюють. Тут важливі й соціальні навички, і те, щоб кожен був на своєму місці, лідерські позиції, співпраця, можливість розповісти про проєкт для всіх його учасників. Я розумію, що мій клас виглядає радше як дитячий табір, але моя робота полягає в тому, щоб встановити з дітьми партнерські стосунки.
Як інтегровані уроки відкривають таланти
Ми намагаємося створювати проєкти, які були б наскрізними та інтегрували б різні предмети: фізика, мови (французька або англійська), суспільні науки, дизайн. Залежно від того, що вони роблять — це або підприємництво, або лідерство.
Як викладач історії, можу навести приклад своєї учениці, яка глибоко цікавилась юридичними питаннями захисту жінок. Мій напрямок — новітня історія, тож говорити про ці питання було би дуже просто, але саме завдяки проєкту з історії ми з’ясували, що в дівчини є здібності до математики та комп’ютерних наук. Як це сталося? Усі знають історію про «Енігму» — машину, яка зламала код німців під час Другої Світової.
Можливо, ви не знаєте, але жінки зіграли надважливу роль у зламі цього коду. Завдання моєї учениці полягало в тому, щоб підготувати проєкт про цю машину. У кожному проєкті є обов’язкові складові: комунікативна частина, креативна, академічне есе, різні знання. Такий тип проєктів ми називаємо «пристрасними». Тож для креативної частини вона створила копію машини «Енігма» і завдання для однокласників — пройти квест та розгадати код.
Мені знадобився тиждень, щоб розібратись у цьому квесті. Можливо тому, що я не дуже добрий математик. Але ми усвідомили, що учениця обдарована в точних науках. Стало зрозуміло, що вона займатиметься світовими проблемами, фізикою, комп’ютерними розрахунками. Дівчина вступила в університет на соціологічний факультет. Завдяки реалізованим проєктам має стипендію і наразі систематизує знання про фермерство для жінок. Так, вона не стала адвокатом з прав жінок, але вона піклується про них інакше.
