«У Саммерхіллі ми займаємося освітою серця», — каже Генрі Редхед, онук засновника школи Олександра Сазерленда Нілла. На його виступі в Києві під час конференції IDEC у залі немає вільних місць. Генрі розповів про 4 складові філософії Саммерхіллу, а замість презентації показував фото веселих дітей, що граються.
Свобода
У Саммерхіллі особиста свобода людини абсолютна. Ти можеш робити все, що тобі заманеться: ризикувати, одягати, що хочеш, не одягати нічого, якщо хочеш, можеш навіть лаятися — на мене лаються постійно, навіть не знаю, чому.
Якщо дати дітям свободу, вони природно вивчають себе і те, що для них є найкращим. Проблема з освітою полягає в тому, що ми думаємо, буцімто знаємо краще, що потрібно дітям. Адже в нас є наш попередній життєвий досвід. Але діти вже є тим найсильнішим інструментом навчання і вивчення себе.
Водночас, даючи дитині повну свободу, ми торкаємося самої суті людської природи. А отже, завжди будуть ті, хто захоче бути над іншими, головувати — діти роблять це постійно через гру — вони розширюють межі. Тому засновник Саммерхіллу Олександр Сазерленд Нілл ніколи не говорив просто про свободу, він казав: «Свобода без уседозволеності».
Свобода не дає права домінувати над іншими. Я можу робити те, що хочу, але мені не дозволено зазіхати на свободу іншого.
Рівність
Рівність народжується зі свободи без уседозволеності. У щоденному житті Саммерхіллу ми приймаємо закони і рішення всередині спільноти. І всі маємо однакове право голосу. Мій голос дорівнює голосу 6-річки.
Є й інша рівність, яка дуже важлива — емоційна. Олександр Сазерленд Нілл вірив, що Саммерхілл — найчесніше місце на землі. Ми маємо бути чесними із собою, зі своїми почуттями і емоціями. Якщо хтось робить те, що тобі не подобається, маєш сказати про це. Дорослі і діти повинні це робити. Якщо я їм обід, а 5-річка лізе мені на голову, я скажу йому йти геть, бо я їм. Звісно, ця малеча дуже мила, тож сказати таким іти геть непросто, і вони це чудово усвідомлюють. Бути чесним із собою важливо не лише для навчання. Це можна запроваджувати і вдома. Батьки, ви теж маєте своє життя — дозвольте дітям розбиратися з їхнім життям, а ви займайтеся своїм.
450 законів, ухвалених учнями
Олександр Сазерленд Нілл вважав, що не можна давати свободу, поки не даєш можливості самоуправління соціальним життям. Це повертає нас до рівності: якщо ми створюємо закон, а хтось його порушує, це вже недобре. Якщо хтось зневажає і ображає іншого — це не ок. Тож треба мати механізм розв’язувати всі ці ситуації. Ми проводимо збори школи тричі на тиждень — вони тривають годину, і там ми створюємо закони і вирішуємо конфлікти. Зараз у Саммерхіллі діє 450 законів.
Демократія на батуті
Тепер уявіть: ми придбали батут для школи. Одразу купа конфліктів: «моя черга, моя черга!» — і це кричали лише дорослі члени спільноти.
Щоб врегулювати цю справу, ми винесли питання батута на збори і прийняли кілька законів:
1) Жодного взуття на батуті.
2) Ти можеш стрибати на батуті, скільки завгодно. Але якщо приходить хтось інший і теж хоче пострибати, ти маєш 5 хвилин.
Одного дня я стрибав на батуті — уявіть: заступник директора школи, дуже поважна людина, стрибає на батуті. Аж тут приходить 6-річна дівчинка і каже: «Генрі, у тебе 5 хвилин». Щохвилини вона оголошувала, скільки часу в мене лишилось. Їй дуже це подобалося. Я вирішив продовжувати стрибати. Коли мій час вичерпався, дівчинка покликала омбудсмена.
Омбудсмени — старші члени спільноти, що допомагають вирішувати конфлікти. У нас є 10 омбудсменів, і всі вони великі сильні хлопці. Тож дівчинка приводить омбудсмена, я далі продовжую стрибати. Тоді вона каже: «Генрі, я виношу цю справу на збори». На зборах ситуацію обговорюють, і всі голосують за штраф для мене — заборона користуватися батутом протягом 24 годин.
Отже, перш за все, працює система стримування: якщо порушу закон знову, знову отримаю штраф. Друга важлива річ — відчуття справедливості: школа створила закон, він важливіший за все, бо його створила вся спільнота. Збори школи — найвищий орган: якщо ми ухвалюємо рішення на зборах, значить саме так і буде. Діти не виконують правила вдома або в державній школі тому, що їм їх нав’язали. Це не ті правила, які вони самі створили як частина спільноти.
Краса зборів у Саммерхіллі полягає в тому, що зв’язок між свободою і відповідальністю дуже реальний: я пропоную закон на зборах, і можливо не всі з ним погоджуються, але якщо за нього голосує більшість, закон приймають. І дитина усвідомлює свою участь у творенні цього закону. Саме тому повага до цих законів значно реальніша, ніж до тих, які написав хтось інший.
У державних школах правила такі, наче дитина — найменш важливе створіння на планеті. Не дивно, що діти не хочуть їх виконувати. Я дуже не люблю слово «покарання» — воно справді накладає негативний відбиток на людину. Але збори не про покарання, це не щось особисте. Ми кажемо: ми любимо тебе, але те, що ти зробив, неприйнятно: погана не дитина, поганий її вчинок. Саме тому ми маємо штрафи — а це вже про справедливість. Найважливіше, що діти користуються цим інструментом. Малі 5–6-річки виносять на збори випадки і конфлікти, діти віком від 5 до 18 років обговорюють важливі питання і ухвалюють рішення про свої власні життя.
Необов’язковість уроків
Діти мають свободу вирішувати, чи приходити на уроки чи ні. Це означає, що ми цілковито індивідуалізуємо навчання. Ми прибираємо з дітей очікування батьків — це дуже важливо, адже діти самостійно працюють зі своїм часом. Вони досліджують свій інтерес, мотивацію і знаходять свою пристрасть. Вони вивчають щось тоді, коли вони готові вивчати це. Багато дітей приїздять до Саммерхіллу з дуже складних життєвих умов, і їм потрібен час бути дітьми, щоб їм довіряли, щоб їх любили.
Багато хто вважає, що ми маємо якусь певну педагогіку, певний метод навчання дітей. Насправді все дуже просто: ми маємо чудові стосунки між вчителем і дітьми — це стосунки взаємоповаги — це перше. По-друге, якщо діти приходять на урок, то приходять тому, що хочуть тут бути. Уявіть собі ситуацію, що у вас цілий клас дітей, які прийшли на урок, бо вони справді хочуть бути на уроці. Наші вчителі кажуть: не треба намагатися щось їм втовкмачити, вони просто вчаться самі, всотують усе, як губки. Вчителі державної системи заслуговують на всю повагу світу, адже це так складно — працювати з класом дітей, які тут з примусу, а не з власного бажання.
Найважливіше, що в Саммерхіллі природна дитяча гра може відбуватися скільки завгодно, так довго, як цього потребують діти. І знаєте, у нашій школі немає проблеми з драконами чи іншими монстрами — у нас є майстерня, де можна зробити меч, щоб вбити дракона.
Ці чотири складові дають змогу повернути дітям їхнє дитинство і їхнє життя: вони можуть випробовувати межі, вирішувати для себе, робити помилки. Ми зберігаємо чистоту дитинства, адже тоді діти усвідомлюють свою неймовірну самовпевненість. А коли їм 16–17, вони хочуть іти із Саммерхіллу, кажуть — ми награлись, ми дорослі.
Якщо хочете моєї поради — запровадьте вдома принцип свободи без уседозволеності, але не запроваджуйте вдома демократію. Демократія означає абсолютну рівність. А діти справді люблять структуру, прагнуть почуватися в безпеці. У сім’ї важливо, щоб батьки мали свою роль батьків. Роль батьків — не ухвалювати рішення за дитину, а поважати її свободу: ти не можеш робити безлад у моїй кімнаті, бо це моя кімната. Чомусь суспільство нав’язує всім довкола думку, що роль батьків — виховувати свою дитину. Насправді роль батьків — сказати дитині: я люблю тебе понад усе на світі, але ти вирішуєш сам, як тобі жити, а я буду завжди поруч, щоб підтримати тебе.
