Діма Зіцер: Як зробити, щоб дитина хотіла до школи

Вперше за 26 років Міжнародна конференція з демократичної освіти IDEC відбулася в Україні. Одним з гостей був відомий педагог, психолог, спікер TEDx, засновник школи «Апельсин» Діма Зіцер. «Освіторія» запитала в нього про те, на що варто спиратися вчителю, обираючи теми уроків, як поєднати індивідуальний підхід до учнів і стандартні вимоги шкільної програми.

Яка тема уроку найважливіша

Якщо дитина не хоче ходити до школи, найтупіше — звинувачувати в цьому її. У школі «Апельсин» людина може відмовитися від уроку, вибрати інший. Якщо школа дає стільки можливостей для цікавих занять, яких немає в інших місцях, чому б учневі не ходити на заняття?

Так звана схема Z, якої дотримуються в «Апельсині», допомагає зробити так, щоб дитині було навіщо йти до школи. Перший фактор: атмосфера в класі — це те, що може відштовхнути чи привабити учня. Дизайн, освітлення, розташування меблів, аромат, цікаві несподівані об’єкти за тематикою уроку тощо. Приміром, що може змусити людину говорити тихіше? Приглушене світло і тихий джаз. У створенні атмосфери проявляється професіоналізм вчителя.

Далі дитину утримує особистий інтерес. Щось цікавить у класі, темі, постаті вчителя… Коли людині комфортно, вона може подумати про своє та почати проявляти активність.

Третій фактор: найцікавіша тема на світі — «Я». Тож матеріал має якось стосуватися учня, розкривати щось нове про нього. Важлива готовність кожного учасника процесу (учителя, учня) звертатися до себе і розкриватися. Цей процес однаково влаштований і для педагога. Вчителька, яка вп’ятдесяте розповідає про Онєгіна й Тетяну, може нудьгувати, а за нею й учні. А може налаштуватися саме цього разу дослідити за допомогою твору свої стосунки.

Остання стадія: учень має «привласнити» матеріал, прийняти його, коли все це стало частиною його досвіду. Чи відповідає вчитель за те, щоб учень любив Байрона? Ні, не можна брати на себе відповідальність за чужі почуття. Але результат досягнуто, якщо учень усвідомив, що не сприймає Байрона, аргументовано може це пояснити, має власну точку зору на його творчість.

Програму переробляємо під клас

Якщо йти від особистості кожного учня, то «кейси», завдання краще підбирати під конкретних людей, які навчаються в класі. Наприклад, якщо йдеться про урок літератури, твори можна підбирати з тих, які вже люблять конкретні діти або ж які найближчі їм за цінностями. І тоді для різних, скажімо, 8-х класів будуть різні теми уроків.

Програма з літератури складена дико. Дві третини творів, які вивчають за програмою, залишилися там, тому що їх там забули. На початку ХХ століття все це було суперсучасним. Багато текстів варто вчити в іншому віці. Скажімо, «Станційний доглядач» Пушкіна: проїжджий звабив 15-річну дівчинку. Я вважаю, що геніальний твір, але чи треба це в 7-му класі проходити, як годиться, за програмою?

В «Апельсині» вчителі «посувають» обов’язкову програму, дають спочатку те, що вважають за потрібне саме вони. Якщо людина з бажанням і цікавістю навчається, отримує навички, стає компетентною, необхідний за програмою матеріал вона легко опанує за останній місяць. У державній школі теж можна хоча б намагатися здобути свободу в цьому питанні: домовитися з директором і методистами, щось вивчити заздалегідь, а щось доскласти через рік, коли це ближче за віком, додавати свій матеріал. Гуманістичний підхід абсолютно не суперечить державній системі. Можна запропонувати в рамках уроку різні рівні завдань та форми і дати учням самим робити вибір.

Як влаштована «неформальна школа»

Школа «Апельсин» заснована на теорії та практиці гуманістичної освіти неформального підходу.

  1. Найважливіше вміння для сучасної людини — робити вибір, тож саме цього вчать. Люди приходять до «Апельсина» у 4 роки і мінімум двічі на тиждень мають вибіркові уроки: наприклад, одночасно йога або флейта. Треба визначитися, куди йти. Педагоги допомагають, щоб вибір був усвідомлений. Вершиною процесу є індивідуальний навчальний план з 7-го класу: учні самі вирішують, що і коли вивчати. Наші вчителі переконували, що знають, ким ми станемо і як житимемо. І що? Жоден з них не вгадав. Жоден не уявляв собі сучасної реальності. Сьогодні точок вибору не дві, а 15, ми не знаємо, із чим учні зіткнуться через 15 років. Але якщо в тебе є інструменти, щоб зрозуміти, зробити висновки, побудувати зв’язки і вибрати, цього досить для життя.
  2. Особистий інтерес є мотором неформальної освіти. Педагоги повинні вміти зробити так, щоб дитині було чого сюди приходити. Вчителі в «Апельсині» на сленгу називають це «пастка для інтересу».
  3. Суб’єктний підхід. Індивідуальний — це коли педагог має свої методи для кожного учня відповідно до знання про те, що йому потрібно. А суб’єктний підхід — коли двоє, вчитель і учень, шукають підхід разом.
  4. Школи серйозно пов’язані зі стосунками: я — ти, я — знання, я — природа, я — світ. Коли людина дізнається про це глибше, їй є навіщо ходити до школи.

У сучасному світі найвищу цінність мають не отримані знання, а здобуті. Тобто в основі педагогічного процесу лежать дослідження. Якщо я не відчув інсайт, не пропустив через себе роман, то мені плювати на Онєгіна і Тетяну.

Чому оцінки — це шлях до пекла

Мені здається, що оцінка відкриває шлях до пекла, тому що це негайне прагнення порівняти одну людину з іншою. Це не дуже гнучкий інструмент, який не відбиває зусилля учня. Приміром, один хлопчик написав диктант, зробив 25 помилок і отримав «два». Потім він дуже багато вчився, старався, закинув усі справи і зробив тільки 20 — отримав знову «два». Він продовжував працювати, перестав їсти й пити, вивчав мову і зробив уже 15 помилок. Але все одно отримав «два».

Що за дивна система, коли я повинен підійти до людини із цифрами? Спробуйте ввести оцінювання у стосунки з партнером. Не дивуйтеся, якщо за три дні між вами все зруйнується. «Кохана, тобі за секс сьогодні 4 з мінусом». «А я можу натягнути тобі на трієчку». Звучить, як абсурд. Люди можуть розмовляти, звертатися одне до одного з проханнями, питаннями.

Я можу сказати: слухай, друже, мені здається, щось трапилося, тобі погано йде ця тема…

На змаганнях для порівняння оцінка, звісно, потрібна. Нічого не поробиш, змагання — це сильний мотор, настільки сильний, що заглушає всі інші. Ви мені скажете: «Дімо, але це працює». Так, але не всім, що працює, треба користуватися. Вікторина не є освітньою технологією. Давайте зараз влаштуємо вікторину. Треба буде правильно відповісти на питання, першим добігти до стільця. Це чогось нас навчить? Знайдеться хтось, хто краще за мене відповість на питання, чи я швидше, ніж інша людина, добіжу. Але в мені це нічого не змінить.

Як жити без оцінок

Як сприймають батьки те, що в нас немає оцінок? Якщо батьки прийшли зі зрозумілим замовленням, як професіонал кажу їм: оцінки завадять виконанню вашого замовлення. І навіть якщо пряме замовлення — навчити конкретно математики чи мови, відповідь та сама. Інакше батьки штовхають нас на спрощення.

Отримують учні «Апельсина» диплом школи, до якої ми прив’язані, — і там іде оцінювання кілька разів на рік. Діти розуміють, що є різні системи координат. Наприклад, якщо в школі всі, дорослі і діти, «на ти», це не означає, що так треба скрізь звертатися. Розуміють, що державна школа ставить оцінки. Людина хоче вступити до певного університету. Для цього в атестаті треба таку оцінку — так зроби все для цього.

До певного моменту не говоримо взагалі про оцінювання — до старших класів. А там оцінки перетворюються у відсотки. Наприклад, правильно вирішити 5 завдань — це 100 %, у тебе правильно три завдання — це 60 %. Треба попрацювати над 40 %. Це припустимий зворотний зв’язок.

Про успішність учнів і вчителів

Успішність учнів ми не обговорюємо з батьками наодинці. Найгірше, що можна зробити, «закласти» людину в очах її батьків. «А ви знаєте, що ваш…» Яка гидота. Крім того, що вчитель так демонструє педагогічне безсилля, так ще й життя псує учню.

У нас взагалі не буває розмов про учнів без них. А вас не вчили, що недобре за спиною людини її обговорювати? Якщо так, чому батьківські збори — без дітей? У нас є тільки одна форма: раз на пів року збираються учень, його батьки, тьютор, хтось із директорів (у нас їх три).

Успішність учителя — це поняття вкрай суб’єктивне. Тож і тут вимірювання не має бути в балах та рейтингах. Але є і те, що можна помацати руками. У нас можна не ходити на уроки. Якщо не ходить багато школярів на заняття певного педагога, це привід поговорити про його роботу. Якщо відкрита система, усе видно. Діти можуть прийти на уроки до інших. У вчителів заведено регулярно ходити на уроки одне до одного. Якщо ми бачимо, що немає знань у багатьох учнів з певного предмета, треба задуматися і перевірити, що відбувається.

Набагато складніше з успішністю тьюторів — результати їхньої роботи ще важче виміряти. У початковій школі в нас три вчителі одночасно в класі (12–15 осіб). Із 6-го класу в кожної людини особистий тьютор. Хтось і про особисте життя може порадитися, а хтось формально. Це взаємний вибір — учень вирішує, до якого тьютора піти, а той — кого брати. Учень пише трьох, кого хоче, і трьох, кого не хоче, — орієнтуються на ці дані.

Якими є учні «Апельсина»

Починається навчання в 4 роки. Чи крадемо ми дитинство? Ми крадемо в дітей дитинство, а в дорослих «дорослість», коли змушуємо інших людей робити те, що вони не хочуть. Якщо школа — це там, де цікаво, якщо це місце для бесіди, то туди тягнутиме, як магнітом, і в 4 роки, і в 14.

Ми відкрили шкільний парламент, коли учні були в 3-му класі (спочатку «Апельсин» працював для дошкільнят 3–6 років). І ми зрозуміли, що це ілюзія парламенту: діти, вирішуйте самі, а тепер допоможемо вам застібнути ґудзики. Відтоді ми віддали владу, і переконалися, що в цьому немає небезпеки. Коли колеги чують, що діти беруть участь у прийнятті на роботу вчителів, у їхній свідомості виникають страшні картини: сидять діти, а дорослий дядько чи тітка, бліді або червоні, виправдовуються перед ними…

Ні, претенденти проводять відкритий урок, учні дають зворотний зв’язок. Ну а хто повинен вибирати? У дорослих теж є свої голоси, щоб вплинути на вибір. Повірте, моє слово добре чутно в «Апельсині», але якщо діти одностайно скажуть, що нам таке викладання не годиться, я один нічого зробити не можу. На уроках головний, звісно, вчитель, адже він — професіонал, який знає, як вибудовувати урок, створювати атмосферу, знає предмет тощо. Але в дитини є право вибору.

Якими стають наші учні? Вони дещо незручні через допитливість. Наприклад, пішли ми в будинок-музей Олександра Пушкіна. Семикласник запитує екскурсовода: «Ці пістолети — ті, з якими стрілявся на дуелі Пушкін?» «Ні, це їх точні копії». «А ті де?» «Невідомо». «А копії тоді звідки взялися?» «Хлопчику, не заважай проводити екскурсію». Але це означає, що наші учні добре вміють здобувати інформацію. А ще вони розуміють, де особисті кордони іншої людини.

Залишити відповідь