Третій рік поспіль Новопечерська школа влітку стала простором для всіх.
Тут «Бачити серцем» спільно з «Освіторією» провели інклюзивний літній кемп Космотабір — а це близько сотні дітей, десятки волонтерів і незліченні хвилі веселощів та ігор.
Ми порозважалися разом із дітьми і розпитали волонтерів, чому Космотабір для них важливіший за власну відпустку.
— Космозорі ми веселі, дуже любим каруселі, грати, бігати, сміятись, вмієм гарно розважатись! — вигукує команда «Космозорі», вітаючи гостей.
Це найстарша із семи «планет» Космотабору — тут зібралися підлітки від 14 до 17 років. Сьогодні музичний день, тож усі діти і волонтери мають у руках різні інструменти: маракаси, бубни, кастаньєти, брязкальця з ложок чи дощечок. Волонтери пропонують учасникам послухати різні жанри музики — від джазу до класики, а потім усі весело підігрують ударними під «Весна» Олега Скрипки.
— Катю, допоможи мені встати, хочу спробувати танцювати «лунную походку», — каже мені Лєна. У таборі дівчина бере участь уже четвертий рік поспіль. Саме звучить пісня Майкла Джексона, і він, мабуть, сам ніколи не думав, що його танець можна виконувати навіть із ходунками.
— Найбільше я люблю циганську музику, — розповідає Лєна дорогою до їдальні. — Мої друзі — циганський театр, вони обіцяли прийти до нас у гості у своїх костюмах і заспівати свої пісні. Я езотерик, люблю читати містику і займаюся тарологією — маю карти Таро. Ходжу у звичайну школу, перейшла в 9-й клас. Після школи хочу стати як мої друзі — грати в театрі романсів. Знаю багато слів ромською мовою. От наприклад, якщо хочеш сказати «привіт» знайомому, кажеш: «тавен бахтале» і далі ім’я цієї людини, а якщо хочеш привітатися з усім табором, то «тавен бахтале ромале» — це як «доброго здоров’я, ромали». Це мене навчили мої друзі-роми, вони жили в моєї бабусі, і там ми познайомилися. Я навіть виступала на сцені в ролі циганочки — це було дуже весело.
Відкласти телефони
— Юра, я тебя люблю, — до волонтера Юрія в їдальні підходить дівчинка-підліток.
— Це Ксюша, вона дуже любить допомагати, коли не попросиш, — розповідає Юрій Щербій. Він волонтер і куратор, у Космотабір приїздить третій рік. Живе і працює в Олешках Херсонської області, на час табору бере відпустку на роботі, у Києві мешкає в знайомого. — Сьогодні Ксюша не хотіла танцювати — може стидалась, бо нові люди прийшли. Найчастіше, щоб залучити дітей до активності, треба показати власним прикладом, тоді вони повторюють рухи. Але нові люди дуже важливі для них, діти мають бачити незнайомих довкола і звикати з ними контактувати.
Мені подобається працювати в таборі — з такими самими дітьми я колись жив в інтернаті. Розумію, що в дитячому будинку вони не отримують тої любові, яку мають отримувати від батьків. Діти з інвалідністю заслуговують на те, щоб мати табір, адже для всіх дітей є літні табори. Люди вважають, що робота волонтера в таборі складна. Може й так, але мені не складно. Я вмію знайти підхід: категорично не можна кричати на дітей — навіть якщо хтось плаче чи верещить, не можна підвищувати голос. У такій ситуації треба заспокоїти, можливо, за допомогою музики.
Дуже погано, якщо дитина підходить до волонтера, а він втикає в телефон — це некрасиво і може відштовхнути дитину. У мене для дітей немає слова «втомився». Я щасливий тут на кемпі, мрію, щоб такі табори були не лише в Києві, а й в інших містах. Як куратор маю працювати з усіма дітьми. Сьогодні більше уваги приділяю Дімі — він незрячий, тож я пояснюю йому, що відбувається довкола. У Діми бачу великий прогрес, він любить танцювати, вчиться за шкільною програмою з учителькою, яка приходить до нього додому. Діма, чим ти займаєшся вдома?
— Спортом. І варю кашу, — відповідає Діма, і як доказ цього сильно тисне мені руку. Я беруся завезти Діму на візку назад у планету, але не одразу розумію, як візок повертає.
Дозволити собі бути справжніми
— Цей візок неповороткий, — каже волонтерка і кураторка Вікторія Юхно. Вона на кемпі перший рік, має вільний графік роботи — займається імпортом хімічної сировини.
— Мої колеги працюють у Кореї, тому різниця в часі дає мені змогу волонтерити в таборі. Маю сина з інвалідністю, але він уже дорослий, йому 22 роки. Вперше потрапила на проєкт минулого року на програму навчання Разом 2.0. Тоді в мене вибухнув мозок: я змінила ставлення до своєї дитини, стала краще розуміти сина. Цього року була вже на Разом 3.0 — програма зовсім нова, лектори давали тільки життєве і справжнє. Ми мали змогу ознайомитися практично з усіма нозологіями й осягнути комплексність проблеми. Усі ці діти — дуже різні, і кожен має глибокий потенціал, ми це бачимо.
Чому батькам дуже важко його побачити? Тому що вони дуже втомилися, удома створюють для себе і дитини максимально тепличні умови, які всім заважають. Ось, наприклад, Маргарита. У неї є прояви агресії — вона б’є людей. Але побачити її прогрес хоч на міліметр — це маленька перемога.
У нас найстарша планета, тому маємо щодня гормональні вибухи всередині команди — дівчата між собою конкурують за увагу хлопців. Кілька наших дівчат ходять з бігунками — коли є емоції і власні бажання, це складно: треба мати навичку водити таких дітей за руку, розуміти, який бік опорний, як правильно підтримати. Лєна, мабуть, розповідала вам про свою пристрасть — циганські танці і театр. А в нас у планеті є дитина, що має фобію на ромів. Ми повинні враховувати всі особливості — на кожну дитину маємо дуже детальну анкету: якщо хтось боїться гучних звуків чи гавкоту собак, ми цього не допускаємо.
Інша історія з дітьми з аутизмом — вони дуже чутливі до змін. Зазвичай зарядку проводимо у дворі школи, а сьогодні вранці накрапав дощ, і ми вирішили робити її в планеті. Але ми цього не проговорили з нашими дітьми з аутизмом, і для них це стрес: наш Паша побіг на вулицю, повторюючи, що зарядка має бути там. Я сама така мама, і бачу, що в цих дітей великим блоком є саме їхні батьки і середовище безвиході, у якому вони живуть.
Батьків можна зрозуміти — вони травмовані, втомлюються, їм потрібно віддавати всіх себе. І знаєте, ми ніколи не готуємо себе до того, що народиться дитина з інвалідністю. Тому всі знання приходять з досвідом, і дуже часто поруч немає людини, яка може фахово підказати і підтримати. Організатори цього табору змінюють світ. На таборі важливіше, що змінюються не діти, а змінюємося ми самі. Тут ми дозволяємо собі бути справжніми: якщо нам вдається потішити дітей, то самі отримуємо кайф від цього — ми сміємося з ними, з них і з самих себе.
Поважати особистий простір
— Ксюша, мені неприємно, коли ти розтріпуєш моє волосся, — каже Ксенії кураторка Руслана. — Ось тут наші правила команди, прочитай їх ще раз: перше правило — поважати одне одного. П’яте правило — поважати особистий простір іншої людини. Якщо хочеш до когось доторкнутися чи поговорити, спершу треба запитати.
— У дітей просто немає кордонів особистого простору, тому вони так часто хочуть обійматися, — пояснює Руслана Цегельська. — Ми намагаємося це обмежити, вчимо їх спершу питати, адже на вулиці ми не обіймаємо перехожих. Я нормально сприймаю, коли діти мене часто торкаються — я розумію, що працюю з дітьми, тому є близький контакт. Звісно, це трохи втомлює фізично, але тут так насичуєшся їхньою любов’ю морально, що це вже неважливо.
У перші дні табору нам було дуже важливо вибудувати правила — нам це вдалося, бо ми ще нікому не видали червону картку. В інших планетах знаю, що цим штрафом користуються, і діти справді не відвідують кемп наступного дня. Ми бачимо, як діти звикають до табору, впізнають одне одного і цей простір, як вони вранці хочуть ставити собі на руці сердечка — одна з наших традицій. Я тут щаслива, а якщо я щаслива, то можу цим щастям поділитися з дітьми. Цього року я закінчила навчання на перекладача з іспанської, але вирішила не вступати на магістратуру, а попрацювати там, де мені подобається. Можливо, згодом буду вивчати корекційну педагогіку. Зараз я там, де потрібна і де мені дуже добре.
Сьогодні міжнародний день дружби, тож після обіду діти сидять у колі і по черзі розповідають, що для них означає дружба.
— Для мене дружба, це коли спілкуєшся з тим, з ким тобі цікаво, і неважливо, який він, якщо ви знаходите спільну мову, — каже волонтерка Ліза. Їй 13 років, і вона не відходить від Матвія. Його волосся зібране в два хвостики, у руках тримає брязкальце. — Приходжу сюди заради Матвія, ми одного віку, тому нам цікаво разом. Ми часто говоримо про «гагіча»: «гагіч» — це я, Матвій мене так називає. Ми часто пробуємо одночасно казати «кхе-кхе-кхе», танцювати разом, а ще Матвій любить знаходити носик. Не можна робити те, що людині не подобається. Якщо це дитина з аутизмом, як Матвійчик, то не можна різко забирати в нього предмет, це сильно дратує, і він може почати плакати. Стараюсь не відходити далеко від Матвія, бо він незрячий. А так просто допомагаю йому весело проводити час. Табір дає мені досвід, бо ніколи не знаєш, що може трапитися з тобою чи твоїми дітьми в майбутньому. Я думаю, це круто — вміти допомогти різним людям.
Дружити
— Мы друзья, — спокійно і впевнено каже Матвій.
— Друг, це коли людина не вимагає завжди бути з тобою, — каже Лєна.
— Дружба — это когда люди не насаждают мне свое мнение, они не стараются меня критиковать, а дружат со мной, какая я есть, — каже Соня.
— Мой друг — мама. Мама Катя нервная, у нее много обид накопилось, — каже Паша.
— У мультику «Невгамовні друзяки» є така пісня, — Діма наспівує мелодію. Усі відбивають ритм долонями і весело плескають.
— Дружба — це коли дружать усі, — каже Діма.
