За даними ООН, на грудень 2023 року в Німеччині перебувають понад 1,1 млн українських біженців. Українка Ірина Гондюл у 2022 році теж опинилася в Німеччині — на землі Гесен. Маючи 33-річний досвід у сфері освіти — від вчительки початкових класів, потім математики, заступниці директора з виховної роботи та врешті директорки школи — у Німеччині пані Ірина тепер навчає в місцевій школі українських дітей-переселенців. Вона поділилася власним досвідом викладання в Німеччині: що її дивує та чого бракує українській шкільній освіті? Читайте в матеріалі.
Текст: Юлія Пригорницька
Фото надані спікеркою
Особливості німецької освіти
Опинившись на німецькій землі Гесен у 2022 році, Ірина Гондюл вирушила до місцевої школи, шукаючи нового професійного досвіду. І вже невдовзі приєдналася до вчительського колективу. Нині вона викладає у двох німецьких школах для близько 30 українських дітей в інтеграційних класах: «Я працюю з українськими дітьми, дотична до німецької освіти, але ідентифікую себе в Німеччині більше як спостерігачка за їхньою освітою».
Маючи позаду два роки вчителювання в німецькій школі, пані Ірина поділилася особливостями місцевої системи освіти.
Усе відбувається покроково та без драматизму
«Шлях революції в освіті тут не вибирають. За розповідями вчителів і за тим, що я наочно бачу, все в їхньому освітньому процесі відбувається доволі природно та невимушено. Освітяни обирають маленькі кроки замість кардинальних змін. Така система працює повсюдно, навіть у ремонті, який вони проводять. Замість «багато, тут і зараз» усе робиться маленькими кроками».
Фокус на талантах дитини
«У німецькій освіті є пунктик — обов’язково фокусуватися на талантах дитини. Вчитель шукає та вирощує цей талант доти, доки батьки і сама дитина прагнуть цього. Наприклад, якщо учень якийсь предмет не дотягує, йому пропонують індивідуальні години з учителем цього предмета, заняття з корекційним педагогом, який пропрацьовує роботу з увагою та пам’яттю. З другого боку, батьки завжди можуть відмовитися від додаткових годин, якщо для них це не є актуальним».
Індивідуальність і підтримка
«Якщо дитина погано почувається на уроці, втомилася, не хоче щось робити, вчителі за будь-яких умов, навіть якщо учень може обманювати, все одно будуть на боці дитини. Для них важливі першочергово права і свободи людини, а потім усе решта. При цьому Німеччина має і багато рамок, адже німецька освіта — це апріорі правила і норми, яких усі мають дотримуватися, але ці правила дають результат».
Педагогіка — це спільні дії по краплині
«Думаю, це характеристика саме німецьких учителів. Якщо вони поставили собі за мету чогось досягти, то вони спробують мільйон способів, але дійдуть до результату. У них немає такого, що це лише твоя проблема, тобі з нею і возитися. Як правило, якщо в учителя якесь важливе хвилююче питання, він обов’язково звертається до колег, до директора школи. Усі збираються та спільно його вирішують. Небайдужість до проблем — одна з характеристик вчителя німецької школи».
Учителям Німеччини властиво сумніватися
«Не брати все на віру, що той чи той метод навчання точно спрацює. Сьогодні спрацювало, завтра — ні. Тому вчителі постійно роблять зміни в тому, як це бачать і як впроваджують. Більше покладаються на свій досвід і своє бачення, а не на те, що їм хтось колись розповідав на тренінгу».
Що дивує українських дітей у німецькій школі
У німецьких школах українські діти починають своє навчання в інтеграційних класах, де робиться фокус на вивчення мови. Після її освоєння всі предмети викладаються класично за програмою та виключно німецькою.
Перше, що дивує українських дітей у німецькій школі, — великі перерви. Тут вони тривають по 30, 45 та 50 хвилин. Але й уроки — по 90 хвилин. Під час перерв учні не мають права перебувати в приміщенні. Для відпочинку всі діти повинні виходити на подвір’я та, якщо є бажання, за своїм учнівським квитком брати для розваг м’ячі, скакалки, пеніборди, джампери, обручі, бадмінтон.
«У них є чергові вчителі, які під час перерв перебувають надворі та в разі чого можуть допомогти дітям. Навіть під час дощу діти не мають права бути в приміщенні — для цього передбачене спеціальне укриття від дощу. Це справді гарний час на перезавантаження — і для дітей, і для вчителів», — розповідає пані Ірина.
Домашні завдання
Як і в Україні, вони є, але зазвичай учні починають їх робити ще на спеціально відведеному уроці. В інтеграційному класі діти, які ще вивчають мову, мають три рази на тиждень урок для домашніх завдань. У звичайних німецьких класах — чотири рази на тиждень роблять домашні завдання на таких уроках, додає пані Ірина. «Вони максимально все намагаються зробити на уроці, де є вчитель, який завжди може допомогти, щось роз’яснити. Вдома лише щось доробляють».
У Німеччині кожен учень у 8–9-му класах щороку впродовж двох тижнів має проходити обов’язкову виробничу практику, щоб соціалізуватися в доросле життя та ще з юних років віднайти свою професію. Це закріплено на державному рівні.
Учні самі обирають місце своєї практики, готують резюме, яке вчаться писати заздалегідь на відповідних уроках, та надсилають на імейл уподобаної організації із супровідним листом щодо проходження практики. Під час двотижневої практики вчителі або класні керівники можуть заходити до роботодавця на знайомство та цікавитися в дітей щодо комфорту праці. По завершенню роботодавцю надають аркуш із питаннями для відгуку, який він заповнює та надсилає в школу, а учні опісля презентують свою практику, де працювали та чим займалися.
Якщо ж учень не зміг самостійно знайти місце своєї виробничої практики, йому в цьому допомагає школа.
«Я завжди мріяла про це, ще працюючи в Україні. Навіть розробила свого часу проєкт договору з тими фірмами, які б могли взяти дітей на практику. Звичайно, розроблявся варіант практики після школи, бо в нашому законодавстві немає норми щодо практики в часи навчання. Але пройшовши тими організаціями, зокрема по перукарнях, банках, кав’ярнях, аптеках, інших компаніях, які займаються зрозумілим для підлітків видом діяльності, з’ясувала, що жодна організація не захотіла взяти на себе відповідальність», — згадує пані Ірина.
У німецькій школі після 6-го класу застосовується цікава практика з вивчення основних предметів: учнів об’єднують у дві групи залежно від динаміки їхньої успішності з предметів математики, німецької та англійської мови, а пізніше — біології та фізики.
Учнів поділяють на дві групи: базовий курс (Grundkurs) та курс підвищеної складності (Erweiterungskurs), враховуючи їхні оцінки та розвиток. Група базового курсу — для тих, хто потребує більше часу на освоєння матеріалу з певного предмета. Група курсу підвищеної складності — для тих, хто відзначається швидким темпом у навчанні. Тут немає випадковості, лише уважне спостереження за динамікою успіху дітей. Кількість учнів у кожній групі однакова, як і в звичайному класі.
Спостереження за успішністю учнів не зупиняється. Після кожного семестру вчителі визначають, хто готовий перейти на вищий рівень складності, а хто має можливість повернутися для більш ґрунтовного засвоєння матеріалу.
«Це рішення — не вибір, а можливість допомогти кожному учневі досягти свого потенціалу. Тобто на всіх інших уроках діти навчаються у своєму класі, а з основних дисциплін розходяться по групах за складністю. В українській школі, як знаю, батьки хочуть, щоб дитина завжди була в сильній групі. Бояться, можливо, осуду. У німецькій школі не соромно бути в класичному класі. Не соромно навіть залишитися на другий рік навчання».
У німецькій початковій школі також застосовують педагогічну оцінку — коли дітям підвищують оцінку за старання. Подекуди це діє і в старшій школі. Вчитель ставить учню вищу оцінку бонусом, таким чином ідучи назустріч дитині та мотивуючи її, щоб вже в наступному семестрі вона підтвердила свої старання. Вчитель обов’язково має обґрунтувати учню своє рішення, щоб дитина розуміла: на сьогодні вища оцінка ще не зароблена й потрібно докласти зусиль за цим предметом.
Чого бракує українцям у німецькій освіті
«Емоційності на уроках та відкритості», — каже зі свого досвіду пані Ірина.
«У німецькій освіті акцент роблять більше на академічних досягненнях, усе це жваво досягається, але емоцій під час навчання дуже мало. Як людині з України, яка все життя пропрацювала в українській школі, мені цього не вистачає. Також українська культура дозволяє більше фізичної близькості: десь привітатися за руку, обійнятися. Коли діти-українці мене зустрічають у німецькій школі і біжать назустріч обійматися, місцеві вчителі посміхаються на це, але дуже дивуються. Тому що в них це не прийнято. У них правило — за жодних причин не торкатися до учнів. Передусім учителі це роблять для себе, для своїх прав і свобод, просто не переступаючи цю межу».
Ірина додає, що в німецьких школах також не вистачає відкритості їхньої роботи: на відміну від українських учителів, їхні німецькі колеги не ведуть активно свої сторінки в соцмережах для обміну досвідом, порадами, деякі навіть не мають цих сторінок. Головний спосіб комунікації для них — електронна пошта.
Ґрунтовність у знаннях — головна перевага української освіти
Маючи досвід роботи у двох різних освітніх системах, Ірина Гондюл переконана: перевага української освіти — у ґрунтовності знань, які викладаються. Водночас не завжди знання, отримані в українській школі, діти вміють використати на практиці.
«Ґрунтовність у нас значно більша, ніж у німців, і швидкість подання матеріалу також, але прав і свобод в освіті менше. Тут я бачу, що люди не тупцюють лише на знаннях. Тут освітяни спрямовані у своїй роботі на розвиток соціальних навичок школярів. У Німеччині вчать не якийсь новий матеріал, а через цей матеріал навчають того, що знадобиться в майбутньому. Зважаючи на те, що за статистикою тільки 3% дітей зможуть стати науковцями, чи потрібен фокус на такому ґрунтовному накопиченні знань для всіх учнів?!»
Також, на думку викладачки, українська освіта характеризується своєю креативністю в організації свят, у різноманітності сучасних методик навчання. Але важливо зберігати баланс між креативністю та розвитком потрібних навичок, що є основою для життя в суспільстві. Також українські освітяни дуже віддані своїй професії.
Проте Ірина Гондюл має певні перестороги щодо останнього і вважає, що відданість варто замінити відповідальністю: «Відданість учителів — важлива складова успішної української освіти, проте важливо уникати перебільшення цієї відданості, щоб учні не відчували надмірного контролю та зберігали радість від навчання. Ще українська школа потребує більше унікальності: у нас багато «ми» і мало «я». Проте саме «я» має процвітати в усьому: від автономності учня та вчителя до школи загалом — це і є ті самі свобода та права в освіті, до яких маємо рухатися».
