Мотивуємо дітей по-новому: як підживлювати цікавість учнів?

Педагогіка, зосереджена на мотивації вчителя та учня, отримала назву «Метод натхненного навчання». Психолог Вільям Глассер визначив основні людські потреби, «які забезпечують мотивацію для всього, що ми робимо». Фахівці розробили методи виявлення незадоволених потреб (наприклад, метод ABCDE потреб учня), що дає змогу налаштувати навчальний процес так, щоб у дитини з’явилися наснага та бажання продовжувати вчитися. Натхненне навчання має власні інструменти та принципи, на яких ґрунтується навчальний процес. Наприклад, формування взаємоповаги, сприйняття учня як експерта, ґрунтовні докази навчання учнів та принципи радості, а також мети, наполегливості, дії. 

Ми вже писали докладно про метод натхненного навчання тут. А якщо хочете безкоштовно опанувати його на вебінарах ГС «Освіторія» — вам сюди. Усі матеріали та вправи надані Центром натхненного навчання Inspired Teaching. 

Центральне поняття методу — мотивація, зокрема цікавість дитини, яку постійно слід зберігати та підживлювати.  

Дитину цікавлять завдання з так званої зони найближчого розвитку. Про неї більшість учителів знає як про концепцію Льва Виготського. Та це далеко не все! Освітяни зі значним досвідом погоджуються, що метод натхненного навчання концентрує те, про що зазвичай не розповідають на педагогічних факультетах. Він підказує, як теорію перетворити на повсякденні практичні алгоритми і як маленькі нюанси здатні зробити підсильним індивідуальний підхід у переповнених класах. 

Спочатку стисло згадаємо, як пов’язані зона найближчого розвитку та мотивація. Те, що вдається легко, учень сприймає як нудне завдання. Те завдання, для виконання якого ще немає вмінь, навичок та ресурсів, здається важким та відлякує. Зона найближчого розвитку лежить на межі того, що учень може зробити без сторонньої допомоги, і того, чого може досягти за підтримки більш кваліфікованого партнера.

Таким чином, слід відпрацьовувати саме ті навички, до опанування яких учень близький. Це зона, де навчання є найбільш корисним, оскільки завдання трішки перевищують можливості дитини. Щоб навчатися та інтелектуально розвиватися, людям потрібні завдання, які дещо виходять за рамки їхніх можливостей. Виготський вважав, що коли учень перебуває в зоні найближчого розвитку для конкретного завдання, надання помірної допомоги дасть йому достатній поштовх для виконання, а також пробудить цікавість.

Концепцію зони найближчого розвитку психолог Лев Виготський розробив ще століття тому. Сам автор визначав зону найближчого розвитку як «відстань між фактичним рівнем розвитку, визначеним самостійним розв’язанням проблем, і рівнем потенційного розвитку, визначеним шляхом розв’язання проблем під керівництвом дорослих або у співпраці з більш здібними однолітками». 

Іноді цю теорію вважають надто ідеальною для масової школи, де є одна на всіх програма та понад 30 учнів. В учителя немає часу на те, щоб особисто в досвіді спільної праці координувати роботу кожної дитини, надавати приклад, займаючись у парі. У самому визначенні є важливий момент, який у сучасній школі мало використовують: дитину може просувати інша дитина, що має швидші темпи розвитку та вищу компетентність. Це можуть бути однолітки або ж учні старших класів, які стають незамінними помічниками педагога. Також можна навчити засад натхненної педагогіки батьків, які прагнуть допомогти своїм дітям у навчанні. 

Учителю не обов’язково відпрацьовувати щось із кожним учнем. Достатньо організувати процес. 

Виходимо з того, що практика має йти паралельно та навіть випереджати теорію. Дитина має спочатку розв’язати якусь проблему в реальному житті, на матеріальних об’єктах, чогось навчитися, і лише потім її зацікавить пояснення та рефлексія над досвідом. 

Потрібні три однаково важливі компоненти: 

• присутність когось більш компетентного для конкретного завдання, ніж учень;
• робота з ним у парі, соціальна взаємодія з тим, хто дозволяє спостерігати за собою, копіювати його дії та практикувати навички під його наглядом;
• скаффолдинг, тобто допоміжні заходи для підтримки учня вчителем або наставником зі школярів. 

Заохочення: які помилки роблять усі

Послідовники Льва Виготського — американський когнітивний психолог Девід Вуд та його колеги провели дослідження: яка саме підтримка дорослого максимально допомагає дитині розвиватися та не позбавляє цікавості.

Чотирирічні малюки отримували об’ємні пазли, з яких треба було зробити намальовану фігуру. Це заскладне завдання, з яким не може самостійно впоратися дитина такого віку. Дослідники спостерігали, як мами взаємодіяли зі своїми дітьми, щоб досягти мети. 

Тип підтримки включав:

• загальне заохочення — наприклад: «Я вірю в тебе, ти зможеш»;
• конкретні інструкції — наприклад: «Поєднай чотири великі блоки»;
• пряма демонстрація — наприклад, показувати, як поставити один блок на інший.

Яка материнська стратегія була найкращою? Жодна з перелічених! Результати дослідження показали: найефективнішою була допомога матерів, які змінювали свою стратегію відповідно до того, наскільки впевнено почувалася дитина. Вони висловлювали загальну підтримку, коли малюк впевнено та зацікавлено просувався до мети. Коли ж він починав втомлюватися, втрачав надію, вони демонстрували приклад, показували, як легко все можна зробити — доти, доки син чи донька знову не виявляли ентузіазм. 

Працювати над завданнями у супроводі наставника має бути комфортніше, ніж без нього. 

Що таке «будівельне риштування» для навчання?

Термін «скаффолдинг» дослівно перекладається як будівельне риштування. Саме Девід Вуд увів його: ідеться про підтримку, яку учень отримує під час проходження зони найближчого розвитку. Опора з часом знімається, бо стає непотрібною, як це стається з риштуванням, коли будівництво завершено. Учень відтепер здатен розв’язати певну проблему самостійно.

Навчання відбувається під час соціальної взаємодії. Виготський називає це кооперативним або співробітницьким діалогом. Дитина прагне зрозуміти дії чи вказівки, надані наставником, а потім засвоює інформацію, використовуючи її для регулювання власної діяльності.

Дитина та її помічник разом починають завдання з різним рівнем навичок та усвідомлення і обидва закінчують спільним розумінням. Наставник має перекласти власні думки так, щоб учень міг зрозуміти, і тоді останній глибше усвідомлює завдання. Важливо, щоб вони працювали заради однієї мети, інакше співпраці не буде. Не менш важливо, щоб вони вели переговори або йшли на компроміс, завжди прагнучи до спільної позиції. Якщо дорослий намагається змусити дитину змінити свою думку швидко та безпідставно, він отримує не розуміння, а опір. Більшість знань, які учень отримує як аксіоми, які знають дорослі і які слід завчити, не викликають у нього жодної цікавості. І так само якщо навіть знання здобуваються на практиці, проблемним методом, але коментарі дорослого випереджають досвід дитини, він тисне авторитетом, зусилля будуть зведені нанівець.

За останні 30 років у США провели кілька досліджень, у яких перевіряли, що краще мотивує дітей до навчання: проблемне навчання (коли вчитель організує пошукову діяльність, а учні розв’язують реальні проблеми) чи діяльність зі скаффолдингом. Щоразу виявляли, що підтримка наставника дає змогу опанувати навичку швидше та ефективніше. 

Скаффолдинг ще й прищеплює soft skills: комунікативні навички, роботу в команді та багато інших, необхідних для самостійного розв’язання проблем у майбутньому та для навчання протягом життя.

Детальніше про скаффолдинг можна почитати у нас тут.

Дисципліна: можна застосовувати викладачам будь-якого предмета.

Вік: учні, що отримують початковий або базовий рівень освіти. 

Час: 15–20 хвилин.

Матеріали: графіка «Зона найближчого розвитку»,  крейда для малювання кіл або ватмани паперу, які підписані «зона комфорту», ​​«зона невідомого», «зона тривоги» (ще краще, якщо буде змога їх розфарбувати різними кольорами).  

Цю просту вправу краще виконати з учнями на початку навчального року, щоб показати, що клас є місцем, де вони отримають підтримку та виклик водночас. Така діяльність створює й розвиває взаємоповагу в класі.

Що робити:

Звільніть місце у своїй класній кімнаті, а ще краще — вийдіть на відкритий простір. Поділіться цим зображенням (якщо ви на вулиці, можете показати його дітям; якщо всередині, можете розмістити на стіні).

Зберіть усіх разом у центрі простору, вказавши, що зараз ви перебуваєте в «зоні комфорту». Запропонуйте своїм учням уявити три концентричні кола на малюнку. Намалюйте їх або розкладіть відповідні аркуші.

Після оголошення кожного пункту кожен учень має перейти в «зону комфорту», ​​«зону невідомого» або «зону тривоги» залежно від того, як він ставиться до активності. Вчитель також обов’язково має пересуватися, аби діти дізналися про його зони комфорту. 

Ось зразок списку:

• знайомитися з кимось;
• кататися на американських гірках;
• виголошувати промову;
• грати у футбол;
• танцювати;
• готувати їжу;
• вигулювати собаку; 
• знімати звідкись павука;
• читати;
• вживати незнайому їжу;
• намагатися спілкуватися з іноземцем його мовою;
• пробувати розв’язати математичну задачу, якої ніколи раніше не бачив.

Через деякий час попросіть учнів додати власні пункти, які викликають бурхливі емоції. Відповісти мають усі.

Завершіть вправу, запропонувавши школярам поділитися своїми спостереженнями, тим, що вони відчували під час гри і що помітили про себе та інших. Ви також можете запитати, чи ця діяльність, на їхню думку, може бути пов’язана з навчальним досвідом, який вони матимуть у школі цього року, і подивіться, куди піде розмова.

Достатньо 5 хвилин, аби заповнити ці бланки, якщо володієте інформацією. Якщо ж ні — залиште місце та згодом розпитайте в дитини.

Цікавість має бути провідником і вчителя також. Привчайте мозок реагувати на проблеми з учнями не розгубленістю, гнівом, поспішними висновками, а їхньою протилежністю — цікавістю. 

Є кілька способів використати ці бланки: 

1

Заповнюйте їх восени, взимку та навесні. Порівняйте, як змінюється ваше уявлення про кожного учня та ставлення до нього.

2

Хай такі бланки заповнить кожен учитель, який викладає в цього учня. А потім разом прочитайте та обговоріть свої враження. Сприйняття дитини буде набагато глибшим, ніж раніше. 

3

Бланки варто заповнити не лише про найяскравіших учнів (ваших помічників та «сонечок»), а й тих, хто, навпаки, додає клопоту. Це піде на користь стосункам з усім класом. Діти розквітають, коли їх бачать і чують, тому ця діяльність необхідна: дає нові способи бачити та чути наших учнів. А якщо ви заведете звичку заповнювати по кілька бланків щотижня, згодом матимете інформацію про кожну дитину в класі. Це виведе ваші стосунки з учнями на новий рівень. Ваш новий погляд сам по собі мотивуватиме дітей спілкуватися з вами та прислухатися, а це покращує процес навчання.

Рефлексія про учня

Подумайте про учня, який приносить вам радість, та про учня, який не дає вам заснути ввечері. Занотуйте все, що знаєте про нього:

• Що йому подобається?
• Що не подобається?
• Які його прагнення?
• Які в нього є досягнення?
• Опишіть ситуацію, у якій ви бачили, як цей учень досяг успіху.
• Опишіть ситуацію, у якій ви бачили, що йому дуже важко.
• Опишіть будь-які конкретні проблеми, які ви маєте з ним. Що ви вже пробували?

Завантажити

Завантажити

Ми очікуємо, що школа нудна. У фільмах ми не бачимо, аби діти радісно бігли в клас, проте не раз зауважували, як учні не хочуть йти на заняття та сперечаються з батьками. У багатьох випадках школа добре справляється із цими очікуваннями: її не люблять. Але з раннього віку діти знають, що їх цікавить. Зазвичай це залишається поза школою. Чи не варто обговорювати й робити на заняттях те, що цікавить кожну конкретну дитину з класу? І запитати про це треба в неї самої.

Опитування «Радісна школа»