Які вони, уроки війни? Заняття під обстрілами, зруйновані класи, автомат у руках замість маркера, перевезене через лінію фронту кошеня, остання пляшка води, віддана учням, перевірка зошитів при свічках, анекдот, який змушує усміхнутися підлітків під час повітряної тривоги. Це все українські педагоги: винахідливі, самовіддані, емпатійні, неймовірно сильні вчителі з усіх куточків України. Саме їхні історії вийшли збіркою «Жити, щоб навчати», яку презентувала премія Global Teacher Prize Ukraine. Книжку вже можна завантажити безкоштовно українською та англійською мовами. А ми зібрали в матеріалі кілька історій про силу уроків української мови. Нагадаємо, збірку створено в межах проєкту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.
Жовто-блакитна стрічечка спротиву
Тетяна Короід
Вчителька київської школи № 78
«Колишні учні запросили мене до Маріуполя, де я раніше викладала, на зустріч випускників. Ми мали зібратися в школі № 12. Сталася війна. Тепер школи № 12 не існує, а декілька з тих учнів, з якими планували побачитися, загинули від російських бомбардувань Маріуполя».
Для пані Тетяни вторгнення рашистів розпочалося у 2014-му, у Маріуполі, коли разом із друзями вийшла на Майдан під звуки обстрілів. Попри страх і розгубленість голосно заявила, що їй не все одно, де жити, і що підтримує Україну. На її думку, перемога складається з маленьких, інколи непомітних загалу актів спротиву окупантам. Це складає її життя, і цього навчає підлітків.
У травні 2014 року у буремному Маріуполі її учні та учениці прийшли на випускний зі стрічками кольорів українського прапора. Одна дівчинка тримала в руках червону і сумно зізналася, що до цього змусив тато. Вона не змогла зробити наперекір. Але коли вчителька не засудила, а підтримала і запропонувала за бажанням жовто-блакитну стрічечку, старшокласниця неймовірна зраділа. Спочатку обережно пов’язала клаптик тканини. А потім наважилася не зняти ознаку своєї проукраїнської позиції, і так вийшла до тата.
Після жорстоких обстрілів у 2015-му вчителька виїхала до Києва. Гуртожитки, пошук роботи, відсутність грошей та знайомств… Та вона ладна була долати й не такі труднощі, аби лише не жити в окупації.
Тому російське вторгнення у лютому 2022-го стало особливо болісним. Але…
«Я вірю в ЗСУ та продовжую чинити маленькі акти спротиву на своєму, вчительському, фронті».
Тендітна філологиня у бронежилеті
Любов Дзюбенко
Вчителька харківського ліцею № 183
Як і попередня героїня, пані Любов не змогла прийти на зустріч колишніх учнів. Але причина інша: вона на фронті, в ЗСУ.
«Ми так і знали. Тепер і у війську почнуть говорити українською», — жартують її випускники.
Жінка у перший же день війни стояла на порозі військкомату і запитувала кожного військового: «Агов, як можу бути корисною?».
— Підеш у зв’язок? Щось умієш?
— Піду. Навчуся.
Абсолютно без військового досвіду, з перших днів вторгнення вона опинилася в центрі подій. Форма, зброя, бронежилет, багнет і берці… Опанувала військову спеціальність, навчилася збиратися в повну бойову готовність за лічені хвилини, ходити в наряди та чергування, стріляти з різних видів зброї та розбиратися в найрізноманітніших переговорних пристроях. Стала «голосом» бригади в перший місяць війни. Часом так втомлювалася, що хотілося кричати: «Я не можу! Я філологиня, врешті-решт, а не військова!». А потім вчителька казала про себе: «Це війна. Зараз усім важко», а вночі тихо плакала, загорнувшись у спальник.
Гнів, біль та усвідомлення правильності вибору прийшли після першого авіаудару. За декілька хвилин втратила практично нову родину: людей, які лікували її рани, допомагали нести важку амуніцію та роз’яснювали все, чого не розуміла. Війна об’єднує всіх одним болем. Вона вчить шанувати досі не шановане.
І на фронті вчителька не може без того, аби, правлячи документи з рапортами, не пояснити правопис. Або не процитувати класику. Наприклад, Ліну Костенко: «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
Вона на війні з першого дня та планує разом із побратимами зустріти Перемогу.
«Дистанційка» під «музику» обстрілів
Наталія Бабич
Вчителька херсонської гімназії № 20
День 24 лютого розпочався для неї жахливими вибухами на Чорнобаївському аеродромі, що видніється з балкона. Далі — сюрреалістичні картини нескінчених черг по хліб, питну воду, до банкоматів, а люди — розгублені, мовчазні, у темному одязі… Крамниці зачинені, транспорт не курсує взагалі. Захоплення міста.
Попри те, що викладання за українськими стандартами окупанти вважали провиною та приводом захопити на допити, пані Наталя день за днем працювала дистанційно, аж до завершення навчального року. У квартирі, бо укриттів поблизу не було. Спати вдавалося дві-три години через нескінченні вибухи за вікном. А вже з дев’ятої ранку — п’ять повноцінних уроків. Більшість — під гучну «музику» обстрілів. Дитячий сміх, дотепні зауваження, глузування з ворога гострим словом — такими були її заняття.
Частини мови шліфували за допомогою реальних постів про тварин на фронті, в окопах, поранених та врятованих під обстрілами козаками ЗСУ. Зрештою, вчителька й сама взяла на виховання півторамісячне кошеня й вивезла його через лінію фронту, 30 ворожих блок-постів із бурятами, чеченцями…
Ситуація в місті ставала щораз критичнішою, а пані Наталя — винахідливішою. Адже місія вчителя — адаптувати навчання до умов, якими б вони не були.
Простягнута рука у віртуальному просторі
Христина Ярема
Вчителька Всеукраїнській школі онлайн
Ще в перший день повномасштабного вторгнення вона вирішила, що залишається в Україні.
Перші два тижні були для неї емоційно важкими, але вже на третій з’явився ресурс, щоб відновити дистанційне навчання: «Саме в цей час я чітко усвідомила важливість і цінність психологічної підтримки».
Вчителювання стало способом життєвої допомоги дітям та молоді. Тоді воно було не стільки про навчання, скільки про єдність, простягнуту руку — хай у віртуальному просторі.
З травня по червень пані Христина проводила дистанційні мовні клуби з української мови для ВПО, а з кінця червня долучилася до проєкту «Єдині», де спочатку навчала модераторів розмовних клубів, а потім сама стала модераторкою. З липня по серпень пані Христина працювала над курсом «Українська мова: 7-й клас» для Всеукраїнської школи онлайн, а вже з вересня повернулася до викладання у своєму ужгородському ліцеї.
Підтримує ЗСУ постійними донатами. Адже її кредо: «І як людина, і як учителька я транслювала, транслюю і буду транслювати чіткі національні цінності».
«Розриви бомб, що ти носиш під серцем…»
Лідія Насонова
Вчителька Новопечерської школи Києва
«Тебе полюблять навіть зі шрамами,
З розривами бомб, що ти носиш під серцем.
Й одного вечора стогін сирени
Розквітне бузково-квітучою терцією»
24 лютого її розбудив чоловік: «Вставай, вибухи!». Подивилася на годинник і розізлилася, чого так рано будити, скоро в школу. А потім над головами пролетів винищувач… Десь о 5:30 вже були в машині. Згребли кота, документи, ноути та шкарпетки. «Та яка тривожна валіза, я що, зовсім уже?» Були одними з перших, хто виїхав з міста. Заправили повні баки, від’їхали за Пісочин, постояли трохи… і повернулися: «Куди їхати? Навіщо? Ніхто не чекає», «Це точно закінчиться за декілька днів». Згодом думала: «Боже, Лідо, ти ж донецька. Невже життя нічого не вчить?»
Поїхали до свекрухи. «Та кому потрібен той приватний сектор!» Поруч ракетою вгатило дах. Навпроти палала школа.
Витримати можна багато чого, переконана вона. «Гради» та ракети не такі страшні, від них можна ховатися. Згодом вже проводила уроки під обстрілами та під час сирени. Але після перших літаків над містом скрутило так, що три дні не могла їсти.
«Після терактів на вулицях залишаються уламки чужого завтра. Взуті в рожеві шкарпетки, з охайним манікюром, який тільки й покажуть у віконці новин. Недопита завтрашня кава… З усього цього висмикнули серце та відкинули кудись на Володимирську — хай судмедексперт тепер шукає, розбирається.
Але, знаєте, після кожного вибуху всередині стягується канат. Як якісний корсет, що міцно тримає поставу і не дає виплеснутись за межі, так і цей внутрішній канат збирає докупи всі хаотичні емоції, перетворюючи їх на впорядкований каркас.
«А в чому сила?» — так люблять питати по той бік кордону. Наша — в нас».
завантажити збірку
