«Діти, як і я, вірять: ще місяць — і війна закінчиться. Повернемось у Чернігів, хай навіть у руїни. Все відбудуємо». Вихователька Наталія Песоцька провела 19 днів у пеклі під обстрілами разом із 30 дітьми. Спершу — у підвалі, потім — у келіях старовинного собору. Вивезти всіх вихованців із блокадного міста на захід України жінці вдалося дивом. Найменшому вихованцю — 3,5 роки, найстаршому — 16. А ще разом із пані Наталею весь цей час були двоє власних малих дітей. «Освіторія» поспілкувалася з вихователькою-героїнею та розповідає її історію з перших вуст.
Коли мене називають «героїнею», не особливо це сприймаю, завжди кажу: «Забагато честі». Для мене більші герої — всі, хто залишається в блокадних містах. Усі люди, яким виїхати із Чернігова не вдалося. І коли ми говоримо з вами зараз, вони сидять без води, світла, страждають від голоду.
Мене запитують: «Як вдалося вирватися з міста, де навіть не було гуманітарних коридорів?». Відповіді не маю. Я просто жінка і мати, яка залишилася з 32 дітьми, і двоє з них — мої. Після пережитого й вихованці вже «мої діти», а я для них — як мама. У Чернігівському реабілітаційному центрі я пропрацювала 24 роки і по-іншому зробити не могла — залишити когось чи, навпаки, залишитись і не знати, чи прокинемось наступного ранку.
Ми живі не тільки завдяки мені. Без підтримки колег, волонтерів і тероборони нічого не було б
Перші 7 днів ми з дітьми ховались у підвалі, наступні 12 — у Троїцько-Іллінській церкві. Діти не ставили запитань про те, що відбувається — вони все бачили на власні очі. Життя і до цього випробування не було до них ласкаве — зростали в неблагополучних сім’ях, бачили багато горя. Вони не за віком дорослі. Мій 10-річний вихованець розмірковує так, як я у свої 45: «Як путін міг напасти на нас, якщо в нас немає зброї? Чому він стріляє по дітях?» А коли я його запитала: «Як думаєш, коли закінчиться війна?», то сказав: «Коли путіна вб’ють».
Під час першої хвилі звірячих бомбардувань Харкова ми забігли з дітьми в підвал нашого центру. Звичайний, непристосований підвал з одним виходом, забитий мішками буряків і картоплі. Непокоїло те, що низько над нашими головами висіли каналізаційні труби, обмотані скловатою. Я найбільше переживала, що ті труби на нас впадуть, якщо буде влучання. Тому просила діточок під час обстрілів тісно-тісно притискатись один до одного біля однієї відносно безпечної стіни, де нас не привалить трубами. «Бо якщо привалить — просто не врятуємось» — ось такі думки весь час роїлись у голові.
На сьомий день переховувань у нашу будівлю все-таки влучив снаряд. Ми сиділи з іншого боку від місця влучання. Спершу кричали від відчаю. Від гуркоту заклало вуха. Єдине, що я могла — дуже голосно викрикувати слова молитви. Вже зараз розумію, це був мій спосіб хоч якось виплеснути емоції страху й відчаю. Пам’ятаю, як діти голосно кричали від страху й розпачу. Я запропонувала повторювати за мною молитовні слова. Це хоч трохи їх відволікало. Час зупинився і все переплуталось у голові.
Сорок хвилин ми не розуміли — нам далі дадуть жити?
А потім все вщухло. До нас прибігли рятувальники з криками: «Тут є хто живий?! Є хто живий?» Вони думали, що нас завалило в підвалі. Казали, що в таких ситуаціях є висока імовірність загинути. Але всі ми були живі. Після того дня в будинок влучали ще і ще.
Ми почали шукати новий прихисток. Новим домом на наступні 12 днів стала старовинна чернігівська церква, побудована ще в XII столітті. Дали там кімнатку в духовному училищі. Якимось дивом на 16 квадратних метрах нас вмістилось три десятки осіб.
Коли о 18:00 починалась комендантська година, ми зачиняли наглухо всі двері. Вмощувалися на матрацах на підлозі, а хто — на двоповерхових ліжках, яких там було п’ять. Не можна було світити ні ліхтарями, ні мобільними. І я розказувала дітям казки — які тільки могла пригадати. Говорила по три години без упину, що аж язик починав заплітатись. Звісно, і між собою дітки спілкувались. Я просила розповідати кожного про свої родини (у кого були), згадувати якісь маленькі приємні речі. Але які то розповіді? У багатьох батьки пили… Веселих розповідей дитячих, мабуть, і не було. Сумні життєві історії в ще гіркіший час.
На третій день у церкві зникло світло, вода й опалення
І якщо без світла й тепла ще можна якось бути, то без води — ніяк. Зі мною було п’ятеро зовсім маленьких діточок, найменшому — 3,5 рочки, і гігієна напряму залежала від наявності води. Вологих серветок була всього пачка, і вона за пару днів скінчилась. Нарешті добрі люди нам доставили водичку — дві баклажки по 6 літрів. Я подумки розподіляла дорогоцінну рідину: що — на пиття, що — на миття рук, а що — на підмивання меншеньким. У нас почалась антисанітарія — туалети не працювали.
Якимось дивом на 16 квадратних метрах нас вмістилось три десятки осіб
Щоб сходити в туалет, домовлялися з дітьми про графік. Виходили гуртом на вулицю, і треба пробігти метрів 100 від приміщення до вуличного туалету. Іноді діти біжать назад, а я заклякаю, бо дивлюсь у небо — а звідти осколки летять… Кричу: «Швидше біжіть! Пригніться! Голову накрийте руками».
Коли переховувались у церкві, ходили з молитвами за підтримкою до чудотворних ікон і мощів святителів Феодосія і Філарета та преподобного Лаврентія. Щодня розповідала діткам про їхнє життя, переповідала старовинні легенди цього місця. Їх це настільки захопило, що попросили відвести їх до священика на сповідь — для багатьох вона стала першою в житті. Через день після сповіді нас змогли евакуювати. Перед виїздом батюшка всіх нас причастив і благословив у дорогу.
Що стало найважчим за ці 17 днів?
Бути кожну хвилину в напрузі. Намагатися приділити увагу кожному, не пропустити щось важливе. Тридцять дітей із тобою під одним дахом 24/7, і щодня кожній дитинці щось своє потрібно. Кожен зі своїми бажаннями й турботами підходить, і треба дати всім добре слово чи поміч. «А я загубив…», «А я взуття не знайду…», «А що мені робити…» Ти — нянечка, порадник, матуся. Усе, що у вас є — це ви самі. Усі речі, які у вас є — на підлозі. Ми простуджувалися, але хворіли не сильно. Було важко не фізично в більшій мірі, а саме морально. Читання молитовника допомагало вгамувати цю напругу.
Старші діти мені допомагали вправлятись із меншенькими. Дівчата гляділи за найменшими, хлопці носили все, що треба — тільки поклич. Найменшим було найважче.
Ти — нянечка, порадник, матуся. Усе, що у вас є — це ви самі
У церкві нас із дітьми годували двічі на день: вранці в 10:30 та в 14:30. І це чудо, що в нас взагалі була їжа. Давали макарони, крупи. Я розумію, що підліткам цього було недостатньо, але всі терпіли й не жалілись. А до того, як в нас не стало води й світла в церкві, волонтери про нас піклувались, як рідні: приносили макарони варені відрами, ковбасу, сосиски, печиво і яблука. І наш директор підвозив на машині їжу в каструльках. А бувало й таке, що самі картоплю на обід під кулями доносили в сховок.
Одного дня приїхали хлопці з територіальної оборони: «Маєте 15 хвилин. Збирайтесь і виїжджаємо». Дали нам два шкільних автобуси на евакуацію.
Дорога з Чернігова до Києва була важка й довга
Добирались більш ніж 9 годин. Їхали бездоріжжям — ліси, яри, болота. Зупинка була один раз на туалет. Та навіть на цих об’їзних шляхах ми побачили стільки жахів… Поля горіли й диміли, нерозірвані снаряди стирчали із землі. Досі перед очима ті велетенські хвости від ракет, «скелети» спаленої техніки — хто зна, нашої чи ворожої. У лісосмугах бачили танки, ракетні установки. Було страшно — слова не передадуть. Але знаєте, що є чудо? Ми доїхали, не почувши жодного вибуху й пострілу. Сіли на перший же потяг: Київ — Івано-Франківськ. Зараз ми в безпечних, тихих Карпатах.
Малі щодня зі страхом в очах допитуються, що буде, якщо і тут почнуться обстріли: «Нас ще кудись перевозитимуть?» — «Тільки якщо війна дійде сюди. Тоді нас всіх евакуюють і все буде добре». Говоримо з дітьми про те, як важливо знати порядок дій під час надзвичайної ситуації і не боятись, а одразу діяти.
Ми досі здригаємось від гучних звуків. Живемо в горах, і тут зараз сильні вітри. Підвіконня створює гул, за звуком схожий на політ літаків-бомбардувальників. Коли я ще не зрозуміла, що це підвіконня — волосся ввечері встало дибки. Я була готова бігти по кімнатах і підіймати дітей. Але спершу вийшла на подвір’я подивитись, де ж цей літак? І зрозуміла: на щастя, цей звук видає підвіконня.
За цей місяць ми поріднились. Діти мені щодня дякують, і знаєте як? Біжать на зустріч обійматись та просто звалюють з ніг! Коли б я не прокинулась рано — перш за все, біжать в обійми. Усіх треба по голівці погладити, хочуть і просять дотику. Мої двоє діток навіть трохи ревнують. А я їм кажу: «Не ображайтеся. У вас же є мама. А в цих діток нема»…
Вихованиця Мирослава запитує мене щодня: «Наталя Іванівна, ми ж повернемося додому, до нашого Центру? Коли?» — «Повернемось, лиш треба час. Закінчиться війна, і ми все відбудуємо». Половина Центру зараз зруйнована. І мій дім теж, у нього влучила ракета. Незважаючи навіть на це, ми всі хочемо назад. Нас неймовірно тепло приймають у Карпатах! Та ви ж знаєте, як добре не було б у гостях — рідна земля кличе до себе.
Діти, як і я, вірять: ще місяць — і війна закінчиться. Вони маленькі патріоти своєї країни. Такої сили волі й духу до випробувань українці, здається, самі від себе не очікували. А ми ось які. Нас не залякати, не скорити. Наша сила — у незламності. У Чернігів повернемось. Хай там навіть будуть руїни. Будемо відбудовуватись — хто ж це зробить, як не ми?
