Можливості 10 Вересня 2026

Як нам навчати покоління школярів із цифровою ідентичністю? Авторська колонка Василя Дяківа

# покоління альфа навчання # цифрова ідентичність # цифрове покоління

Покоління альфа прокидається і лягає спати зі смартфоном. Вчителі одностайні у спостереженнях: діти нового покоління важче утримують увагу під час уроку тривалістю 45 хвилин, швидко втрачають інтерес до завдань і їм увесь час кортить «перевірити соцмережі». То чи варто школярів із цифровою ідентичністю навчати за старими правилами? Переможець Global Teacher Prize Ukraine Василь Дяків розмірковує про дітей, гаджети і соцмережі, цифрову ідентичність і виклики, які цифрова реальність ставить перед сучасними вчителями.

Василь Дяків, переможець Global Teacher Prize Ukraine

Ще вчора те, що сьогодні здається фантастикою, може стати звичною частиною нашого життя. Технології змінюються швидше, ніж ми встигаємо осмислювати їхні наслідки. І тут постає неабиякий виклик для освіти: школа має не лише користуватися новими технологіями, а й розуміти, як вони змінюють спосіб взаємодії людини зі світом.

Покоління альфа поступово входить у підлітковий і дорослий вік. Найстаршим його представникам уже близько 15–16 років. За кілька років вони стануть виборцями, студентами, працівниками, громадськими активістами. Якими вони будуть? Однозначної відповіді тут немає. Та й, мабуть, не може бути: покоління — це не однорідна група, а безліч різних людей із різним досвідом, родинним середовищем, здібностями, цінностями та ставленням до технологій. Водночас є риса, яка відрізняє сучасних дітей від багатьох попередніх поколінь: цифрове середовище для них не є чимось зовнішнім. Вони від початку життя взаємодіють із гаджетами, соціальними мережами, відеоіграми, онлайн-сервісами та платформами. Частина спілкування, навчання, розваг і самовираження відбувається саме там. Тому мені видається цікавим поговорити про цифрову ідентичність як про робоче поняття, яке допомагає описати цю реальність.

Що таке цифрова ідентичність?

Під цифровою ідентичністю можна умовно розуміти ту частину нашого досвіду, яка формується та проявляється у цифровому середовищі: у способах спілкування, виборі контенту, онлайн-образі себе, соціальних зв’язках, навчанні, творчості та відпочинку. Ми всі певною мірою маємо таку ідентичність: хтось проводить в онлайні кілька годин на день, хтось використовує цифрові технології переважно для роботи чи навчання, ще хтось значну частину соціального життя переносить у мережу.

Тож питання, на мою думку, не в тому, чи є людина «цифровою», а в тому, як саме цифрове середовище впливає на її життя. Це важливе уточнення. Бо тривале користування гаджетами саме по собі ще не означає залежності. Так само активна присутність у соціальних мережах не свідчить автоматично про проблеми із соціалізацією. Важливими є контекст, зміст цифрової активності та її вплив на сон, навчання, спілкування, фізичну активність і повсякденне функціонування. Саме тут, на мою думку, освітянам бракує не стільки готових відповідей, скільки спільної мови із психологами, дослідниками та батьками.

А якщо цифрове середовище — вже не виняток, а норма? Спробуймо перенести цю дискусію в школу. Уявімо, що ми хочемо визначити, наскільки дитина залежить від цифрового середовища. Найпростіший шлях — вимірювати час без гаджетів. Але дуже швидко стає зрозуміло, що цього недостатньо. Одна дитина може провести дві години в Roblox, а потім без проблем перейти до книжки, прогулянки чи спілкування з друзями. Інша може провести значно менше часу з телефоном, але постійно повертатися до нього подумки, не спати через нього або втрачати інтерес до інших занять. Отже, сам час перед екраном не дає повної картини. Що тоді вимірювати? Якість цифрового досвіду? Здатність перемикатися між онлайн- та офлайн-активностями? Вплив цифрових звичок на навчання і сон? Емоційний стан? Соціальні контакти? Це вже складніше питання.

Якщо цифрові звички дитини починають заважати навчанню: обмежувати чи навчати?

Якщо уявити дітей, які здатні тривалий час працювати без ґаджетів, то наша освітня система вже має для них добре знайому модель: клас, урок, учитель, шкільна програма. Але чи може така модель бути універсальною? І чи можна раз і назавжди визначити, яка поведінка дитини є «правильною» для навчання? Навряд. Дитина росте і розвивається, змінюється її середовище, потреби, спосіб споживання і взаємодії з інформацією. Те, що сьогодні допомагає їй навчатися, завтра може потребувати корекції. І якщо цифрові звички дитини починають заважати навчанню, спілкуванню, сну чи повсякденному життю, це може бути сигналом для додаткової уваги й підтримки, зокрема і з боку шкільного психолога. Але визначати, чи йдеться про психологічну проблему або залежність, має не вчитель.

Учитель може побачити «приховані речі»: дитина не включається в роботу, постійно намагається перевірити телефон, втрачає інтерес до завдання, неохоче перемикається між активностями. Завдання педагога — зафіксувати спостереження і звернутися до батьків чи фахівців. А вже психолог або лікар має визначати, чи потребує дитина спеціальної допомоги і якої саме.

Кожному — своє:

учителю ⮕ організовувати навчання і спостерігати за освітньою динамікою;

психологу ⮕ працювати із психологічними аспектами;

лікарю ⮕ оцінювати стан, що належить до його професійної компетенції.

І тут виникає наступне запитання. Якщо держава все ж таки захоче визначити правила взаємодії дітей із цифровим середовищем, то якими вони мають бути? Є принаймні дві можливі дороги. Перша — обмежувальна: зменшувати доступ дітей до певних цифрових сервісів, запроваджувати вікові обмеження, контроль або верифікацію віку. Друга — освітня: вчити дітей безпечно й усвідомлено користуватися цифровим середовищем. Схоже, світ зараз активно тестує обидві.

Наприклад, в Австралії з кінця 2025 року соцмережі під забороно для підлітків до 16 років, в ОАЕ з нинішнього літа — для підлітків до 15 років. В Італії соцмережі хоч і не заборонили школярам, але обговорювали законодавчі обмеження доступу неповнолітніх до соціальних мереж із віковою верифікацією. В одному з варіантів законопроєкту пропонувалося дозволяти створення акаунтів у соціальних мережах і на відеоплатформах лише після 15 років, а для молодших користувачів передбачити механізми контролю та захисту. Цей приклад нам показує, що держави почали активно визначати, де закінчується особиста свобода користувача і починається відповідальність за цифрову безпеку дитини. Але обмеження — це лише видима частина айсберга.

Маємо і міжнародні дані для порівняння. Результати загальноєвропейського опитування щодо зв’язку між психічним здоров’ям і використанням соціальних мереж, засвідчило: у будні молодь проводить в онлайні 4,5 години, а у вихідні — понад 6 годин. Цей час пов’язаний з віком. Ті, хто почав користуватися соціальними мережами до 10 років, сидять за екранами більше: 7,5 годин у вихідні. А ті, хто почав після 14 років, — 5,7 години. Можливо, замислитись: як навчити дитину жити одночасно у двох середовищах — цифровому та фізичному й не втрачати зв’язок між ними.

Що робити вчителю в класі вже зараз?

А як щодо іншої моделі організації освітнього процесу — індивідуального навчання? Приблизно так, як це було в різні історичні періоди освіти, коли заможні родини наймали домашніх учителів. Сьогодні така модель теж існує, щоправда вже не як привілей для небагатьох, а як один з можливих форматів здобуття освіти. Але якщо ми припускаємо, що частині дітей справді потрібен інший темп, формат і спосіб взаємодії з навчальним матеріалом, постає наступне питання: чи достатньо для них просто перенести шкільну програму з класу додому?

Тут варто зрозуміти, що саме допомагає цій конкретній дитині навчатися: які формати інформації, який темп, тривалість завдання, спосіб зворотного зв’язку, можливість рухатися, взаємодіяти, експериментувати. Цифрове середовище може стати одним із цих інструментів. Вчителю нового часу, закономірно, треба буде навчитися бачити освітні можливості в цифрових звичках дитини. Якщо дитина добре реагує на візуалізацію — використовуємо її. Якщо краще засвоює матеріал через рух — додаємо рух. Якщо складну тему легше зрозуміти через симуляцію чи гру — чому б ні?

Врахуймо ще одне «але». Освіта не повинна замикати дитину лише в тому середовищі, яке їй уже комфортне. Якщо дитина звикла отримувати інформацію лише через відео, наше завдання не обов’язково полягає в тому, щоб назавжди зробити все навчання через відео. Навпаки: поступово розширювати її освітній інструментарій: текстом, живою розмовою, практикою, командною роботою, книжкою, експериментом. І тут психолог може бути не «коректором віртуального світу», а партнером учителя та родини: допомагати зрозуміти потреби дитини, її поведінку, труднощі з концентрацією чи перемиканням і визначити, де потрібна педагогічна підтримка, а де — фахова психологічна допомога.

А далі виникає ще складніше запитання. Якщо ми справді почнемо створювати дедалі більше індивідуальних освітніх маршрутів, чи залишиться класно-урочна система основною моделлю для всіх? Не знаю. Але припустімо, що індивідуальне навчання справді стає значно поширенішим. Тоді змінюється не лише школа. Мають змінюватися підготовка вчителя, освітні програми, цифрові платформи, способи оцінювання і навіть сама архітектура освітнього середовища. Як організувати такий процес?

— більше коротких активностей замість одного довгого завдання;

— поєднання тексту, зображень, відео й практичної діяльності;

— можливість вибору формату виконання;

— рух під час навчання;

— цифрові інструменти там, де вони справді допомагають досягти освітньої мети.

Саме нам належить дослідити, які з моделей працюють, а які лише красиво виглядають на презентаціях. Які цифрові інструменти допомагають навчатися, а які просто додають екранного часу. Де персоналізація справді підвищує ефективність, а де дитині, навпаки, потрібен живий учитель. Бо головний виклик, можливо, не в тому, щоб створити для кожної дитини окремий віртуальний світ. А в тому, щоб навчитися будувати освіту, у якій цифровий світ стає одним із середовищ навчання, але не замінює собою весь світ.