Сучасні люди звикли сприймати бажання спілкуватися «на ура» і з підозрою ставитися до бажання усамітнитися. Чимало сказано про те, що люди — соціальні тварини. Задоволення від приватних стосунків, приналежність до групи, робоча співпраця роблять людей емоційно зрілими. Але нові дослідження доводять, що побути час від часу на самоті не просто корисно, а й підвищує комунікативну компетентність.
Вміння бути наодинці проти депресії
У 2021 році виходить книга Нейла Анселла «Небо, що кружляє: Про природу та належність у старовинному лісі», у якій він розповідає, як мимоволі став відлюдником. Це вже третій твір про його п’ятирічний досвід усамітнення. Через проблеми із житлом він погодився винаймати котедж у валлійських горах буквально за копійки. Жити довелося за кілька миль від найближчого села, і за весь час перебування там біля будинку не проходила жодна людина. Утім, автор з Великої Британії розповідає не про подолання дискомфорту, а про те, яким позитивним виявився досвід усамітнення, відчуття самодостатності та творчого потенціалу. На його думку, люди бояться бути наодинці, бо мають мало шансів попрактикуватися в цьому у сучасному житті, їм просто не вистачає такого досвіду.
Психологія донедавна ставилася до самотності лише як до проблеми та зовсім не досліджувала її як вибір, як виявив Крістофер Лонг ще в 1999 році. Скажімо, якщо хтось ізолюється, це досліджують як проблему та шукають особливості психіки, що до цього призвели. Однак опитування, проведене Лонгом у 2003 році, довело, що люди далеко не завжди мають негативні переживання, коли залишаються наодинці. А Роберт Коплан з Університету Карлтон вивчає дітей, які грають наодинці, і дійшов такого самого висновку.
Дослідження, яке було проведене тайванськими педіатрами та психологами, виявило: здатність підлітків до комфортного усамітнення не пов’язана з негативними рисами особистості (тобто нейротизмом). Цей результат може змінити стигму минулого, коли насолода самотністю вважалася ознакою шизоїдності, недовіри до світу, сором’язливості, низьких комунікативних здібностей тощо. Бути наодинці — це своєрідна майстерність, яка полегшує негативний вплив депресії. Це не означає, що такі люди не хворіють на депресію або одужують самостійно, але вони переносять її значно легше.
Що зменшує співчуття до «чужаків»
Таке ставлення до усамітнення було дотепер не лише в Європі. «У нашій країні так багато культурної тривоги щодо ізоляції, що ми зазвичай не можемо оцінити переваги усамітнення», — пише інший автор, книга якого «Наодинці в Америці» також вийде найближчим часом, соціолог Нью-Йоркського університету Ерік Кліненберг. Тих, хто регулярно хоче побути на самоті, вважають ексцентричними або з якимись специфічними особливостями: інтровертами, сором’язливими, з проблемами у спілкуванні, жертвами відчуження. Насправді ж, якщо ми хочемо отримати максимальну віддачу від часу, який проводимо з людьми, ми повинні переконатися, що проводимо достатньо часу без них.
Дослідження Адама Вейца, фахівця психологічного факультету Гарвардського університету, вказує, що люди, які мають постійний соціальний зв’язок з певною групою, скажімо, з колегами або з членами громади, значно менше емпатії демонструють щодо «чужаків». Після перебування певного часу наодинці ті самі люди стають більш здатними до співпереживання будь-кому, без поділу на своїх та чужих. І це не єдина користь, яку приносить усамітнення.
Мислити разом — не найкраща ідея
Як щодо креативності та пошуку свіжих ідей? Ми звикли думати, що мозковий штурм — найкращий спосіб для цього. І він потрібен, аби поглянути на щось під різними кутами, не обмежуватися. Але насправді людина краще думає наодинці.
Гарвардський професор Даніель Гілберт, лідер у світі позитивної психології, нещодавно довів експериментальним шляхом, що спогади формуються ефективніше, коли людина переживає щось без спостерігачів, індивідуально. Двох людей, які сиділи спиною до спини, обличчями до моніторів, просили виконувати завдання. Половині добровольців казали, що вони виконують однакове завдання (запам’ятовувати, які предмети їм демонструють у відео). Половині казали, що один з них слідкуватиме за зображенням, а другий має запам’ятати звуки. Через кілька днів учасників попросили згадати, які малюнки їм показали. Як з’ясувалося, учасники, яким казали, що вони виконують одне й те саме завдання, гірше справлялись із запам’ятовуванням. Ті, хто відчував, що самотужки виконує завдання, ставали більш відповідальними. Отже, можна казати про «розум, що співіснує». Як відомо, у натовпі люди поводяться не так ефективно, як в інших ситуаціях.
Соціальна психологія давно знає феномен соціальної бездіяльності: люди зазвичай не намагаються щось робити з максимальною віддачею, якщо думають, що можуть покластися на інших. Якщо, наприклад, двоє людей тягнуть мотузку, жоден з них не тягтиме настільки сильно, як самостійно.
Але є ще одна причина, чому разом добровольці виконували завдання гірше. Людина витрачає енергію на уявлення того, що переживає і як реагує напарник. Тобто замість того, щоб думати, переймаються думками інших людей. Наприклад, фільм сприймається інакше, якщо його подивитися на самоті чи з близькими. Ми схильні копіювати мову тіла інших людей, а також інфікуватися їхніми почуттями, особливо якщо ці люди нас приваблюють. Цей механізм забезпечує навчання, але оточення може перешкодити зусиллям людини з’ясувати, що вона насправді думає про щось.
Підліткам допомагають «гіркі ліки»
Навіть більше, усамітнення допомагає якісніше спілкуватися. Професор Університету Іллінойсу Рід Ларсон провів дослідження, в якому підліткам пропонували записувати відповіді на питання про настрій та самопочуття. Коли підлітки були наодинці, вони не почувалися щасливими, як і очікувалося. Адже вони важко переносять відокремлення від групи. Але несподівано з’ясувалося, що тінейджери почувалися краще після того, як провели деякий час наодинці, ніж раніше і ніж однолітки, які постійно контактували з кимось. Це діяло немов гіркі ліки з позитивним ефектом. А підлітки, які проводили в усамітненні вдома від 25 до 45 відсотків позакласного часу, були більш успішними в навчанні та мали більше приємних емоцій протягом тижня.
Утім, вчені застерігають батьків не примушувати дітей до усамітнення. Ізоляція асоціюється з негативними емоціями, покаранням, стражданням і у великій кількості приносить значну шкоду. Навіть нетривала самотність, до якої призвів примус, брак бажаних контактів або соціальна тривога перед іншими, робить людину більш замкнутою, відлюдькуватою, що одразу ж зчитує після її повернення у колектив оточення. Створюється так звана петля самотності: люди підсвідомо не хочуть обирати для спілкування тих, хто вже був щойно один.
Зовсім інше позитивне усамітнення означає свідомий вибір особи побути поза спілкуванням для самопізнання та відпочинку. Така людина, навпаки, стає більш бажаною для комунікації.
