Як я шукала безбар’єрне середовище

Автор тексту: Аліна Мірошнікова,
кореспондент Osvitoria.Media

Українська школа йде до інклюзії. На таке навчання та облаштування зручного для дітей з особливими освітніми потребами середовища виділено 504,5 млн грн. Але школярі мають ще й дістатися до закладів освіти. В ідеалі — спокійно, не набуваючи вивченої безпорадності.

Якщо дізнаватися про безбар’єрне середовище як журналісту, то все виглядає оптимістично. Ідеться про створення умов для вільного доступу до всіх громадських місць та громадського транспорту людині з будь-якою особливістю здоров’я. Якщо вади зору — світлофори зі звуковими сигналами, якщо вади слуху — табло в транспорті для оголошення зупинок, якщо проблеми з опорно-руховим апаратом — усе для вільного пересування інвалідного візка.

Здавалося б, усе добре: з’являються нові пандуси, підйомники, ліфти в підземних переходах. А ось коли я вперше пошкодила ногу (тріщина меніску та розрив зв’язок), я ніби побачила рідне місто Київ новими очима.

Почалося це ще в травмпункті, коли мене направили на комп’ютерну томографію — до кінця довжелезного коридору та на другий поверх. Рідних попросили залишитися в коридорі. Коліно не згиналося. Жіночка пенсійного віку співчутливо стежила за моїми спробами заплигнути на одній нозі на рухливий стіл.

«Я б допомогла, та ви надто пухка, а я вже у віці», — сказала вона. «То давайте покличемо чоловіка!» «Я не можу кожному бігати в коридор, кликати». «Давайте я…» «Та плигайте вже!» — так роздратувалася вона, що я таки взяла висоту.

Що робити, комунальна медицина, подумала я. І вирішила звернутися до чудової приватної клініки поруч із домом. Із травматологом було все гаразд, окрім того, що приймав він на третьому поверсі. У приміщенні без ліфта. І це було лише початком нової реальності.

Деякі аптеки та магазини, дійсно, мають пандуси, що дуже зручно. Але є і пандуси-пастки. У них такий кут нахилу, що замість легкого спуску нога вигиналася, і я майже летіла донизу. Мене навіть зацікавила інформація про те, що можна придбати складний пандус та примощувати його на будь-які сходинки. Та зупиняли: ціна від 6 тис. грн та віра в те, що через кілька місяців мої ноги таки рухатимуться.

Коли мені стало значно краще, я, як раніше, почала відводити дітей до їхнього улюбленого приватного дитсадка. Сучасна 23-поверхова «свічка» мала пандус, тож заходити до будинку було просто. А ось далі на мене очікували широкі та круті вестибюльні сходинки на другий поверх, з крученими поручнями, без закруглення сходинок, без спеціальних «куточків», з якимись металевими наліпками, за які чіпляються ноги.

Сходинки мали, швидше за все, просто тішити око, адже в домі два ліфти. На жаль, вони не працюють — будинок ще майже не заселений. Та дитсадок діє вже кілька років. Раніше я бачила тільки, що сходинки красиві. Тепер же замислилася, як малеча підіймається ними, чому час від часу чіпляється і наскільки це небезпечно.

Утім, ідеться зовсім не про те, щоб створювати нові перепони приватним дитсадкам: мовляв, немає зручного приміщення — немає ліцензії. Добре було б, навпаки, щоб місто допомогло закладам дошкільної та середньої освіти стати зручними та доступними для всіх дітей. Якщо школи поступово переобладнують, то більшість державних дитсадків — двоповерхові, причому ні підйомника, ні пандуса там немає.

У моїх спогадах — дві історії про те, як діти з особливими освітніми потребами долали труднощі. Одну дівчинку, спинальницю, однокласники в буквальному сенсі носили на руках, щоб вона могла потрапити до необхідного кабінету на 2-3-му поверхах. Класна керівниця згуртувала дітей, здружила, але вони ніяк не могли змиритися з тим, що дорослі «дяді та тьоті» не допомогли дівчинці.

Інша історія ще сумніша. Хлопчика з важкою формою ДЦП батьки по черзі носили самі, а діти дражнили його через це. Довелося переходити на домашнє навчання.

У сільській місцевості нерідко доступність для дітей має включати ще й спеціально облаштований автобус, на якому доводиться долати чималий шлях до опорної школи.

Столицею ходять півтисячі автобусів та стільки ж тролейбусів, зручних для заїзду на інвалідному візочку. До мене не дійшов жодний. Я їздила в таких не раз, але (іронія долі) ще до травми, а не тоді, коли мені це було конче потрібно. Спускатися швидко я не вміла, адже ногу доводилося спускати, не згинаючи.

Після того як водій маршрутки зачинив двері просто на мене, чотирирічний син навчився на виході з будь-якого громадського транспорту пронизливим дитячим голоском кричати: «Чекайте! У мами ніжка хвора!»

Хоча я їздила не в годину пік, все одно траплялися маршрутки та автобуси, що відкривали двері лише для спортсменів: на хвилинку, для тих, хто встигне. А інші об’їжджали натовп на зупинці та кокетливо відчиняли двері подалі: добіжить хтось чи ні. Звісно, я в цих перегонах участі не брала.

Скрутно виявилося в метро плигати на ескалатор. Це теж вимагало часу, а натовп позаду напирав, тож я чекала, коли основна хвиля зійде. Щоразу я опинялася з тими, хто прилаштувався «стартувати»: з бабусею з паличкою, з жінкою з немовлям. Раніше я зазвичай не замислювалася, хто там тулиться до стіни поза течією людей. Можливо, потрібно пропустити? Або допомогти зайти?

Я-то, дай Боже, скоро повернуся до звичного життя. А от для 3,5 млн людей з важкими захворюваннями опорно-рухового апарату це — єдина реальність. І сумно, що поки що якісь сходинки, бордюри — одним словом, якісь каменюки заважають людям жити по-людськи.

Інклюзія — це не про те, щоб зробити комусь ласку. Це про те, щоб взяти. Соціуму — усе найкраще від кожної людини: ідеї, плоди творчості, спілкування. Незалежно від того, які в неї проблеми зі здоров’ям та інші особливості. І якщо не вдасться цього зробити, соціум залишатиметься окраденим. І майбутні Ніки Вуйчичі, Пітери Дінклейджі та Фріди Кало так і не прийдуть до наших шкіл.

Залишити відповідь