Вседозволеність чи контроль: як виховати самостійну дитину?

У вихованні дітей перед батьками постає безліч питань і дилем. Дитина не зробила домашнє завдання: сварити чи допомогти? Чи сісти і зробити замість неї? Що робити: дозволяти дітям усе чи, навпаки, контролювати кожен крок? Автори книжки «Самостійна дитина: як навчити дітей упорядковувати власне життя» переконані: ані вседозволеність, ані тотальний контроль не є хорошим вибором. Цього разу в рубриці «Батьківський upgrade» поради про те, як виховати самостійну дитину.

Що ми прочитали?

Книжку Вільяма Стіксрада та Неда Джонсона «Самостійна дитина: як навчити дітей упорядковувати власне життя».

Чому радимо?

Історії, наведені в цій книжці, цілком реальні — це історії дітей, батьків і педагогів, із якими авторам доводилося працювати. Це відверті й дуже щирі історії, що будуть корисні іншим батькам, які прагнуть виховати дітей самостійними. Нейропсихолог Вільям Стіксрад і коуч для підлітків Нед Джонсон розповідають батькам про те, що робити і чого не робити, якщо ви хочете, щоб діти самостійно приймали рішення.

1. Проблеми дитини — не ваші проблеми

Відсутність мотивації, труднощі в спілкуванні з однолітками або погана успішність — це проблема дитини, а не батьків.

Коли ваша дитина плаче через те, що двоє її друзів відмовляються з нею гратися або вчитель зробив їй зауваження перед усім класом, легко відчути, що це і ваша проблема також. Вам боляче бачити, що дитина переймається — мабуть, не існує на світі нічого, що здатне дужче розлютити батьків, ніж коли хтось ображає їхню кровиночку. Вам може й надалі боліти навіть тоді, коли сама дитина вже про все забуде. Але все одно в підсумку це проблема вашої дитини, а не ваша. Тому читайте наступний пункт дуже уважно.

2. Звузьте сферу власного контролю

Якщо ви хочете, щоб дитина відчувала, що контролює події свого життя, вам доведеться звузити власну сферу контролю.

Консультант, який казиться, якщо компанія не досягла встановленої мети або не реалізувала потенціал на повну, сам стає проблемою.

Пам’ятайте: ваше завдання полягає не в тому, щоб вирішувати проблеми дитини, а в тому, щоб допомогти їй навчитися керувати власним життям. Це означає, що хоча нам слід підтримувати, вчити, допомагати і встановлювати обмеження, як і раніше, ми мусимо чітко усвідомити самі і дати зрозуміти дитині от що: її життя — це її життя.

Однак помилкою буде вважати, що дитина залюбки прийме нову для себе відповідальність, щойно ви цю відповідальність перекладете на її плечі. Коли змінюється звичний плин буття, і дитині, і вам потрібен час, щоб призвичаїтися і розвинути навички, необхідні для того, щоб почати діяти в інший спосіб. А отже, необхідно запастися терпінням.

3. Стежити за виконанням завдань — не ваша робота

Якщо ви поводитеся так, ніби ваша робота — стежити за тим, щоб дитина робила уроки, вчилася грати на фортепіано, займалася спортом, то цим ви лише зміцнюєте в неї помилкове переконання в тому, що за виконання її роботи відповідає не вона сама, а хтось інший. У вашого нащадка виникає враження, що йому не потрібно перейматися через це: на якомусь рівні він розуміє, що в результаті хтось усе одно змусить його все зробити.

Як перейти від примусу до спонукання? Згадайте, як працюють досвідчені консультанти у світі бізнесу. Вони запитують, у чому полягають проблеми клієнта і які з них найважливіші. Вони цікавляться, що їхній клієнт готовий зробити і чим ладен пожертвувати заради досягнення бажаної мети. Вони дають поради, але не намагаються змусити клієнта змінитися, тому що розуміють: за будь-яких обставин клієнтові все одно доведеться вирішувати самому.

«Але це ж моя дитина, а не клієнт», — подумаєте ви. Слушно. А ще слушно те, що йдеться про життя вашої дитини, а не про ваше власне.

4. Неможливо змусити дитину щось робити

Як часто ви вдаєтеся до тактики виховання через «пряник і батіг»? Автори книжки переконані: по-справжньому змусити дітей щось робити неможливо. А погрози покаранням або обіцянки винагороди можуть працювати лише в короткостроковій перспективі. Це як страх — короткостроковий мотиваційний фактор, що здатен змусити нас швидко бігти в момент небезпеки. Але в довгостроковій перспективі він не принесе позитивного результату, бо хіба здатна людина постійно жити в стані страху?

Ви відчуєте полегшення, коли нарешті усвідомите і приймете той факт, що дитину не можна змусити. Напруга, що вас охопила, зникне. Наступного разу, коли помітите, що намагаєтеся присилувати свою дитину щось зробити, зупиніться і нагадайте собі: «Тут щось не так. Я поводжуся так, ніби можу змусити його/її до чогось, а насправді це не так».

Ваші намагання посилити контроль над чадом можуть призвести до того, що дитина прагнутиме відновити власний контроль над ситуацією. Навіть якщо це означатиме, що вона робитиме геть протилежне тому, що в її власних інтересах. Однак пояснивши дитині, що в кінцевому підсумку вона сама несе відповідальність за виконання домашнього завдання, батьки звільняють її від рефлекторних спроб щосили опиратися будь-якому прояву їхнього домінування.

5. Виховуйте авторитетом

Як правило, батьки вважають, що є лише два способи виховання — автократія і вседозволеність. Автократичний стиль виховання наголошує на слухняності, а метод вседозволеності ґрунтується на тому, що головне — це щастя дитини, а тому треба задовольняти будь-які її забаганки.

Однак фахівці з вікової психології виступають за третій варіант — виховання авторитетом. Він означає підтримку, але не контроль. Авторитетні батьки прагнуть від дітей співпраці, тому що люблять їх, поважають і бажають, щоб діти вчилися на власному досвіді.

«Мозок розвивається відповідно до того, як ним користуються. Надаючи дитині найніжнішого віку можливість самостійно ухвалювати рішення, ви допоможете її мозку вибудувати ланцюги, необхідні для формування стресостійкості.

Навіть маленький досвід контролю над ситуацією (наприклад, вибір одягу або облаштування власної кімнати) активує префронтальну кору мозку дитини і змушує її ефективно реагувати на поставлене завдання. Дозвольте своїй п’ятирічній донечці носити речі, що не пасують одна до одної, якщо їй цього хочеться. У такий спосіб ви допоможете їй у майбутньому краще давати собі раду в будь-яких ситуаціях, включно з тими, які вона не зможе контролювати (наприклад, коли складатиме іспити або її кине хлопець)», — пишуть Вільям Стіксрад та Нед Джонсон.

Автори радять встановити межі і брати участь у вирішенні проблем дитини — пропонувати пораду і підтримку: «Розповідайте своїй дитині, що вас турбує, обговорюйте з нею ці моменти. Таким чином ви берете участь у процесі і підтримуєте дитину, але за кермом перебуваєте не ви».

Шлях до активування префронтальної кори іноді буває доволі болісним. Згадайте мотиваційну приказку: «Те, що варто зробити добре, варто спочатку зробити погано». Тому нагадаємо вам стадії компетентності.

Існують чотири стадії компетентності:

Стадія 1. Неусвідомлена некомпетентність. От як міркує в цьому випадку дитина: «У мене все добре. Мені не потрібно вчити математику, я й без того багато знаю». Насправді дитина анічогісінько не знає. Саме в такій ситуації нам найлегше збитися на манівці зі шляху батьків-порадників. Ви знаєте, що попереду чекає іспит, і прагнете завадити дитині його провалити. Але щойно ви запропонуєте допомогу, а дитина дасть вам зрозуміти, що не воліє вашого втручання, ви вже не зможете переконати дитину в її некомпетентності. Та цього й не треба. Ситуація просто приречена на те, щоб вибухнути. Згодом дитина піде далі, і якщо ви зможете донести до неї розуміння того, що невдача — це лише помилка, на якій потрібно вчитися, вона отримає неабиякий урок.

Стадія 2. Свідома некомпетентність. Тепер дитина думає: «Ну гаразд, то он воно як, виходить… Це виявилося важче, ніж здавалося. Мабуть, все ж таки треба вчити математику…» Син чи дочка, як і раніше, нічого не петрає в матеріалі, але вже усвідомлює це. Зазвичай дитина сама зробить наступний крок — уявіть собі лишень, вона почне вчитися.

Стадія 3. Свідома компетентність. Дитина міркує: «Я дуже старанно вчився/вчилася, я знаю математику, я складу цей тест». І має рацію. Ми відчуваємо захват, що наша дитина дісталася цього етапу: це ж просто мрія!

Стадія 4. Неусвідомлена компетентність. Перенесемося на двадцять років уперед — наш нащадок вже сам став батьком або мамою. Він або вона займається математикою стільки років, що вже робить це «на автоматі». А тому щиро не може збагнути, чому дочці так важко дається те, в чому він або вона почувається наче риба у воді. (До речі, саме тому з дітей старшого шкільного віку часто виходять кращі репетитори, ніж із батьків. Вони самі ще доволі недавно вивчили таблицю множення і пам’ятають, яких зусиль це потребувало).

Ми хочемо, щоб наші діти досягли третього етапу — свідомої компетентності, але не спроможні будемо домогтися цього, якщо не дамо їм самостійно пройти попередні етапи. Під час цього процесу ви не повинні залишати дитину наодинці — потрібно бути поруч, постійно пропонуючи підтримку і підказки.

Говорити дитині: «Ми знаємо, як буде для тебе краще, а ти — ні».

«Уявіть собі, що ви розмовляєте зі своїм чоловіком або дружиною, а він/вона каже вам щось типу: «Як справи на роботі? Твій проєкт сподобався керівництву? Ти ж розумієш, як важливо, щоб ти серйозно ставився/ставилася до своєї роботи, еге ж? Ні, я розумію, що не завжди все виходить легко й приємно, але тобі давно вже час спробувати отримати підвищення, щоб мати більше можливостей у майбутньому. Просто в мене склалося враження, що ти не завжди викладаєшся максимально. Можливо, ти міг/могла б працювати трохи старанніше». Авжеж, ви зрозуміли, про що йдеться: певна річ, від такого у вас би просто дах поїхав», — наводять влучний приклад автори книжки.

За таких умов єдиний спосіб дитини самоствердитися — наприклад, просто не виконувати домашні завдання.

То як не примушувати робити домашку: кілька порад наостанок

• Замість того щоб гримати: «Тобі на завтра щось задавали?», батьки можуть запитати: «Тобі потрібна сьогодні якась допомога? Ми би хотіли це знати, щоб спланувати свій вечір». Потрібно дати зрозуміти, що ви готові надати будь-яку допомогу і знайдете час, якщо дитина захоче її отримати.
• Тренуйтеся ставити запитання: «Хто за це відповідає?», «Чия це проблема?»
• Потрібно подбати про те, щоб у дитини була тиха кімната або простір для занять, де їй нічого б не заважало.
• Можна запропонувати найняти репетитора або запросити кого-небудь зі старших класів, щоб вони допомагали чи пояснювали незрозумілий матеріал — багато хто з дітей, які шалено опираються батькам у процесі виконання домашніх завдань, охоче приймають допомогу професійного репетитора або учня старшого віку.
• Допоможіть дитині створити ефективне середовище для навчання і, за потреби, розробити власну систему заохочень за виконання поставлених завдань. Якщо вона не досягає мети, висловіть співчуття: «Мені шкода, що в тебе не вийшло досягти поставлених на сьогодні цілей». Не гнівайтесь і не погрожуйте покаранням. Ваше завдання — допомогти дитині знайти способи мотивувати себе.
• Висловіть впевненість у тому, що ваша дитина здатна з усім впоратися.