Вчителі-Супергерої: Наталія Зима, Фенікс науки та емпатії

Володію навичками телепатії та телекінезу: можу одним поглядом переміщувати предмети і дітей у класі. Часто вчителі бояться бути емоційними: не можуть зізнатися в класі, що сьогодні в них поганий настрій чи вони дуже втомлені через навантаження. Я переконана, що вчитель має показувати свої живі щирі емоції, ділитися ними з дітьми. Коли учні знають, що і вони, і вчитель мають право на помилку і можуть про це говорити, тоді виникає довіра. Довіра, коли навіть поглядом можна сказати більше, ніж словами. Часом кажу учням: «Подивіться — у мене на обличчі все написано», і вони це прочитують.

Вмію організувати крутий освітянський двіж. Двічі проводили EdCamp у нашій школі. Залучили багато дітей-волонтерів: спершу вони боялися, адже мали спілкуватися з учителями і директорами з інших міст України. Але учні так добре відпрацювали — ми справді ними пишалися. Після того досвіду вони відчули себе значущими у школі. На другий EdCamp ми навмисне набрали більше дітей-волонтерів, ніж нам було потрібно, і взяли навіть зовсім юних учнів 6-го класу. А старші учні на «Таємній сесії» самі проводили уроки для вчителів. Коли діти ось так разом волонтерять у школі, тусять на цікавих освітніх подіях, між ними встановлюється дуже міцний зв’язок, незалежно від віку чи класу, вони стають шкільною спільнотою. Навіть сьогодні мої «шалені хіміки» запитували: «А буде цього року якийсь двіж?»

Формує спільноту розумних і просунутих людей

Вчитель змінює світ із дуже локальної позиції — кидає той камінець, від якого ширяться кола на воді. Щороку випускаю певну кількість учнів, і принаймні половина з них беруть із собою у життя цінності, які я їм прищепила. Вони поширюють їх далі, аж поки зміни стають незворотними. Зараз навчаю вже дорослих дітей моїх колишніх випускників: я впізнаю в них те, що колись вкладала в їхніх батьків. Таким чином дбаю про своє власне майбутнє. Хай навіть це звучить трохи егоїстично, але що більше навколо мене буде крутих, розумних, просунутих людей, то краще житиметься мені, моїм дітям та онукам. Я прагну сформувати у своєму місті та країні поле «притомних» людей.

Вчить дітей не боятися поразок

Батьки часто мені кажуть: «Не знаю, що ви з ними робите, але діти стають впевненішими у собі». А я нічого навмисне для цього не роблю. Я просто навчилася бути відвертою з дітьми: говорити не лише про перемоги, а й про поразки, власний досвід. Ми не можемо навчити дітей лише через історії успіху, бо тоді не зрозуміло, якими зусиллями даються перемоги. Я кажу учням, що на шляху до успіху обов’язково будуть факапи, і я охоче показую, що з цим можна боротися, можна долати труднощі і йти далі. Саме тоді в дітей вмикається механізм думання і зникає страх поразки.

Поважає дитину, незалежно від її оцінки з хімії

Я не улюблениця дітей — у своєму предметі я жорсткий і вимогливий вчитель. Але кажу дітям: «Я вас поважаю, незалежно від того, яка у вас оцінка з хімії». Ми вчимося розділяти предмет і особистість людини: якщо в учня низький бал з хімії, це не означає, що він менш цінний. Я їм пояснюю: «Ви — здобувачі освіти, є критерії оцінювання, усі оцінки позитивні: захотіли, здобули знань із хімії на 1 бал, захотіли — на 10 чи 11». Часом діти не вірять, що вчитель може поставити хорошу оцінку після кількох поганих. У мене був хлопчик, який у 7-му класі мав оцінки початкового рівня з хімії, а зараз вчиться на хіміко-біологічному профілі. Просто у 8-му класі йому трапилася тема, яку він зрозумів і почав зі мною говорити, усміхатися, співпрацювати.

Не боїться почути «Хімія мені не потрібна»

Я не боюся змінюватися як учитель. Розумію, що бути вчителем свого предмета зараз недостатньо, потрібно інтегрувати у свій предмет саме життя. Тоді через цю галузь науки діти побачать красу світу. Вже не перший рік починаю перший урок з хімії у 7-му класі з того, що пропоную дітям довести мені, що хімія не потрібна нам у житті. Спершу кажуть: «Я збираюся стати юристом, мені хімія не потрібна». Кажу: «Уявіть, ви прокинулися зранку. Що робите? Вмиваєтесь, п’єте воду. Звідки берете воду — ідете до річки і черпаєте? А чи можна без хімії почистити зуби чи прибрати оселю?» І так далі. До кінця уроку вони розуміють, що наше побутове життя неможливо уявити без хімії. Мій предмет вигідний — я можу показати кілька видовищних дослідів, і діти будуть у захваті. Але важливо за зовнішніми ефектами не загубити сенс. Коли вони включаються в обговорення повсякденного життя, пам’ятаючи про хімію, це дуже переконливо. На кожному уроці говоримо про речі, які дотичні до досвіду дітей, тому навіть ті, хто не збирається пов’язувати свою професію із цією галуззю, цілком добре дають собі раду із хімією. Я відверто кажу учням: «80 % того, що ви вивчаєте у школі, не дуже знадобиться вам у житті. Проте через кожен предмет ви закладаєте у собі фундамент наукового мислення, розвиваєте нейронні зв’язки мозку, і завдяки цьому складніші речі даватимуться легше».

Створює поле сили і взаємопідтримки у школі

Кілька років поспіль під час Серпневої вчительської конференції проводимо Фестиваль ідей — на вулиці показуємо «наукові шоу». Діти щоразу хочуть робити досліди, які не можна за шкільною програмою: коли ніби підпалюють руку і виповзають вогняні змії, це дуже видовищно. Звісно, дбаю про безпеку. А два роки тому ми дуже хотіли поїхати на турнір юних хіміків, але не змогли вибороти перемогу для цього. Команді-переможцю поїздку оплатили з обласного бюджету, а решта команд мали сплатити організаційний внесок. Тож ми знайшли вихід: поставили коробку з написом «Їдемо на турнір», показували досліди на перервах і зібрали кошти. Це також формує поле сили і взаємопідтримки у школі.

Навчає працювати зі стресом

Сучасна школа надто зациклена на підготовці до ЗНО, а діти стресують, бо елементарно не можуть дати раду зі своїми емоціями. Розповідаю їм, як правильно дихати, щоб заспокоїтись, як можна «присвоїти» незнайомий простір через дуже прості дії. Наприклад, на іспиті в новому кабінеті можна поставити перед собою воду, покласти ручку на звичне для себе місце, обвести поглядом кімнату, щоб вона не здавалася ворожою.

Я — класний керівник 8-го класу, у мене 37 учнів. Вони просто вибухові: усі лідери, тривалий час навіть на класну годину доводилося ділити їх на дві групи. Ми так довго йшли до того, щоб вони навчилися просто спокійно говорити між собою. А сьогодні я заходжу в клас, там тиша, і діти сидять у колі. Я одразу подумала, що вони тихо роблять якусь шкоду. Виявляється, вони так скучили одне за одним за карантин, що сіли згадувати нашу спільну торішню поїздку в Карпати: як ми смажили на вогні сосиски, як пробували видобути звук із трембіти. Тоді зрозуміла, що мої зусилля недаремні.

Я вмію пояснити складні речі простими словами, ніби ношу в голові посібник «Наука для чайників». Проходимо тему електронів, кажу: «Електрони не можуть бути безхатченками, вони завжди з кимось». Коли пояснюю нову тему, обов’язково малюю «чортиків» на дошці, щоб у дітей в уяві постала візуальна асоціація. Наші підручники дуже академічні і науково правильні, тому діти їх зовсім не сприймають.