Вчителі-Супергерої: Людмила Тоцина, Спайдервумен Вчительських Мереж

Знайомтеся, вчителі-супергерої з ТОП-10 Global Teacher Prize Ukraine

Вчителька англійської мови

Місто Маріуполь, Маріупольський міський ліцей

Бачить свою вчительську місію в тому, щоб розвивати у дітей навички 21-го століття: критичне мислення, медіаграмотність та комунікацію

Підкорює один міжнародний проєкт за іншим: є тренеркою та менторкою GoCamp, фасилітаторкою в «English for Media Literacy», вчителькою в «English Access Microscholarship Program»

Її учні вивчають англійську в ігровій формі, а потім їдуть навчатися до США за програмами обміну

Стихія: 🔗

Моя суперсила — маю велике бажання ділитися: знаннями, можливостями, напрацюваннями. Не всі вчителі цього прагнуть, багато хто вважає методики викладання своєю власністю, тримає їх у секреті. Мені ж, навпаки, хочеться ділитися. Часом здається, що колеги думають: «О, знову мені будуть давати поради або запрошувати на новий тренінг».

Розвиває навички критичного мислення та медіаграмотності

Медіаграмотність — одна з найважливіших навичок людини у 21-му столітті — аналіз інформації, критичне мислення. Медіа оточують нас цілодобово. Діти — дуже вразлива аудиторія, вони залежні від смартфонів і не усвідомлюють, який вплив на них має інформація із соцмереж. Минулого року я перемогла у програмі обміну «Fulbright Teaching Excellence and Achievement» і протягом двох місяців вчилася цікаво й ефективно викладати медіаграмотність у Kent State University в США.

Кожен учасник програми мав свого ментора — вчителя у школі, де ми проводили уроки. Моїм ментором була викладачка предмета Social Issues — на цих уроках американські учні вивчають, що зараз відбувається у світі: новини, конфлікти, де зараз війна тощо. Кожен ранок вони починають з обговорення новин, аналізують джерела інформації. Коли школярі розуміють, що відбувається довкола, вони інакше бачать себе у цьому світі. У мене склалося враження, що американські учні дуже просунуті в сенсі кругозору і сучасних подій у світі. Я повернулася додому з бажанням, щоб і українські школярі були більш свідомими і поінформованими у світових подіях.

У програму з англійської мови можна дуже легко і природно вплести теми медіаграмотності, тим паче, що тепер я знаю, як цікаво і доступно навчати дітей розрізняти фейки, дезінформацію, маніпуляції. Додатковою мотивацією для мене є персональна історія: моя старша родичка якось сказала, що вони із сім’єю приймають ліки. Коли я запитала, чи все гаразд, може хтось хворіє, вона відповіла, що це для профілактики, бо почула про ці таблетки по телевізору. Я була шокована, адже доросла мудра людина сприймає телевізор як джерело інформації, якій можна довіряти, навіть не перевіряючи її.

Будує мережу інновативних та просунутих вчителів

Минулого року ми подалася на грант від Посольства США і отримали кошти на впровадження проєкту з підвищення кваліфікації для вчителів англійської мови в Маріуполі. Цілий рік у нас працювала така собі школа вихідного дня для педагогів з усього міста.

Намагалися залучити саме молодих спеціалістів, щоб заохотити їх лишатися у професії, не втратити запал енергії та мотивації. Раз на два тижні вчителі приходили на тренінги, які проводила я, моя колега, тренери з інших міст. Експерти з British Council та Посольства США до Маріуполя приїхати не могли, бо ми прифронтове місто, тож ми влаштували виїзні сесії в Бердянську.

Протягом року ми ділилися всім, чим тільки можна: технологіями, методиками, матеріалами. До проєкту я залучила і колег із США та Європи, з якими проходила стажування на програмі обміну: для українських вчителів вони записали відеоролики про власні лайфхаки викладання. Для багатьох педагогів це був перший досвід таких тренінгів із дружньою атмосферою, кава-брейками, вільним обміном думками і досвідом. Після завершення проєкту кожна учасниця мала провести тренінг ще й для свого кола колег у школі. Тож ідею про те, що знаннями треба ділитися, я поширюю серед педагогів, вибудовуючи цілу мережу мотивованих, просунутих вчителів.

Пригадую одного учня, який став справжнім викликом для мене як для вчителя. Хлопчик був сиротою, його виховувала бабуся і брати матері. У родині він зазнавав постійного булінгу, його цькували, мовляв, «ти що, думаєш, ти найрозумніший». Досі не розумію, як у таких умовах цей хлопчик зберігав інтерес і потяг до знань: він непогано вчився, і при цьому мав бунтарський дух — йому не подобалися вчителі, він висував до них купу претензій. Навіть до мене спершу було вороже ставлення.

Але я зуміла знайти з ним контакт: ми не сперечалися, а дискутували, я завжди аргументувала і пояснювала, чому це завдання, а не інше, чому треба виконувати так, а не інакше. Мені вдалося завоювати його довіру — вже наступного року він безперестанку бігав до мене по поради, залишався допомагати мені після уроків. Він подався на Flex — це програма обміну для школярів. Я допомогла йому підготуватися до всіх етапів відбору. Це було цілком його бажання і важка праця, адже в родини не було грошей на додаткові уроки з англійської.

Він пройшов відбір і поїхав на рік навчатися у школі в США. Вважаю це і своїм великим досягненням: я була ще молодою вчителькою, яка чи не вперше стикнулася з тим, що учень робить мені зауваження. Напевне, головним ключиком було те, що я сприймала цього учня з повагою, не поступилася своїми принципами, але й не зневажала його позицію, це була розмова на рівних. Зараз стежу за його сторінкою в соцмережах — він працює, багато подорожує, тож гадаю, у нього все добре склалося в житті.

Мої магічні атрибути — це картки. Для мене вони незамінні на уроках: за допомогою карток можна швидко організувати гру — розбити клас на групи або пари, так щоб щоразу склад дітей у команді був інший. Навіть якщо тобі хтось не подобається, маєш працювати з ним, бо навчання — це часто вихід за рамки свого комфорту. Картки дуже зручні для speaking-вправ: на картці є поняття, діти мають пояснити його іншими словами, а решта мають вгадати. Саме картки дають можливість розслабитися від підручника і правил, почуватися невимушено і долати в таких іграх мовний бар’єр — вчишся розмовляти іноземною мовою, як рідною. Це ідеальна ситуація спонтанного спілкування: випала картка, випав напарник, маєш говорити — це дуже ефективно.

Свою приховану слабкість виявила нещодавно. Під час дистанційного навчання, коли бачу чорні квадратики замість облич, коли не бачу очей, це дуже складно психологічно, демотивує мене як вчителя. Адже не відчуваєш обміну енергією, не отримуєш віддачі, не розумієш, чи засвоїли матеріал, чи ні.

Багато дітей не хочуть вмикати камеру — можливо, соромляться показувати свою кімнату. У класі вони почуваються звично, а вебкамера — це ніби впустити інших людей у свій приватний простір, на тебе весь час хтось дивиться. Я розумію, що дітям це некомфортно. Коли помічаєш, що в класі хтось не працює, одразу даєш індивідуальне завдання, або якось інакше включаєш дитину в роботу. В онлайн-форматі це зовсім неможливо, бо перед тобою квадратик з іменем, у кращому разі — фото котика.

Почуваюся виснаженою після таких уроків. Але розумію, що не маю права змушувати дітей вмикати камеру, це неетично. Тоді почала вигадувати: якщо ми граємо в Крокодила і треба жестами показати слово, то учень таки мусить включити камеру. Або пропонувала дітям робити руханки, щоб кожен показав, як уміє смішно танцювати чи стрибати — ось тоді вони зовсім не соромились і весело перекидалися в себе на ліжках.

Для мене це досі загадка — як щоразу знаходити спільну мову з дітьми в онлайн-форматі навчання.

Автор ілюстрацій: Ірина Донська

Залишити відповідь