Такого в історії ще не було: тисячі колективів одночасно перейшли на дистанційну роботу з дому. Спілкування перетворилось на безкінечні та майже цілодобові «дзелень-дзелень» у месенджерах і тонни листування, а побачити колег можна хіба по пояс під час Zoom-конференцій. Та за межами екранів усіх калібрів життя не просто триває, а вирує! Ділимося з друзями «Освіторії» залаштунками карантинного буття нашої команди й радимо круті книги та фільми, які нас вразили. Напишіть і нам у коментарях: як ви почуваєтеся? Чого вам найбільше бракує? Чого навчилися за карантин? Зараз, як ніколи, хочеться бути трішечки ближчими одне до одного.
Поділитесь неймовірними книгознахідками, пані Зоє?
Найбільше вразила книга «Генплан» науковця Роберта Пломіна, яку ми зараз читаємо всією командою, бо плануємо запросити Роберта до Києва, щойно будуть відкриті кордони. На противагу прийнятій раніше в суспільстві концепції біхевіоризму, автор своїми багаторічними дослідженнями руйнує стереотип, що сутність та характер людини формуються її оточенням, і доводить, що більш ніж половина того, ким ми будемо, залежить від наших генів. Освітянам та батькам дуже рекомендовано.
А є щось для душі?
З розважальних — британський короткий серіал «Захоплення» (Capture) про побічний ефект сучасних технологій. А ще дуже рекомендую всім курс Гарвардського університету «Справедливість» від професора Майкла Сендела.
Новопечерська школа скоро перетвориться на освітянський Голлівуд! Відчуваю, у цієї світлини є історія.
Це ми разом з методисткою уроків початкової школи Всеукраїнської школи онлайн Інною Большаковою. Тримаємо реквізит для фільмування уроку і радіємо, що вчителька дозволила нам його з’їсти після зйомок 🙂
Наш з командою карантин вийшов доволі активним і майже щодня ми маємо з’являтися в офісі або в школі.
А на цьому фото ми, вже бозна який раз, здаємо ПЛР-тест, тому що для команди відеошколи дуже важливо, щоб усі в процесі зйомок відеоуроків були в безпеці.
Про що мріється під час карантину?
Понад усе на карантині бракує людей, обіймів, розмов, що надихають. Я вже мрію опинитися на багатолюдному концерті, фанатом яких не була раніше, або в переповненому супермаркеті, адже люди — то моє найбільше натхнення. А от Zoom скоріше виснажує, ніж надихає.
Анна Сидорук, операційна директорка «Освіторії»
Аню, поки відповідаєш на наші запитання, виглядаєш ду-у-уже зосередженою. Чому?
Ох. У мене карантин видався дуже багатим на проєкти й завдання, тож про книги й серіали поки лише мрію 🙂 Натомість підслуховую онлайн-уроки доньки Вероніки з китайської мови.
Жанно, що за книжечка визирає з-під твого ліжка?
Класика. Деніел Кіз «Таємнича історія Біллі Міллігана». Найбільше вразило, що ця історія заснована на реальних подіях. В одній людині уживаються 24 особистості, різні за віком, статтю, характером, смаками, походженням та здібностями! Вони навіть говорили з різними акцентами: від кокні до слов’янського. Що ми після цього знаємо про людську психіку? Майже нічого!
Із серіалами дружиш? Є класні до скарбнички?
Я дуже люблю якісні серіали, в яких режисери та сценаристи можуть розвернутися на повну та неспішно розкрити конфлікти та характери. Відкриття карантину — «Усюди жевріють пожежі» (Little Fires Everywhere). Якщо вам сподобалась «Велика маленька брехня», то цей теж неодмінно потішить! Передчуття катастрофи посеред декорацій ідеального життя, зіткнення різних соціальних світів, сімейні таємниці та відсутність готових відповідей — чудова історія.
Ще один серіал — «Розробники» (Devs). Технології, саспенс та естетично довершені кадри.
Жанно? Ти тримаєш за хатнього улюбленця булгаківського кота Бегемота?
О ні, мого кота звати Ейзенхауер. Завжди мріяла так працювати — з котом, як у коміксах про фрілансерів, але не було кота. А потім не було нагоди. А от тепер все зійшлося 🙂 Ще на одному фото наше родинне свято Пасхи по фейстайму. Ну і перша прогулянка в масках, коли все це ще було весело і незвично.
Як зараз на душі?
Мені важко і виснажливо. Проте стало легше, коли я нарешті це визнала!
Карантин — непоганий особистісний коуч. Чого навчає тебе?
Карантин навчив мене потроху відпускати зайвий контроль. Контрол-фрікам жити важко, а в ситуації повної невизначеності — взагалі неможливо. Тому карантин для мене — це щеплення від бажання все контролювати. Коли всі плани йдуть шкереберть, вчишся відпускати, розслаблятися, ловити хвилю — і стає легше. А ще — цінувати буденне. Наприклад, квіти. Тепер це дефіцит і майже контрабанда, а от я знайшла надійного постачальника, тому радію тюльпанам і нарцисам.
Які книги вистрибнули просто з полиці до рук?
«Місто дівчат» Елізабет Гілберт стало якоюсь «карантинною» книжкою для мене та кількох друзів і знайомих. Після нескінченних днів за комп’ютером, суцільного онлайну та завантаженості мозку — легка та захоплива проза, з якою поринаєш в інший світ і реальність. Америка 1940-х з її стилем та атмосферою передана наче наживо. Особливо порадував український переклад з використанням влучних та промовистих фраз. Міцний сюжет, яскраві персонажі, та ще й театральне життя, яке мені завжди було цікавим. Обережно, від такого ще більше хочеться знову в театр на гарні вистави!
А небанальний фільм порадиш, Наталю?
По роботі постійно переглядаю багато відео, тож наприкінці дня та на вихідних хочеться максимально не вмикати комп’ютер та споглядати природу. Тому найкращий телевізор зараз — вікно на балконі, а 3D-кінотеатр — прогулянки. Але таки дісталась до фестивального кіно й подивилась фільм україно-польсько-македонського виробництва «Коли падають дерева». З дітьми не дивіться, але загалом ще і як цікаво. Це щось таке, що могло б відбуватися в сусідній квартирі чи будинку, але при цьому містичне та емоційне. З іноземних раджу переглянути фільми, які цього року включили у програму Онлайн-фестивалю європейського кіно: «Велика краса» (це моя окрема любов) і «Король бельгійців». Перший — дуже «смачний» і красивий італійський фільм та приклад якісного небанального європейського кіно. Другий мені було цікаво дивитися з точки зору міжнародника, але до всього це ще й художній фільм, знятий у стилі документального. У ньому цікаво показані ідентичність та розкол країни, європейсько-балканські контрасти, протоколи та їх застарілість. Тут знають, як виміряти віру та любов до своєї держави. І мандрують, — чого нам саме зараз так бракує 🙂
Думаю, це найкраще фото, зроблене цієї карантинної весни. У Ботанічному саду за пару днів до його закриття. Тоді ще дозволялось гуляти парками, не було зобов’язання ходити в масці, через яку неможливо не те, що аромат квітів відчути — а дихати в принципі. Дізнавшись, що за кілька днів введуть нові обмежувальні заходи, ми з колегою (нашою чудовою головною редакторкою Оленкою Павловою, яка вміє вхоплювати такі моменти на фотографії) вирішили, що треба їхати зараз, бо навряд ми взагалі потім ще побачимо той сад магнолій та почуватимемося так вільно. Гуляли майже до закриття, наче то останній шанс 🙂 Певно, це ще раз навчило помічати та використовувати можливості, — коли краще зробити, ніж не зробити. Краще зірватися з місця та провести один з найкращих днів на свіжому повітрі серед краси та мати ось такі незабутні спогади. Про це точно не пошкодую!
Добігає кінця другий місяць карантину… Які відчуття?
Почуваюся під час карантину, певно, як усі — двояко. Як інтроверту, мені цілком окей ізолюватися, працювати з дому, можу до того адаптуватися. У мене тоді більше енергії, часом я ефективніша. З’явився час та сили зайнятися домом і тим, що постійно відкладаю. Інша сторона гойдалки — це сум, страх та певна самотність. За себе не страшно, за рідних — дуже переживаю.
Чого найбільше бракує?
Скучила дуже за близькими й за командою, бо це завжди про людей, атмосферу й підтримку. І важким був момент закриття парків, бо це єдине, що дійсно було рятівним та відновлювало — природа. Та зрештою все не так катастрофічно виявилось. І обіймів, страшенно бракує цих найтепліших обіймів близьких людей.
Рятують у всьому цьому знову ж таки люди, собака (певно, найщасливіша істота в усьому світі зараз) та велосипед. Найкраща ідея була ще на початку карантину забрати його з-за міста й тепер це зовсім інший Київ для мене: достатньо порожній, доступний та чарівний. Завдяки цьому всьому яскраво відчувається весна: усі запахи, кольори, кожен подих вітру. Не знаю, чи це в мене загострились відчуття з ізоляцією, чи природі краще, коли людей і транспорту поменшало, але помічати прекрасне та пропускати це крізь кожну клітинку виявилося дуже важливим. Я завжди намагаюсь жити тут і зараз, але тепер це якось по-справжньому в кожному моменті.
Віка, чи правда, що бухгалтери на карантині замість книг гортають вечорами купюри?
Ну ні! Мене вразила книга «Як працює Google» Еріка Шмідта та Джонатана Розенберга. Дізналась, як працює відомий IT-гігант, а ще основні засади та принципи роботи однієї з найуспішніших компаній світу.
Якісь позитивні сторони карантину відзначила?
Навчилась ефективніше самоорганізовуватися, розділяти робочий час та відпочинок. Завдяки карантину з’явилося більше часу для самоосвіти — за допомогою вебінарів та онлайн-курсів підвищила свій професійний рівень. А ось чого дуже бракує — колективу та робочої атмосфери в нашому Хабі.
Є що крутезне почитати й подивитись, Іринко?
Не тільки почитати, а й написати 🙂 Мені карантин подарував можливість спокійно дописати магістерку з психології. А досліджувати тему депресії під час пандемії неймовірно цікаво!
Перша книжка, що одразу пішла замість заспокійливого — «Зберігайте спокій. Щоденна інструкція з вирішення проблем» авторів Райана Голідей і Стівена Генсільмана. Такому control freak (маніакальне бажання контролю, — ред.), як я, нестерпно опинитись у ситуації хаосу, коли нічого не можеш контролювати і всі плани (ооо, омріяна подорож!) пішли шкереберть. Раджу цю книгу всім, хто хоче позбутися відчуття стресу і спокійно сприймати кризові ситуації та повсякденні негаразди.
А на десерт як нагорода за складне — зворушливі й життєствердні книги шведського автора Фредріка Бакмана. Починайте з «Людина на ім’я Уве», а потім «Моя бабуся просить її вибачити» і «Брітт-Марі була тут». Буде сумно і весело одночасно, але дуже щиро і точно не нудно.
Із великим задоволенням слухаю ось цей подкаст про психологію «Простими словами» від The Village Україна. Розумні хлопці з почуттям гумору розповідають про різні емоції і почуття.
Подивилась ще раз онлайн-курс «Біологія поведінки людини», де крутецький професор Стенфорду Роберт Сапольски людською мовою розповідає дуже серйозні речі про те, чого ми є саме такими, якими є.
Із серіалів, що зачепили — «Спіймати Кайдаша» і «Зулейха відкриває очі». Я нещодавно прочитала цю книжку Гузель Яхіної, вона мене дуже сильно вразила, тому чекала на екранізацію. Книгу про Кайдашів теж читала, якщо що 🙂 Тож вивела своє правило: спочатку книжка, потім серіал, так цікавіше.
На підході «Амадока» Софії Андрухович, «Бог Дрібниць» Арундаті Рой і «Усюди жевріють пожежі» Селесте Інґ. До речі, цей серіал щойно вийшов і має мега-відгуки, але ж спершу книжка!
Покажеш кльові фото?
Тут речі й люди, без яких цей карантин був би більш сутужним: книжки, інтернет, кава/вино (залежно від часу доби), патчі під очі і я сама, яка нарешті заспокоїлась і зрозуміла, що не обов’язково кудись бігти, аби врятувати світ.
Олесю, ким зачитуєшся?
На карантині взялася перечитувати старе: «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл. Це одна з моїх улюблених книг. Щоразу надихаюся цілеспрямованістю та внутрішньою силою головної героїні, особливо зараз, коли їх самій бракує як ніколи.
Що за лапи та вуса визирають з кадру?
О та-а-ак. Коли вдома багато котів і собак, то фотогалерея телефона наповнюється рекордними темпами.
Карантин не бісить?
Та я почуваюся добре, працювати віддалено завжди було найбільш комфортно, а обмеження соціальних інтеракцій у мене й раніше було в пріоритеті. Карантин навіть тішить! Коли б ще знайшовся час для завершення справ, які так довго відкладалися, саморефлексії та проходження онлайн-курсів? За карантин опанувала Illustrator та InDesign, суттєво поліпшила навички у Photoshop і не планую зупинятися 🙂
Невже геть нічого не бракує?
Кавуськи з кав’ярень. І квиточків на літак у якусь теплу країну.
Олю, на книжечки та фільми час знаходиш?
Більше на мультфільми 🙂 З дітьми передивилися мультсеріали «Шрек», «Шрек 2», «Нікчемний Я», «Монстри на канікулах». З книг я спершу перечитувала улюблені — «Повнолітні діти» Ірини Вільде, детективи Рекса Стаута, «Чаликушу» Гюнтекіна. І вже підібралася до «Амадоки» Софії Андрухович. Спершу хотілося впевненості та прогнозованості в сюжеті, так було спокійніше, адже реальне життя цього давало мало. Але саме зараз я на всі сто готова до нових вражень.
Впритул наближаємось до фотогалереї на твоєму телефоні… І що тут у нас?
Фото з баранчиком Шоном — коли мало напарників для гри; кіт — робоче місце ми ділили з котом; у масках — навіть не знаю.
Які карантинні обмеження відчуваєш найгостріше?
Бракує живого спілкування, смачної кави в Хабі, колег. Не лише мені, а й моїм дітям. Хочуть до дитячого садка і школи та щиро сумують за друзями.
А позитив є?
Навчилися говорити, коли відчуваємо перенасичення чимось у домашньому просторі, де вся родина весь час поряд. Більше довіряємо власним почуттям і, що цікаво, менше, ніж раніше, соцмережам. Усі новини перевіряємо, — дуже багато пліток і викривлення інформації. З того, що вразило — готовність церкви (ми греко-католики) до віртуального спілкування.
Які книги пустила до себе в гості?
Нарешті дійшли руки до класики та особисто до Михайла Булгакова і його «Майстра та Маргарити». Книга надихнула на філософські думки про світовий баланс добра і зла. І про те, що і добро, і зло — це самі люди, які мають дуже земні як позитивні, так і негативні сили та слабкості. «Генплан» Роберта Пломіна став крутою книгою, яка додала об’ємного бачення в розумінні самої себе. У процесі прочитання «Чорний лебідь» Насіма Талеба також поглиблює та розширює погляди на розуміння цього світу в контексті історії та непередбачуваних подій, які ми не враховуємо, живучи та аналізуючи буття.
А що в закладках «Улюблене» з відео?
Курс «Біологія поведінки людини» раджу пройти абсолютно кожному, адже так цікаво і просто ще ніхто не пояснював, як влаштовані стосунки між людьми як біологічними істотами.
Дуже круто зайшов серіал Sex Education від Netflix. Неважкий сюжет, розкриття стосунків між сином і мамою та вічне питання дружби чи любові.
Фото аж випромінює натхнення! Яка його історія?
Коли карантин добіг половини терміну, я зрозуміла, що маю велику перевагу. Адже була «закрита» в приватному будинку в селі на Вінниччині. Але чомусь до того, як прийшло це розуміння, я дійсно мало виходила на вулицю, працювала з дому з ліжка чи за робочим столом. З того часу в мене з’явився ритуал: щойно прокидаюсь — іду надвір. Для мене важливий цей перший глибокий подих вранці, коли я тільки відкриваю вхідні двері та ступаю голими ступнями на холодний ґанок. Тільки-но мій собака Зюма (Ізюм) це чує, одразу прибігає гратися і бажає мені доброго ранку. Тому прогулянка босоніж у саду із собакою для мене — той самий натхненний момент карантину, який я зловила на фото.
Які книги потрапили у твій читацький полон?
Зачитуюсь «Коли Ніцше плакав» Ялома і «Океан в кінці дороги» Геймана. Я обожнюю Ялома, його книги допомагають налагоджувати баланс внутрішнього і зовнішнього, навчають емпатії та альтернативного сприйняття буденності. З нього почалася моя зацікавленість екзистенційною психологією та філософією. Книги Ніла Геймана читає моя внутрішня дитина — ми чудово проводимо час в обіймах одне одного. Якщо комусь захочеться відчути те саме, я раджу саме книгу «Океан в кінці дороги» або «Небудь-де».
Настрій страждає в нових умовах?
Зараз настрій змінюється 3–7 разів на день. За ці тижні я навчилася в момент різкої його зміни запитувати себе: «Що зараз з тобою відбувається? Що відчуваєш і чому?» Ці питання і відповіді на них є проявом найвищого піклування про себе, створюють опору всередині. Бракує мені зараз, як і більшості, подорожей і спілкування з близькими «наживо». Мрію скоріше обійняти бабусю, яка сама живе в Миколаєві.
Прочитала «Амадоку» Софії Андрухович за три тижні. Дивне було відчуття, коли книжка на 827 сторінок скінчилася, а карантин — ще ні. Смакувала кожне речення. Красиво написано, густо, чуттєво. Подобається мова — зачаровує це «Собаки валували». Дія роману «Амадока» часом відбувається на Подолі, а я читала його «замкнута» на Оболоні. Колись їх відділяли 10 хвилин метро, тепер між ними наче прірва. Я відчула, що так скучаю за щоденним Подолом, його красою, атмосферою, світлом і запахом.
Сподобалося, як текст роману побудований зі сцен за фотокартками. Це як колекція спогадів, різних митей. Це як життя, яке минає — воно наче б то було, ці всі люди, їхні обриси, нечіткі розмиті зображення. За цими силуетами ледь впізнаваними — історії, сюжети, почуття, біль, родинні таємниці.
Кілька тижнів тому бавилася цими колоризаціями старих фотографій від My Heritage. От цей роман — наче колоризація старих вижовклих родинних знімків нашої спільної історії. Це люди інших часів, «таких уже не роблять».
Як настрій на карантині?
Найважче на карантині далася несвобода пересування. Початок карантину збігся з омріяною подорожжю до Португалії, від якої довелося відмовитися. Вирішили з чоловіком піти хоча б повечеряти до португальського ресторанчика, але на його порозі виявилося, що він пів року як зачинений. Але потім несвобода пересування відкрила нові маршрути та горизонти. Я побачила Київ із велосипеда — і він виявився прекрасним. Також ніколи ще стільки не проводила часу на набережній Дніпра.
На карантині я багато чого спробувала вперше: вперше в житті запускала повітряного змія та виплутувала дрон з волосся подруги. Дивилися великодню службу онлайн церкви в мальовничому карпатському селі Криворівня. Встановила «шазам для рослинок» — додаток Picture This, що за фото визначає вид рослини. На кожній робочій нараді ставила віртуальний фон з Освіторія Хабу в Zoom. Кілька разів веселилися з друзями на онлайн-вечірках та презентаціях. І навіть була на акції протесту онлайн на захист української культури. А ще віднайшла рецепт досконалого сирника (коли замість сметани додаєш вершки).
Працювали ми ще більше, ніж зазвичай. Протягом карантину перегляди нашого сайту Osvitoria.media зросли утричі. Багато писали статей про перехід на дистанційну освіту та нові виклики, які постали перед українськими вчителями та батьками. І за те, як ви цьому давали раду — ми аплодуємо.
