Нові реалії часто стають викликом для батьків. Школи шукають зручні формати навчання. Тати й мами часом почуваються розгубленими. Але діти вбачають позитив там, де його не знаходять дорослі. У рубриці #NoDramaMama журналістка «Освіторія.Медіа» і мама двох дітей Аліна Мірошнікова ділиться своїм досвідом.
Аліна Мірошнікова,
журналістка «Освіторія.Медіа», мама двох
До війни я була 100-процентною містянкою. Нині в мене коза, кури, город. Діти, які зростали на асфальті, сприймають нове життя як круту пригоду.
Юля, 9 років. Боєць за духом, помічниця та опікунка всіх братів наших менших.
Іванко, 8 років. Фантазер, наспівує про все, що бачить: без рими й мелодії, але з почуттям.
Навіщо дитині вставати о пів на шосту
О пів на шосту моя дев’ятирічна донька встає та біжить переганяти курей із сараю до загону. Наливає водички козі. Якби рік тому мені хтось це розповів, я б не повірила. Тоді Юляша, траплялося, солодко спала аж до дев’ятої ранку, адже дистанційні заняття в школі починалися о десятій.
— Що це за мати, яка жене дитину темного й холодного осіннього ранку до сараю? — спитала б я тоді. — Я не стану таким монстром! І до чого тут кури? Коза?! Ми живемо у столичній квартирі, й зоопарк на балконі створювати не збираємося.
Та війна все змінює. Через низку обставин ми з дітьми стали внутрішньо переміщеними особами і повернутися додому цього року ще не можемо. Зараз живемо в маленькому селі, де до найближчого магазину йти годину лісом і полем. Тож свіжі яйця та козяче молоко здалися цілком реальною альтернативою магазинним.
А підхоплюється так донечка не тому, що відкривати курник — обов’язок. Це її задоволення і те, що допомагає вставати так рано. Довелося дозволити, бо інакше підйом викликав лише негатив. Та спати зранку не можна. О пів на сьому вже вирушаємо в дорогу, бо до школи йти аж дві години. І жодного транспорту. І жоден із сусідів не їде в той бік.
Ідемо повільно, щоб донечці не було важко та нудно. Роздивляємося, як змінюються щодня знайомі дерева, прислухаємося до голосів птахів, коли йдемо лісом. Дивимося, як качки чалапають до води, а корови — на випас, коли йдемо селом. Повторюємо теми, які питатимуть у школі.
Юля радісно біжить до однокласників: їх лише п’ятеро, але більшість вже стали друзями.
А я чимчикую додому. Аби дійти, побути хвилин десять — і йти знов до школи, забирати донечку.
Якби мені сказали про це рік тому, я б вважала, що втратила здоровий глузд.
— Навіщо повертатися, якщо можна просто почекати біля школи? — спитала б я тоді.
Та не все так просто. Адже в мене є ще син-другокласник. І він навчається дистанційно.
Задача про вовка, козу й капусту
Пам’ятаєте задачу, в якій треба перевезти хижака, рогату худобу та овоч, яким вона хоче поласувати? Інколи мені здається, що із сином на дистанційці та донькою, якій далеко йти до школи, розібратися не простіше. Доки мене немає зранку, сина доглядає старенька сусідка, під 80 років, якій ми допомагаємо по господарству. Вона може подивитися, щоб Іванко був у безпеці, навіть розігріти сніданок. Але налаштувати Zoom у ноутбуці для неї — те саме, що для мене — стати пілотом літака. У бабусі навіть телефон кнопковий. І синок ще не здатен впоратися із запуском дистанційного уроку. Хоча припускаю, що Іванко вже все вміє, але хитрує, щоб обійтися без занять.
Тому мій довгий шлях завершується коротенькими обіймашками із сином, налаштуванням уроків — і назад. Тепер сусідня бабуся пригляне, щоб хитрун дійсно навчався.
Втретє за ранок ліси й поля вже здаються знайомими до болю. А ось і донька. Уроки в третьому класі мали завершуватися на годину пізніше, але їх частково скоротили. Тобто вони мають бути дистанційними, але в реальності музика, малювання, праця, фізкультура залишаються на рівні завдань та фотозвітів раз на чверть. Просто в школі дві зміни, і ті, хто приходить після обіду, мають навчатися не до ночі. Поділ на зміни в цьому закладі освіти стався вперше цього року. Учнів тут мало, тож навіть не йшлося про такі складнощі. Але оскільки укриття невеличке, вміщує лише половину школярів та педагогів одночасно, ввели такий поділ, а групу подовженого дня скасували. Тож залишити дитину ніде.
Треба перевести дух — доня хай порозважається на дитячому майданчику.
Подивитися на телефоні повідомлення, зануритися у справи — робочий день триває. І — довгий шлях додому. Аби після обіду не лише працювати, а й допомагати обом дітям робити домашні завдання. А вони немаленькі з кожного предмета, попри те, що це лише 2-й і 3-й класи.
Чи був інший варіант освіти?
Хоча ми ВПО ще з березня, минулий навчальний рік діти завершували дистанційно в рідній приватній школі, де навчалися в Києві ще з «нулівки». Але цього року заклад обрав очну форму освіти як основну. Ті учні, які не мали змоги так навчатися, перебували за кордоном (усі, окрім нас). Тож дистанційку зробили під їхні потреби: заняття з 18:00 до 20:00, до того ж лише предмети, яких немає в іноземних школах: українська мова та читання, «Я досліджую світ» — матеріал, який стосується країни, національних традицій, історичної спадщини. Тому це нам більше не підходило.
У нашому селі переважно доживають віку старенькі люди. Одиниці людей середнього віку. А ось дітей, окрім моїх, немає зовсім. Звісно, і школи теж.
Певно, можна навчатися дистанційно в київській школі, до території обслуговування якої належить адреса, за якою зареєстровані діти. Я звернулася до того закладу освіти, але виявилося, що там немає вільних місць. А взяти кожного зобов’язані лише в перший клас. Якщо ж дитина кілька років навчалася в іншому закладі, вона йде вже на загальних підставах. Місць немає ще й тому, що чимало дітей — ВПО. Ось їх беруть позачергово. Здавалося б, мої діти теж мають цей статус… але ж не за місцем реєстрації, а на новому місці проживання. Простіше кажучи: для київської школи вони — місцеві діти без прив’язки до конкретного закладу освіти. А для села, де ми живемо, — ВПО.
Шкільний автобус знищили окупанти
Залишався варіант шукати київський заклад освіти з вільними місцями та дистанційною формою навчання. Пошуки затягувалися. Якщо щось знаходилося, пару раз у школах неформально відмовляли: мовляв, офіційно ми вас маємо прийняти, якщо будете наполягати — візьмемо. Але в нас у початковій школі вчительки пенсійного та передпенсійного віку, їм дистанційні заняття складно даються. І кожен новий учень — додатковий головний біль. Тим паче, якщо його не можна хоча б раз запросити до школи на знайомство, бо живе в іншому регіоні.
Сімейний формат освіти пропонували скрізь: і в київських школах, і в сільській.
Сильно впливало на ситуацію й те, що діти дуже хотіли вчитися очно: гратися на перервах з однолітками, знайти друзів, сидіти за партами. Вони скучили за реальним шкільним життям і ладні були ходити 5 км щодня, аби лише не сидіти вдома.
Шкільний автобус колись підвозив дітей із сіл до опорної школи, а по дорозі — тих, кому до цієї. Але на початку окупації в березні його знищили рашисти. Загалом в Україні через війну бракує понад 3 тисячі шкільних автобусів, тож дивуватися нема чому. На них виділені державні кошти, десь закуповують із місцевих бюджетів, тож ми віримо, що із часом шкільний транспорт повернеться і сюди.
У школі сусіднього села нас зустріли напрочуд доброзичливо, дітей записали без проблем. І донька, і син вважали нову школу такою ж чудовою, як і їхня попередня. Кабінети з «нушівськими» меблями, лего, конструктори — все на рівні. Класи по 5–6 дітей — навіть менші, ніж були в приватній школі. Із приязними й терплячими педагогами пощастило. А черепашка із «зеленого кутка» у попередньому закладі освіти в очах дітей не витримувала конкуренції з кошенятами на подвір’ї та коровами, яких можна побачити в полі з вікон сільської школи.
Парадокси дистанційки
Щойно ми видихнули, як напередодні першого вересня нова інформація ввігнала мене в ступор. Батьки, як і скрізь, голосували за форму освіти. І ось третій клас обрав очне навчання, а другий — дистанційне. Школа нікого не вмовляла — задовольнили бажання всіх. Так ми й потрапили в дивну ситуацію: з донькою ходимо до школи, а син вчиться вдома перед ноутбуком.
Вечір. Вчителька Юлі пише у Viber, що через постійні повітряні тривоги в ці дні пропонує перейти на дистанційне навчання на тиждень. Батьки голосують за. Отакої! Це ж не треба туди-сюди бігати, поспішати, хоч відпочинемо.
Аж раптом…
— Вам пощастило! — телефонує вчителька Іванка. — Ви ж хотіли на очне навчання? За нашими правилами, якщо батьки хоча б двох учнів хочуть займатися в класі, вчитель має їх навчати. У нас новенький у класі, теж ВПО, і його батьки обирають очне навчання. Тож завтра приводьте Іванка до класу!
Ох уже це «переформатування» навчання… Та в якому б форматі не відбувалося навчання, головне, що діти здобувають освіту, попри війну, попри все. А школа, до якої такий складний і довгий шлях, здається їм навіть ціннішою…
