Більшість першачків вже записані до шкіл. Та очікування першого вересня інколи затьмарене сумнівами батьків: чи готова дитина навчатися? Своїм досвідом ділиться журналістка «Освіторії» та мама двох дітей Аліна Мірошнікова.
Чому я непокоїлася
«Добре тобі, твій синок вже готовий до школи, — казали мені торік знайомі, — А ось наш…»
Далі був перелік цілком реальних проблем, які зазвичай спадають на думку, коли йдеться про неготовність до школи. Я гірко зітхала, бо очікувала від початку занять у школі лише маленького Армагедону і викликів на «килим» до вчителів. Зі старшою донькою таких негативних сподівань не було, як не було і проблем. А найважче те, що я не могла докладно пояснити, чому вважаю, що навчатися моєму хлопчику буде поки що складно.
Тож я вирішила проаналізувати перелік якостей, необхідних для готовності до школи. І ось що зрозуміла про свого сина.
Комунікаційні навички
Розвинені. Доки у пансіонаті на морі інші діти у перші дні ніяковіли й не знали, що сказати один одному, синок вже встигав розповісти кожному про себе та про нас все, що тільки можна. Мені постійно доводилося розводити чужих дітей по родинах, адже Іванко швидко завойовував їхню симпатію, хапав за руку та вів до нас у номер зі щасливим криком: «Мамо! Діставай цукерки та вафлі. Я з дівчинкою!».
Усіх хлопчиків з першого дня він називав друзями, причому неодмінно — навіки. Гени психолога, певно, даються взнаки, адже до кожної дитини синок швидко знаходив індивідуальний підхід. Елементарно. Щоправда, інколи це дорого нам коштувало. Когось Іванко називав найсильнішим, когось — розумним, а багатьом дарував свої найкращі іграшки, бо це спрацьовувало. Траплялося, він віддавав сорочку від комплекту, а сам залишався у шортах: «Дивись, які ми тепер схожі». Одного разу він намагався перефарбувати моєю фарбою волосся — своє та друга — для більшого ефекту.
Самостійність
«Тьотю, Ви така красива! Замініть нам ложку, вона впала», — кричав синок на все кафе раніше, ніж дорослі встигали відкрити рота.
Соромитися чи боятися щось запитати у дорослих або повідомити про свої потреби — це не про мого сина. Його знають усі продавчині мікрорайону, двірник і сантехнік.
У нас чудові стосунки, але без мене дитина залишається запросто.
«Ти не дуже плакатимеш, як я переїду у десять років? — питав він мене ще у п’ять. — Хочу трохи пожити в Африці».
Із ким би я не залишала дітей (з нянею, на гуртках, у дитсадку, у спортивній студії), всюди чула: дівчинка у вас «характерна», до неї треба підхід, вона просилася додому, а ось хлопчик — безпроблемний і всіх зачарував.
Самообслуговування
«Я ж чоловік, чоловічок», — бурмотів Іванко, прямуючи до холодильника.
Зробити собі бутерброда він встигав раніше, ніж я готувала сніданок, як би швидко я це не робила. Адже сина приваблювала самостійність.
Він вихоплює у мене важкі сумки та з задоволенням біжить підмітати підлогу. Все, що потрібно у його віці і трохи більше, він робить без жодних проблем.
Мислення та знання
У посібниках з підготовки до школи батькам радять для розвитку мовлення та абстрактного мислення ставити питання: «Що ти бачиш довкола?» та «Що могло трапитися з ось цим деревом/пташкою/хмаркою/бабусею»? У нашому випадку я не знала куди подітися від безкінечних історій синочка. Він вигадував про все, що бачив, і розмовляв без пауз, як ввімкнене радіо.
Опосередкована увага, здається, теж була. Синок міг зосереджено півгодини та більше майструвати з конструктора чи слухати казку.
Знань теж вистачало. Читав по складах, цікавився підводним світом та планетами, рахував та навіть шокував знайомих фразами: «Якщо до двох мільйонів додати три, скільки буде? П’ять мільйонів!». А ще більше, коли грався уявними числами: «Сотня прийшла у гості до мільйона. Потоваришуємо?». Насправді такі сюжети навіював улюблений мультик «Numberblocks».
З мотивацією теж все було нівроку: Іванко дуже хотів вчитися, як старша сестричка.
Чи зважати на зуби та вуха?
Думаєте, я вихваляюся? Ні. Проблеми у той час були, та чималенькі.
Найбільш яскрава: відсутність фізіологічної готовності. Дитина не могла дотягнутися через голову лівою рукою до мочки правого вуха (філіппінський тест). У неї не випав ще жодний молочний зуб. Але на тлі знань та умінь це здавалося дрібницями. Подумаєш, пальцями не дотягується…
Основна проблема стосувалася правил. Іванко не бунтував проти них. Він їх просто не помічав. У грі, де треба кидати кубик та пересувати фішки, він міг десять хвилин робити все правильно, а потім пересунути свою, куди завгодно. Навіть повернутися на старт. «Фішка у гості пішла» або «Вона забула на старті кепку».
Він абсолютно не міг чекати на свою чергу та не міг витримати програш. У цьому разі гра летіла на підлогу, а він гірко плакав. Так, ми знали, що йому казати, як виховувати, привчали радіти за інших. І поганого прикладу у нашій родині він не мав. Здавалося, що рухаємося ми у напрямку прийняття правил у темпі равлика. Тож, якщо копнути глибше, проблеми з комунікацією таки були, ще й які.
Коли фантазії дещо забагато
Іванко хотів постійно бути у центрі уваги. Він артистична дитина, якій притаманна демонстративність. Це риса особистості, у якій загалом немає нічого страшного: така людина може стати актором, музикантом, оратором, тренером. Але у шість років це виливалося у поведінку, яка категорично не давала нормально навчатися.
Скажімо, синочка запросили на пробний день в одній приватній школі. Вчителька була сповнена оптимізму з приводу чудового хлопчика. А наприкінці дня стомленим голосом сказала: «Він майже зірвав нам уроки». Іванко вигукував з місця, хотів, щоб педагог постійно розмовляла з ним, тож перекрикував інших дітей. Якщо знав відповідь, а викликали когось іншого, ображався настільки, що демонстративно ховався за штори. А коли все вдавалося, починав просто на уроці голосно співати. І взагалі поводився, як невихована дитина.
А ще тоді на пробному уроці та у підготовці до школи вдома неабияк заважала… фантазія хлопчика. Яскрава та оригінальна. Наприклад, в один день він з задоволенням займався математикою, а в інший день зі ще більшим задоволенням відповідав, що «2+2=1», адже саме так правильно на планеті Драконів. А особливість трикутника не три кути, а те, що ця фігура хоче стати колом. Не вірите? А ви в неї запитайте…
На такі відповіді діти починали сміятися, а увага інших заохочувала сина, тож він починав веселити їх, як клоун. Здавалося, таким його шкільне життя і буде.
«Дитину ніби підмінили»
Потім була вервечка психологів, щоб з’ясувати: що ж таке з дитиною? І один зі спеціалістів запевнив, що синочок, попри всі зовнішні ознаки, ще не дозрів до школи. Провідна його діяльність — гра. І вона настільки його поглинає, що хлопчик забуває, що реальне, а що ні. Так ми вирішили, що син піде до школи за рік.
Нині Іванку сім років, і за місяць він іде до школи. Коли він прийшов на пробний урок у травні, вчителька сказала, що дитину ніби підмінили. Він так само цікаво фантазує, але лише тоді, коли дають творчі завдання. Проте спокійно поводиться на уроці. Та й ми помітили, наскільки змінився синок. З маленького мрійника він перетворився на маленького працівника, якого цікавить результат праці, а не лише увага інших. Рік тому дитина була типовим дошкільнятком, для якого природно було фантазувати про дії, а нині — першачком, який любить діяти.
То як відрізнити, де характер, а де — незрілість? Тепер я розумію, у чому ми були неправі. Фізіологічна готовність до школи — дуже важливий показник. На нього слід звертати увагу у першу чергу. Якщо його немає, краще почекати, якими б не були успіхи дитини. Адже порівнювати слід не з однолітками, а із власним потенціалом. І хай шестирічна дитина формально відповідає вимогам школи, проте ви помічаєте ознаки незрілості, не поспішайте у 1 клас. Ваша дитина проявить значно більше можливостей, коли «дозріє».
