#БлогТатуся: Найкраще, що може трапитися з тобою в сорок

Письменник Владислав Івченко — про переваги зрілого батьківства

«Якби більше наших чоловіків були присутні при пологах, поваги до дружин і матерів у нашій країні було б значно більше» — вважає письменник Владислав Івченко, і ділиться історією свого батьківства.

Вагітність як іспит

Ставати батьками в сорок, з одного боку, важче, ніж у двадцять, а з другого — значно цікавіше. Бо у двадцять дуже часто все трапляється незаплановано, веселе життя тільки почалося, а його вже доводиться значно коректувати. Більшість моїх знайомих, які стали батьками до тридцяти, кажуть, що навіть не підозрювали, з чим зіткнуться: усі ці токсикози, розтяжки, лежання на збереженні, а потім безсонні ночі, памперси, пляшечки з молоком, смикання від крику.

Найважче було те, що друзі продовжували веселитися: танцювати на концертах, їздити на фестивалі, ходити в гори, а молоді батьки опинялися наче в карантині. Усе це заважало діставати кайф від батьківства. Замість отримувати задоволення, люди зосереджувалися на чеканні, коли вже дитина підросте і можна буде повернутися до попереднього життя. Звісно, ця різниця у віковому сприйнятті дуже індивідуальна. Цілком припускаю, що хтось у двадцять був більше готовий до батьківства, ніж я в сорок.

Менше з тим, у сорок все інакше. Дитина тут — результат зваженого рішення і наполегливої праці батьків (чи батьків і лікарів, якщо стан здоров’я вже не дає змоги). Батьки вже дорослі (релікти радянської медицини вішають на вагітних, котрим за 35 років, принизливий ярлик «старородящая» — не знаю, як це українською, і слава богу), то розуміють, із чим доведеться зіштовхнутися і до пологів, і після. Але сприймають це не як кару небесну, а як іспити до вступу в дуже важливий виш.

Поліклініка: не плутати з тюрмою

Коли ми дізналися, що дружина вагітна, ми не стали якось сильно змінювати стиль життя. Тобто, дружина припинила вживати алкоголь (я теж, за компанію) і стала більше уваги приділяти здоровому харчуванню (я теж, бо готували разом). Але ми продовжили багато гуляти, ходити на вистави, навіть з’їздили із Сум до Києва на концерт Жадана і Собак, хоч були на п’ятому місяці.

Усе було добре, поки не довелося ставати на облік у поліклініці. І тут нас чекали випробування. Тобто ми й до цього бували в лікарнях, куди приходили на УЗД. На першому нам дали послухати серцебиття і сфотографували плід, на другому спитали, чи ми хочемо знати стать дитини. Ми сказали, що хочемо, бо домовилися, що якщо син, то називатиме дружина, а якщо донька, то я. Нам сказали, що буде донька. Радість і наступні клопоти з купівлею речей та візочка.

А потім трапилася поліклініка. Ми обрали лікарку за порадою знайомих, вона нам одразу не сподобалася, але ми вирішили терпіти. І це була помилка. Якщо контакт із лікарем не встановився, краще розійтися, але ми цього не зробили, бо нам чогось здавалося це неправильним. Лікарка була у віці. Я не прихильник ейджизму, але от саме у сфері акушерства побачив чіткий зв’язок: що старший лікар, то більша ймовірність, що він отруєний нелюдськими методами радянських часів. Тоді як молоді лікарі були всі як один цілком притомними і не плутали поліклініку з тюрмою.

Тож повторю ще раз: якщо лікар поводиться з вами, як з ідіотами, не бажає нічого пояснювати і тисне авторитетом, тікайте геть і шукайте когось із клепкою в голові. Ми не втекли і вигребли купу неприємностей. По-перше, з нами, із сорокарічними, дорослими людьми, спілкувалися, як з недієздатними. Наші питання залишалися без відповіді, а наші посилання на прочитане ігнорувалися. «Я — лікар, я так бачу, а ви виконуйте».


Дружині регулярно нагадували про її вік, а одна з лікарок сказала, що їй теж сорок і в неї донька школу закінчує.

Яструби в білих халатах трохи заспокоювалися в моїй присутності, а без мене атакували. У результаті ми написали відмову від госпіталізації та втекли. Знайшли фахівців, які розмовляли як з людьми, заспокоїли і проконсультували.

На фінішній прямій

Ми мінімізували відвідини поліклініки, самі слідкували за тиском, здавали необхідні аналізи. Це був дуже цікавий час. Дружина змінювалася: хода, характер, звички. Її оминув токсикоз, апетит був хорошим, але не надмірним, вага була в нормі. Кожного ранку я розпитував про рухи. Ага, сьогодні мала тупотіла ніжками і стукала ручкою. Я притискався до живота і слухав. Дружина щось наспівувала, бо вичитала, що дитина вже чує. Ми закінчували збір необхідних речей.  


Нам пощастило, майже всі знайомі вже були батьками, то позичили нам і дитяче ліжко, і колискову, і ванну, і дитячі крісла, а ще цілу купу одягу. Це ще один плюс пізнього батьківства.

Ми вийшли на фінішну пряму, коли постійно рахуєш тижні і дні, думаєш: «Коли ж?» Зібрали все необхідне для пологів (списків повно в мережі) у великі пакети. У сумському пологовому обирати лікарів не можна, пологи приймає черговий лікар. Така собі рулетка.

Дуже добре пам’ятаю останній вечір перед. Ми добре погуляли в парку, повернулися додому, дружина з’їла відбивну і шматок шоколаду, пожартувала, що треба наїдатися, бо потім буде грудне вигодовування і треба буде дотримуватися дієти. Ми лягли спати. Десь о другій дружина розбудила і сказала, що час. Ми одяглися, я викликав таксі. Була рання весна, ніч, на вулиці чомусь вили собаки і таксі довго не їхало. Ми сміялися, що антураж для фільму жахів, а не для пологів.

Чому чоловікові краще бути поруч

Приїхали, нас поклали в окрему палату. Я вже давно вирішив, що хочу бути присутнім при пологах. Дружина була не проти. То я ходив на заняття для молодих батьків. Чесно кажучи, причиною мого рішення був егоїзм. Я не хотів сидіти десь і чекати новин, божеволіти від хвилювання. Краще буду поруч. Так мій егоїзм привів до дуже правильного рішення. Як з практичної точки зору, бо присутність поруч близької людини надає породіллі впевненості. Плюс я знав вміст усіх пакетів і одразу видавав медсестрам усе потрібне.


Світоглядна ж користь полягала в тому, що тільки побачивши пологи на власні очі, ти можеш оцінити масштаб цієї події. Бо будь-які пологи, навіть майже ідеальні, це справжній подвиг.

Нічого подібного в житті більшості чоловіків ніколи не трапиться. Мені здається, що якби більше наших чоловіків були присутні при пологах, мізогінії та сексизму в країні було б значно менше, а поваги до дружин і матерів — значно більше. Але в українській традиції чоловік має максимально відокремитися від пологів: в ідеалі почати випивати, тільки-но жінку повезуть до пологового, потім прийти з букетом, подивитися на дитину крізь вікно і піти пиячити з друзями далі. Звісно, що за такого підходу багато хто сприймає пологи як щось буденне, типу як прищі видалити чи пломбу поставити.

То я дуже радий, що побував на пологах, був поруч із дружиною в такий важливий момент. Пам’ятаю, як медсестри взяли дитину і почали діловито рахувати пальці та обдивлятися тіло. Я перелякано дивився, чи все добре, бо сам був трохи в зміненому стані після кількох годин пологів. Малу поклали дружині на руки, дитина посапувала, схожа на інопланетянина. Потім її забрали, якісь клопоти. Я дзвонив мамі й тещі, написав у фейсбук, дружина відходила після гормонального шоку.


Cучасна людина народжується з моменту першого допису про неї.

Я щось говорив, вона посміхалася, а потім спитала про дитину. Пам’ятаю мить жаху, бо я не знав, де поділася мала. Кинувся шукати, а донька мирно спала на сповивальному столику. Я підбіг, узяв її, вона поміщалася на долоні, наче кошеня. Приніс до дружини і тут ми остаточно усвідомили: нас тепер троє. Водночас ейфорія і почуття відповідальності.

Доньці вже майже три, а ми досі відчуваємо те саме.

Залишити відповідь