Померла Олена Шарговська, журналістка, військова парамедикиня та ветеранка

Початок повномасштабної війни застав Оленку у подорожі за кордоном. Пригадую, як вона одразу написала, що буде повертатись, щоб бути корисною, щоб приєднатись знову до Госпітальєрів. А тоді за якийсь час Оленка написал мені повідомлення: «Я підстриглась. Коротко». Тоді я зрозуміла, що іншого рішення вона не могла прийняти.

Ми планували зустрітись після її демобілізації, але як завжди буває — то розминулись країнами, то містами. Оленка хотіла написати для Освіторія.Медіа матеріал про те, як тил має адаптуватись до військових та ветеранів. Це був би дуже чесний матеріал, бо Оленка завжди писала і робила лише те, у що вірила. І часто нам із колежанками повторювала «Бережіть дітей».

Дмитро Коваленко, колишній смм-менеджер Освіторія.Медіа:

«Смерть — найшвидша річ у світі. Ще вчора ти вважав людину ледь не вічною константою, а вже сьогодні — співчуття, спогади, чорно-білі фото… І як же швидко ми відпускаємо людей в пітьму! Тому пам’ятайте Оленку, будь ласка. Немає чесноти, яка б не була органічною поруч з її ім’ям. Це неймовірна втрата. Згадуйте світло Оленки — і несіть його далі!»

Олена Юрченко, журналістка Освіторія.Медіа:

«Запам’ятаю тебе живою і світлою. Людина, від якої ніколи не чула нарікань чи прикрого слова. Добра, чутлива, глибока. Смілива. У те літо, коли побачились востаннє біля Хабу, пам’ятаю обійми і як усміхнулась на моє обережне «Будь ласка, себе бережи», бо якраз розповіла, що вступаєш до лав ЗСУ. «Ця дівчина до біса відважна, я б так не змогла».

Ми говорили про те, чи ти повернешся до медіа після війни. Про себе ти, до речі, не любила говорити багато. Але про тебе говорили твої справи, Оленко.  Хочеться, аби твої вірші й оповідання прочитали якомога більше людей. Щоб читали й цитували твоє, а не просто пам’ятали. Говорили про тебе як про людину непересічного таланту й чеснот. Дякую, що ми погрілись трохи біля твого світла, наша Оленко.

Олена Шарговська. Чорні квіти, червоні квіти.

Вірш з антології «Книга Love 3.0. Любов, що перемагає»

А.

— Єнка, а ти вже назавжди повернулась?

— Ну… Поки що так.

— Ти вже всіх убила?

Маленькі дівчата малюють чорні квіти,

Вирви від бомб, затуляють собою небо.

Мами у золоте волосся вплітають їм не лелітки —

Обійми татових грубих рук, найніжніших, далебі.

Ненависть рівно горить, випалює і згорає —

За кожну їхню неусмішку й тихого розпачу хвилю.

Лишається лють — абсолютний нуль, холодніше немає.

Так загартовують ніж. Ми вб’ємо їх усіх, милі.

Злущується зайве, лишається серцевина,

Обсидіаново-гостра й грейпфрутово-ніжна, гірка.

Так під електролізом сходить іржа, під кислотою — глина.

Дівчинка спить, під щічкою — мамина тонка рука.

Червона квітка спалахує вибухом бомби:

Обпаленим личком ржищівського хлопчати,

Раною замість ніжки дівчинки на вокзалі, мовби

Нагадуючи, що са’ме ми маємо захищати —

Від крилатих багатотонних ракет, які ППО не спинило,

Від розлуки і чорного болю в маленьких серцях безмежних.

Турнікетом, бинтом, зашиваючи все нажи’во

Приєднаюсь до краху імперії Зла — менше не вбереже їх.

А вгорі над усім — Матір: що виїхала, і та, що лишилась,

Тримає над нами назавжди покров свій одвічний.

Під її омофором — ми, хто живі ще і цілі,

Нехтувано малі, і полеглих титанів сонм безконечний

Олена Павлова, колишня редакторка Освіторія.медіа:

Оленка Дуже болісно. Невимовно. Ми втратили нашу любу Olena Sharhovska.

Скільки в неї було життів — а тепер не стало жодного. Вона була з тих дівчат, яким я дарую квіти. Вона була з тих дівчат, які пішли на війну серед перших — і я зустріла її вже новою, переродженою Джейн, загартованою в пісках і Пісках Донеччини. Госпітальєрка, парамедикиня, сміливиця, військова.

«Це Шарговська!» — показували мені ще студенткою її на відкритті книгарні Є. Вона вже була крутою редакторкою і працювала з найінтелектуальнішими книжками у видавництві Факт. Коли ти редагуєш культові книжку Оксани Забужко — це вражає і викликає захват.

Це Шарговська, яку я потім на мить зустріла в улюбленому шоурумі молодих українських дизайнерів на Подолі, якого вже давно нема, і з якого повелося, що я ходжу в сукнях.

Це Шарговська, яку я тоді навмисно примагнітила в Країну — і всі наші тексти, наші бешкети, наші розмови на офісній кухні, наш дим Майдану і наше червоне сухе щочетверга. І багато-багато роботи, такої, що дає наснагу

Вона мала стільки вогню всередині, хоча видавалася спокійною зовні — біографія буремна. Рішуча, смілива, справжня, з найміцнішим стрижнем.  

Це Шарговська, яка писала мені з найсонячнішої Португалії, що готується повертатися — на війну. А я малювала для неї котиків на футболку. А я малювала з неї котиків, з її фото, з її Фрідою, до Дня українських добровольців. Доброволиць.

Це ніжна і турботлива Оленка, яка пригощала мене власноруч спеченим золотом великодніх пасок серед заквітлого квітневого Подолу. Це букет запаморочливої лаванди, який тобі так пасував у червні.

Це численні історії з історії нашої культури, які я знаю від неї з перших вуст, а вона проживала зблизька. Це свічечка літери Ї, яку вона берегла та плекала. А себе — ні.

Це Шарговська, чий вірш я першою опублікувала, в Книзі Love 3.0, про любов, яка перемагає. А вона тим часом здійснювала це в реальності, пакуючи машину ліками для наших військових. І надіслала щасливе фото з того болота війни. Люблю тебе, Оленко. Я не можу в це повірити. 

Купріян Ольга, українська письменниця, літературознавиця:

Три роки тому мені легко було добирати слова до оповідання про Олену і її «бойову кицю» Фріду для збірки «Це воює вона», а сьогодні складно скласти докупи кілька слів. Пам’ятаю, як скромно ти розповідала про свою роботу: мовляв, нічого героїчного, немає чого розказувати. Але з такого «негероїчного», десь кумедного, десь побутового, і складається життя, заперечувала я. Дякую за чин, дякую, що довірила свою історію, дякую за кілограми роздруківок і ксероксів, які я багато років тому отримала у спадок, ледь не загубившись на просторах Виноградаря, куди приїхала їх забирати з гуртожитку.

Повний текст оповідання Олени Шарговської (Джейн) для збірки «Це воює вона»

— Кицько! Кицю! Ану йди сюди, пухнаста ти дупо! Де вже знову завіялася?

Фріда сиділа за ящиком для набоїв. Ще чого — відгукуватися на «кицьку»! У неї є ім’я, і хазяйка, звісно, його знає. Адже саме вона його придумала.

Фріда відразу вирішила, що ця маленька жінка стане її господинею. У них обох — коротке хутро, і вони обидві сяк-так призвичаїлися до гучних звуків. Хоч киця й досі воліла в таких випадках ховатися в укритті.

— Фрідо! Негайно виходь! — гукнула хазяйка. Дехто звав її Оленою, але військові кличуть її на позивний — Джейн.

Ну гаразд, інша справа.

— Муррр, — Фріда з невинним виглядом потерлася об праву ногу хазяйки. — Няв?

Авжеж, вона ні на що не натякає. Але від учорашнього вечора в киці й мишки в роті не було.

— Ось ти де! — заясніла жінка й легко підняла кицьку на руки. Голос у Джейн тихий, як у самої Фріди. — Спершу поніжимося, а тоді — сніданок.

Киця не заперечувала. Вона лагідно тернулася об шию хазяйки, саме в тому місці, де було намальовано змію, що обвивала меч. Її людина — бойова медичка. У неї є зброя, бронежилет і величезний рюкзак із медичним приладдям.

Фріда ласкаво підставила ліве вухо — мовляв, там її можна почухати.

На порозі показався заспаний Портос. Кремезного хлопця прозвали на честь одного з мушкетерів. Джейн називала його «мій зброєносець». Він і справді носив її зброю — до машини й від машини.

— Ну що, зарядка? — замість привітання спитав Портос.

— Я зранку вже підтягнулася три рази, — повідомила Джейн. — Щоправда, лежачи в ліжку, — додала вона, сміючись.

Портос мугикнув щось собі під носа і сховався глибоко в хаті. За мить із ванни почулося булькання, наче хтось полоскав у горлі.

Нарешті Фріда отримала свій сніданок і, крутнувши хвостом, пішла відпочивати. Не тільки в хазяйки нічні чергування. Сьогодні Фріда безуспішно пробувала вполювати кажана, але зі стрибками у висоту їй досі не щастило.

Пообіді киця відчула нестримне бажання побачити хазяйку. Таке вже бувало раніше. У неї ніби вібрувало зсередини, і це було не зовсім приємне відчуття. Їй потрібна була її людина, що пахне ліками, землею і залізом.

Кицька виструнчила хвіст і мимоволі заметляла ним із боку в бік. У хаті було темно, але Фріді не потрібні були ліхтарі. Вона освітлювала дорогу очима.

Джейн спала у своєму ліжку. Її давно не тривожити глухі звуки, що доносилися з фронту. Та щойно Фріда вмостилася поруч із хазяйкою, як задзвенів телефон.

— Ясно. Виїжджаємо, — коротко сказала жінка. Тоді одягла бронежилет. Застібнула медичний рюкзак і закинула телефон у невелику сумку з усякими дрібницями.

Фріда оглядала сумку. Цікаво, чи лежать у ній досі ті смачні ковбаски?

— Ти тут, кицюню? — Джейн почухала Фріду за вушком. — Бачиш, знову викликають. Евакуація. Навіть не мурчи, більше нічого не скажу. Це — військова таємниця!

У кімнату зазирнув Портос.

— Маршрутку подано! — проголосив він.

«Маршруткою» хазяйка звала їхній евакуаційний автомобіль. У ньому можна було перевозити кількох поранених.

Ммм, ще мить — і ковбаски потраплять у правильні лапки!

Аж тут Фріда відчула, як її разом із сумкою підняли високо над підлогою і кудись понесли. Вона б нявкнула, проте в цю мить ковбаски самі знайшли її в темряві сумки. І якимсь чином самі застрибнули в котячу пащу.

Коли зі смаколиками було завершено, киця захотіла подрімати на ліжку. Проте її було ув’язнено в сумці! Фрідою спочатку трусило, тоді підіймало й кудись закидало, і зрештою різко впало нею на землю. У ту саму мить десь гупнуло так, що з’їдені ковбаски ледь не повернулися назад у сумку.

— В порядку? — почувся голос Портоса.

— В порядку, — відказала хазяйка. — А ти все ж каску надінь.

— Я лекцію про каску проспав, пані інструкторко, — широко всміхнувся Портос, але каску надів.

Якийсь час вони стояли на роздоріжжі, двоє людей і кицька в сумці. Усі троє дивилися вдалечінь. Киця — через невелику дірку у тканині. Фріда знала, про що думала її хазяйка. Щоразу після евакуації вона розповідала киці, як намагається вгадати в темряві «свою» машину. Буде вона симпатична й низенька, як хамві? Чи сувора «гусянка»? Кого вона привезе? І чи вдасться їм сьогодні врятувати «пасажирів»?

Кицька не переймалася такими питаннями. Її цікавила миша. Апетитне сіре створіння в темряві степу було видиме тільки їй, Фріді.

Джейн глибоко вдихнула. Вона здалеку почула гуркіт потужного мотора й гусениць по асфальту. Отже, «гусянка». У такій можуть везти багатьох «пасажирів». Зібратися і робити свою роботу — так само, як і дев’ять років тому. Тоді вона вперше приїхала у ще мирний Бахмут, щоб допомагати пораненим.

Фріда міцніше притулилася до стінки сумки й замуркотіла.

— Тсссс… Ти чув? — тихо спитала Джейн. — Ніби ще один мотор гуде, але так тихо… Та! Мабуть, почулося.

— Троє «легких» і один «важкий», — повідомив медик, що зістрибнув із «гусянки».

До знайомих голосів додалися незнайомі — слабкі, болісні, але один був незвично бадьорий.

Коли всі знову запакувалися в «маршрутку», Фріда сподівалася, що хоч тепер поспить. Але ж ні! Цього разу її хазяйка без кінця торохтіла.

— Ще трошки, ще три хвилини, — заспокійливо муркотіла Джейн. Вона мусила розмовляти з пораненими. Це — частина рятувальної операції: так медичка стежила за їх станом, не давала «пасажирам» знепритомніти. — Майже приїхали. Кажеш, тебе п’ять разів виганяли зі школи? — жінка бинтувала рану, яка почала кровити. — В сенсі, украв скелет із класу біології? Але, на бога, навіщо?

Джейн звикла розпитувати: у мирному житті вона була журналісткою. Тепер замість ручки й диктофона у неї з собою запас турнікетів і шприц зі знеболювальним.

«Маршрутка» плавно спинилася. Водій заглушив мотор. Довезли. Живі!

— У вас тут що, кіт? — зненацька спитав той із поранених, чий голос звучав найбільш бадьоро. — Я, звісно, трохи глухуватий на ліве вухо, але тепер ясно чую!

— То мені не почулося?! — мовила сама до себе Джейн і одним рухом розкрила сумку. — Фріда! Козюлька ти моя шерстяна! То он який «мотор» я весь цей час чула!

— Няв! — сказала Фріда. І це означало одне: «Ну нарешті, хоч хтось мене випустить!» І пішла в ніч розминати затерплі лапки.

Рибка Олена, редакторка:

Повномасштабне вторгнення застало Олену в Португалії. Через травму вона не змогла одразу повернутися, тож допомагала Україні як волонтерка. 10 вересня 2022 року, у свій день народження, Олена мобілізувалася до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Вона служила в Бахмуті, Торецьку, а згодом на Харківщині, займалася медичною евакуацією й навчала побратимів тактичної медицини. У серпні 2024 року Олена звільнилася зі служби через стан здоров’я. Після цього вона продовжувала збирати кошти для військових і купувати автівки на фронт, а в складі Жіночого ветеранського руху добивалася належного спорядження для захисниць.

Найгірше те, що буквально вчора ввечері думала про те, що треба написати Тобі, Оленко, про другу частину постапокаліптичної трилогії, першу частину якої ти відредагувала й забронювала собі право працювати над наступними частинами.

Про те, що ти обіцяла бути амбасадоркою книжки «Вийти за периметр» Діани Макарової, яку ми от-от будемо здавати до друку. І в яку тепер впишемо твоє ім’я, бо ти читала її однією з найперших. Про те, що ти би раділа тому, що опубліковано болгарський переклад книжки «Мисливців за щастям», які ти редагувала і першу презентацію якої відбула як основна спікерка, бо Валерія напередодні події відправили у піхоту. Про те, як важливо нам берегти своїх людей і вчасно писати, щоб потім не наштовхуватися на порожнечу. Дорога Олено, світла пам’ять. Хай тобі буде світло там, де ти тепер. 

Оксана Забужко, письменниця:

R.I.P. Не стало Оленки Шарговської. Цілий день не можу прийти до тями, стрічка повниться некрологами й спогадами — головно з останнього періоду її життя, від Майдану-2014 почавши: парамедикиня, госпітальєрка, доброволиця-воячка, солдат «Джейн», уклін за захист… А я знала її — ще Оленочкою з «Факту», тихою дівчинкою дуже непростої долі, котра буквально ловила з повітря, з сяючими очима й завороженою усмішкою зайчика, розвирований довкола хор голосів, ідей, суперечок, так, ніби потрапила до раю, — і від того подвійно нестерпно: що такі дівчатка, вирісши, стають героїнями й гинуть, не доживши до 50…

(І настійно крутиться в голові фраза Дмитра Донцова про смерть іншої Діви-войовниці: «Вона вмерла, бо люди, що живуть так інтенсивно, живуть коротко»).

Вічного спочину Вам, пані Оленко. Вічних бесід із Вашими улюбленими вчителями — з Льонею Плющем, із двома Володями, Панченком і Моренцем, і всіма тими, кого Вам не дали лиходії дослухати тут, на Землі.

Орина Григоренко, колега:

Олена Шарговска — це Ольга-Марія Сторунська. Вона два імені мала на Sumno.Com, коли ми познайомились. І коли я пізнала її як шалену філологиню та знавчиню й любительку поезії. А від великої тої любові — як професійну критикиню.

Коли я приїхала на святкування одного із ДН «Виделки», на дачу в Клавдієве із двома маленькими синами, візочком та грудним вигодовуванням — і мій Микола у одній з кімнат заснув з нашими дітьми, а я мала змогу читати вірші біля багаття поночі, — здавалось лиш Оленка це розуміє, співчуває мені, підтримує. Така людяна-прелюдяна чарівна леді.

Уночі нам із Марисею Рудською розповідала ідею й походження свого псевдо Ольга-Марія Сторунська, жонглювала тонкощами філологічних таємниць. Матеріал «Деякі риси до портрету поезії замолоду: А саме — української поезії 2000-х» авторства Олени Шарговської, нмд, — геніальний! Вона писала «нмд», я набралася в неї..

Цитата з неї: «.. нмд, боятись писати [книгу] варто у двох випадках: [..] коли книжка є приводом написати про себе, і коли власне «я» вважає, шо всі навколо не гідні пороха з його ніг, і з висоти цього усвідомлення пише. Слово «реца» (від «рецензія»), теж у неї набралася: «.. є дуже проста формула: якщо ти знаєш автора реци — то все взагалі як два пальця, ділиш написане на авторські комплекси й уподобання, маєш істіну. якщо автора реци читаєш вперше — робиш висновки зі стилю й інших подібних моментів»

«.. Інтенція дещо агресивної промоції своєї поезії молодими збігається із рушійним механізмом їхньої творчості: життя тут і тепер, пізнання буття через поезію, включення сьогодення в текст і творення тексту свого життя, складовими якого є все навколишнє, включно із світовою літературою і культурним простором своєї країни»

А на фестивалі «АртПоле», — я ще й взнала, що Оленка неймовірно смілива. «Бути як Оленка Шарговська» — я тягнулася, мріяла жити за цим зразком. Про її сміливість відтоді знаю не лише я: госпітальєрка, волонтерка, кицюня мед-еваку, санітар-стрілець (-ка -льчиня), інтернаціональний легіон, Подруга «Джейн». Вона стовідсотково блискавки метатиме з Небес, щоб та оркська вoрожа нечисть погинула.