Олена Юрченко
Журналістка із 17-річним стажем, співавторка книги «Як не збожеволіти від батьківства». Маю глибоку експертизу в темах освіти, культури, шоубізнесу і займаюсь smm-менторством.
Бесіда з Іреною Карпою — як занурення в полум’я і крижану купіль одномоментно. Вона відверта, пряма, не приховує біль. І це може шокувати: деякі речі, про які говорить письменниця і співачка, не всі з нас могли б довірити навіть психологу. Ми зустрічаємось у Zoom, але є відчуття, що я вийшла випити кави з близькою подругою і можна нарешті попліткувати про все на світі — сміючись, а часом витираючи сльози. Багато говоримо про дорослішання двох доньок Ірени у Франції, про українську мову як маркер звільнення від рабства та про виплекану за ціле триріччя книгу «Він повертається в неділю» — там про кохання під час війни, про втрати і біль, пошук свого «я» між Києвом, Парижем і Кримом. Цієї п’ятниці о 18:00 на фестивалі «Книжкова країна» Ірена презентує книгу, тож і у вас є шанс поспілкуватися з авторкою особисто.
Дивлюсь на ваші сторіз останніх місяців у соцмережах — зовсім не скажеш, що ви проживаєте за кордоном! Є відчуття, що ви більше тут, ніж там. Та й ваша залученість у культурні події в Україні якась несамовита. Чи вам самій комфортно в такому темпі? Чоловік не ревнує до України?
Чоловік дуже ревнував. Із початком повномасштабної війни я почала приїжджати до України раз на місяць. І якщо раніше була по 3-4 дні, то зараз в Україні проводжу й місяць поспіль. Могла б і довше залишатись, але у Франції мої доньки-школярки, а ще собака — і є відчуття провини: «О, знов ти ускакала, а вони ж там без мене ніяк». А потім я приїжджаю і кожен раз бачу, що їм взагалі все одно (усміхається). І я така: «Та хай йому грець, підлітки не сумують!» Вони дуже самостійні — і собаку самі вигуляють, і їсти зроблять. А от хто направду щиро сумує — чоловік. Улітку 2023 у нас був період, коли він мені ледь не ставив ультиматуми: «Не буду чоловіком жінки — капітана дальнього плавання!» — «По-іншому зараз не можна». Але ж він у мене нормальний, мудрий чоловік: перетравив аргументи і стало краще. Кажу жартома: «А як ти собі уявляєш — буду тут домогосподаркою, яка в тебе гроші просить на пральний порошок? То ти мене перший і покинеш!» (сміється).
Кожна людина, яка живе за кордоном, підтвердить мої відчуття, як нас рве у сторону дому з початком повномасштабної. Бо це твій «енергетичний центр», який зараз під загрозою. Тому перший час узагалі зривало дах — через те, що ти не там, що ти не знаєш, яка допомога потрібна. Тому всі й кидалися хостити, волонтерити, допомагати біженцям. Мій фокурс уваги і так завжди був зав’язаний на Україні, адже мої клієнти, які проходять мої курси, їздять на мої ретрити — переважно українці. Урешті-решт, я — українська письменниця. Так, я можу викладати англійською чи французькою, але мені приємніше працювати у своєму мовному полі — тоді більш глибоко можу оцінити, як люди пишуть, дати настанови.
А починаючи з 2024 почався якийсь нестримний двіж із концертами! Тільки цього літа я побувала в різних містах із чотирма виступами. Це дуже круто. І мій чоловік зміг це прийняти — навіть двічі приїздив зі мною в Україну.
Які зібрав враження?
Йому дуже сподобалось. Він потрапив на музичний фест «Вирій», на Кирилівську, у Closer, на Rainbow. До того ж у нього є офіс у Києві — працює там на канікулах, і співробітники теж у нього дуже класні. Дуже радіють, коли приїжджає.
Схиляюся до того, щоб із часом ще збільшити час перебування в Україні, і думаю, чому ми з чоловіком раніше не так часто відвідували Київ, коли ще можна було сюди дістатися за 3,5 години, просто сівши в літак.
Ірено, вас називають «голосом України у Франції». Зі спостережень — чи не втрачають французи інтерес до війни росії проти України? Минуло понад 3,5 роки.
Кожен з нас є лицем України і її голосом там, де він є. Меседжі, з якими я та інші українці виступали в медіа роками, вплинули на громадську думку і сформували її в потрібному напрямку — це факт. І ми це бачимо у діях Франції. Якщо подивитися «середню температуру» по Європі зараз, Макрон — перший, хто стоятиме за нас горою.
Так, я продовжую виступати на французькому телебаченні, знаю достатню кількість журналістів і військових. Готуюся до кожного ефіру максимально, а не просто «виказую свою дорогоцінну думку».
З якими ганебними міфами щодо України вам досі доводиться зіштовхуватися за кордоном?
Про російськомовність. Приходить, наприклад, якийсь «експерД» на французьке телебачення і розповідає, що в Харкові ВСІ говорять російською, а значить — проросійські. Я запитую: «Вибачте, а коли ви востаннє були в Харкові — років 20 тому?! Бо я була там два тижні і розкажу вам дещо цікаве про воєнний Харків, чим він живе, якою мовою говорить і чи «чекає росіян». Тобто, постійно треба доводити, що російськомовний не дорівнює проросійський.
Звертаюся до всіх наших безцінних громадян за кордоном: навіть якщо ви виїхали з Маріуполя — вже точно мали змогу вивчити СВОЮ рідну мову за майже чотири роки. Ну будь ласка, не ганьбіться, зробіть щось зі сприйняттям. Для мене російськомовність українців за кордоном виглядає так, наче вони добровільно ставлять клеймо на себе: «Я раб. Я далі добровільно говоритиму мовою послідження. Мовою, яку мені нав’язали». Це дуже цікавий феномен «біда колонії». Є класний стендап одного гаїтянця (пишу про це в статті The Telegraph). Він каже: «Дивіться, дуже легко зрозуміти, чи був якийсь факап у вашому минулому. Якщо ваша країна називається по-одному, а мова, якою говорите — інша, то це факап!» Наприклад, Мексика. Там «чомусь» говорять іспанською. У Конго «чомусь» говорять французькою. Тому якщо ви не хочете в Україні бути людиною «зі слідами факапа» — говоріть, будь ласка, українською.
Так само часто розвінчую міфи про надзвичайну «древність» російської культури, про те, чим ми відрізняємося від росіян. Вони нічого із цього не знають — це все для них «туман, поля, загадкова слов’янська душа». Я все пояснюю дуже детально, наводжу приклади. Але до честі французьких документалістів і журналістів — коли вони знімають дітей, церкви, зруйновані пам’ятки архітектури — вибирають найбільш вдалі ракурси. Бо ж можна зняти багато чого брудненького й некрасивого — базари посеред міста, сміття… Французи намагаються показувати нашу спільність з європейцями — дивіться, ось які в Україні розкішні старовинні будинки, а зараз вони понівечені росіянами. Дивіться, які тут чудові гарно вбрані діти з білявим волоссям — як лялечки! Словом, усе те, щоб середньостатистичне європейське інтелігентне серце від побаченого стискалося.
Тут я ще, до речі, стикаюся з тим, що мої книжки з героїнями, у яких екзистенційні проблеми, французам менш цікаві. Вони чомусь переконані, що ми маємо транслювати щось про нашу бідність, щоб середньостатистичний європейський читач міг зрозуміти, як заможно він живе. Проте в Києві рівень життя набагато вищий, ніж багато де в Європі. Мій чоловік чому сюди так часто їздить? Може шикарно-смачно поїсти, піти на круту вечірку з високим рівнем обслуговування і чистими закладами. Київ для мене зараз — одне з найцікавіших і найгарніших європейських міст. Його знімати не перезнімати. Усі журналісти, які до нас з-за кордону приїжджають, хочуть ще. Бо в нас і люди реально найс! Одного разу мені треба було зашпилити ланцюжок, до якого руки не сягали, і дівчата на вулиці залюбки мені допомогли. Такого у Франції навіть уявити не можна.
До речі, про людей. Буття у Франції дарує вам унікальну змогу спостерігати наче трохи осторонь за українцями. Якими є українці нині порівняно з довоєнністю?
З війною мені всі наші люди стали… якісь більш людяні! І це так важливо. В Україні живу довго і пам’ятаю зовсім інший тип усталеної поведінки — коли навколо тільки злі обличчя і з тобою ніхто не вітається (наче ти в них зараз гроші попросиш). Але кожного разу, коли ставалася Революція, люди добрішали. А коли настала війна — взяли і зовсім подобрішали. На весь час, маю надію.
Окремий захват — жінкам, які під час війни вмудряються залишатися такими гарними. Пару разів я потрапляла в обстріли в Києві (у бомбік ходила лише час від часу, решта разів — дві або три стіни) і знаю, як це — прокидаєшся, голова квадратна, пузо від кортизолу одразу росте, морда опухша. Не знаю, що роблять ці жінки, які майже чотири роки тут і так само добре виглядають. Це вражає! Постійні атаки розхитують психіку, усім треба жерти магній, напевно, відрами. Або інші підтримуючі штуки. Так чи інакше — адаптивність українського народу дивовижна, і я відчуваю потребу підтримувати своїх людей — концертами, щоб вони викричали і витанцювали все погане. І донатами, бо всі концерти — на підтримку Збройних Сил. Це найменше, що можемо робити.
Усе ж війна змінює нас, і декого — безповоротно. У всіх українців уже є ті, хто загинув на фронті або хто був чи досі перебуває в полоні…
Знаєте, мені якраз нещодавно прийшов фідбек від однієї читачки на мою нову книгу «Він повертається в неділю», де один з героїв на фронті. Вона розповіла, що весь час думала про свого колишнього, який загинув. І картала себе тим, яка була дурна й горда і не спитала, що йому було потрібно. А раптом би вона купила йому пристрій нічного бачення, і він би вижив? А раптом… І ось зараз ця жінка каже, що відчуває вдячність, бо може читати про те, що все ж на фронті у воїнів іде своє життя — вони і ржуть із чогось, і закохуються, і будують плани на майбутнє. Читання теж може стати способом побути із цією людиною поряд, якщо не набувся, зазирнути в її побут. І основний фідбек був, що книжка дає надію, незважаючи на різні непрості теми, які описує — криза шлюбу, професійна криза жінки і оцей внутрішній голос, який нас чморить.
Усе одно я завжди буду за те, щоб людська сутність і душа звільнялися від горя, яке б переростало у світлий сум, а самочморіння — у конструктив і в те, що людина може робити більше. Щоб стосунки, які зачахли, поступилися новим. Я завжди про це. І я завжди буду про це писати. Мені важливо, щоб у нашій важкій і тривожній реальності ця книжка підтримала мого читача, читачку.
Цікаво, що старше покоління письменників часто скептично ставиться до прози про війну, написаної під час війни. Мовляв, цей досвід ще не пережито і не відрефлексовано.
Передусім не хочу позиціонувати свою книжку як «книгу про війну». У тому сенсі, що я не військова і не медикиня, які живуть там безпосередньо й можуть описувати подієвість.
А все почалося з того, що ми якогось говорили із Сергієм Жаданом у якомусь поїзді в Німеччині. Він сказав таку цікаву фразу: «Немає сенсу описувати події війни, усе це задокументовано і знято. Це проживається через записи й щоденники людьми, які там. Але є сенс досліджувати зміни, які відбуваються в людській душі під час війни». І, власне, ця книжка досліджує ці речі. Досліджую війну через побут, жарти, через закоханості воїнів і їхній чорний гумор.
Я — не вони. Але в мене стільки близьких людей, які там, і з ними я щодня на зв’язку. Вони в різних військах, вони і рятують життя, і йдуть у наступ. Зрештою, зараз у відкритому доступі вже безліч інтерв’ю самих військових, що дозволяє брати якісь важливі подієві моменти звідти. Що я роблю? Вивіряю кожну деталь і слово своєї книги з тими, хто зараз на війні. Серед моїх знайомих і друзів навіть немає тих, хто демобілізувався, — усі вони сидять на фронті безвилазно.
Так, я чула і навіть, можливо, за всіма повторювала, що письменникам потрібно витримати дистанцію. Але! Скільки років цієї дистанції минуло? Чотири! Чотири, факінг, роки. Коли я це буду писати? Ніхто не знає, скільки ще триватиме війна. Тож я пишу про те, що ми зараз переживаємо і що болить. Але… Я не відповідаю за реакцію людей на цю книжку. Це теж дуже важливо для кожного автора усвідомити. Страшно, бо ніби відпускаєш свою дитину після випускного у світ: ось тобі білет, їдь.
І страшно, бо в самій книзі, як ви вже самі згадували, багато тригерних тем.
Я вже бачу, як говоритимуть про героїню книги: «Та баба з жиру біситься, закохалася в женатічка», а хтось казатиме, що вона — погана мати. Хтось іще — що всі українки за кордоном «шльондри, які шукають легкого життя». І, навпаки, хтось скаже: «Як вона змогла стільки прожити в аб’юзі? І тільки початок війни спонукав її кинути такого нікчемного чоловіка?»
Тригерів багато. Там і про відчуженість військових, і про ПТСР, і про досвід людей з ампутаціями. «Я аж наче знову в тому госпіталі побував і все те пережив, читаючи» — так сказав один з моїх друзів, у якого є ампутація, вичитуючи ту частину. Я ж письменниця без фантазії — беру чужі історії, роблю «рісайкл» і зі справжніх історій створюю живу нормальну книжку.
Разом із тим, є в книзі й військові сцени — не без цього. Є сни військових і дуже багато побуту та гумору: що їдять, як приколюються. Але я категорично відмовилася від того, щоб описувати хід війни, бо надто втомилася від цього на ефірах на ТБ.
Які випадкові життєві зустрічі чи події допомагали вам досліджувати все людське, що є в нас під час такого нелюдського випробування, як війна?
Історій безліч. І дуже болючих. Мене весь час консультував військовий, якого я не знала до війни і якого дотепер ніколи не бачила. Кажу: «Ти ж прийдеш на презентацію нашої книжки?» А він відмовляється називати її нашою.
Були і дуже містичні моменти: я вигадую персонажа, а друг каже: «Як таке можливо? Ти один в один описуєш хлопця, я тобі колись покажу його фото, і ти реально описуєш його життя». Цього чувака вже нема, але на сторінках книжки він продовжує жити. Бо в книжці він у мене той, хто вижив. Ще один випадок стався, коли я сиділа в бібліотеці, щось писала-писала, і з’явилася персонажка Матильда. Маленька дівчинка, якій 12 років і яка закохується в українського ветерана після війни. Вона уявляє, що і в нього до неї є почуття, але чоловік любить дорослу жінку — не буде ж він любити дитину…
Я зловила флешбек до «Леона-кілера»!
До речі, так! Це так смішно, що вона в мене в книжці спочатку як Матильда з’явилася, а потім я усвідомила, що і в «Леоні…» теж військовий, і теж є дівчинка, і теж Матильда… Сталося це не навмисно. Але потім, коли я це зрозуміла, — поділилася з людьми, значно молодшими, а вони ржуть, бо не знають, хто така Матильда з «Леона-кілера», бо їхнє покоління не дивилося цей олдскул.
Словом, є багато речей, пов’язаних із цією книжкою. Та головне інше — це моя найкраща книжка. Можу руку на серце поставити, скільки ж років я над нею мучилася, скільки задовбувала редакторів, скільки разів я переписувала кінцівку.
То скільки ж?
Разів 16 переписувала кінець. Варіантів було стільки! Зараз навіть у мене таке завдання від психологині, як бути після випуску книги. Побуду кілька днів на природі, максимально наодинці. І спробую із цією книжкою попрощатися, відпустити її. Бо вона вже йде жити своїм життям, і я вже нічого не можу змінити — пішла в друк. Можу відповідати тільки за себе, за ту частину, яку я зробила. Все інше — читач сприйматиме як співавтор. І це будуть його емоції, його чи її асоціації. Нормально, що вона тригеритиме когось — кожен мистецький продукт мусить. Інакше це жуйка «Love is».
Особисто мене зачепило, що ви працюєте навіть з такими болючими підлітковими темами як селфхарм. Вас консультував психолог, щоб ця тема не ретравматизувала молодих людей, які читатимуть книгу, до прикладу?
Психіатр консультував мене в питаннях селфхарму. Але це дуже особиста історія, насправді. Моя як мами. Чимало моїх знайомих це теж пережили, а хтось ще й досі переживає. Хтось — коли був дитиною, мав такий досвід, а хтось — із підлітками-доньками. Є в мене такий один момент zoom-in (бо далі це повторюється), і коли я читала уривок своїй фокус-групі — а це дівчата на ретриті, то половина групи плакала. Бо пережили такий досвід або самі, або зі своїми дітьми.
Варто знати: це минає. Довіра з’являється. Контакт з’являється. Тут дуже важливо зреагувати, дізнавшись про факт селфхарму. Коли таке сталося в нас у родині — моя реакція була інтуїтивною, але правильною. Без цих усіх «О боже, побігли до лікаря терміново!» Саме ось ця терміновість і прагнення батьків затягти до психолога ще більше травмують дитину, бо вона гадає, що мати вважає її «психичкою», якоюсь «не такою» і що це треба лікувати. Це не правильно. Дитина має самостійно попросити про психологічну допомогу. Донька мала таку потрібну сесію із психологом, адже був дуже складний період десь у 12 років. Зараз контакт кращий, як і ступінь довіри між нами — відчуваю це і бачу. Це дуже складно, і я хочу вірити, що той найскладніший рік минув.
Коли дитина має досвід селфхарму, найважливіше для батьків — не засудити її. Я одразу припустила, що їй може бути настільки боляче всередині, що для того, аби допомогти звільнити цей біль, людина вимушена робити собі боляче фізично. І тут можна запропонувати різні речі — навіть поп-культура пропонує дещо. Продивляючись серіал «Джинні і Джорджія», помітила епізод, у якому психологиня дає дівчині цупку резинку: «Ти можеш носити резинку на руці і за потреби натягувати її і відпускати — це точно менш шкідливо, ніж порізатися і занести інфекцію». Також я зразу сказала про те, що порізи на людському тілі може робити тільки хірург — у стерильних умовах і з нагальних причин. Інакше можна занести собі інфекцію і може бути зараження крові. «Ось я тобі скинула фоточку з гугла — не хочеш таке? Не роби».
Ця сцена також описана в книзі, як і описано те, що переживає матір. І там максимум співчуття. Тож, гадаю, ця книжка відгукнеться багатьом жінкам, які виховують підлітків.
Підлітки — то взагалі окремий світ.
Підлітковий вік — суперважливий, бо це той період, коли батьки можуть безповоротно зіпсувати й «поховати» стосунки зі своєю дитиною. От я пам’ятаю, що підліток — це людина, якій дуже боляче. Яка часто не розуміє, що відбувається. І моя донька вміє свої відчуття артикулювати: «Я зараз дуже зла, сама не розумію, чому». Тоді я пояснюю, що це гормони. Загалом мені дається спільна мова з підлітками легше, ніж з дітьми меншими — бо вони слухають музику, яку колись слухала я, вдягаються так, як я одягаюсь на сцену. І як же добре, що вони не слухають російську музику, а слухають Rammstein, інакше в нас були б проблеми (усміхається).
Повертаючись до початкової думки, підліток — це той, хто страждає. Батьки і вчителі, — якщо ви зараз мене тут читаєте — спробуйте ввійти в їхнє положення. Підліток може «бикувати» в класі й бити інших. Часто не тому, що він пропащий і жорстокий, а тому, що його б’ють у сім’ї або він бачить побої. І це єдиний спосіб комунікації, який він знає. Будь ласка, спробуйте розібратися — коріння, як правило, у сім’ї. І саме ви, вчитель, можете стати для такої дитини ЗНАЧУЩИМ ДОРОСЛИМ, якому вона довіриться, який допоможе виборсатися з болю.
У мене була така вчителька, яка стала для мене підтримуючим дорослим — це моя вчителька малювання. Я думаю про неї і зараз! Я безкінечно вдячна Наталі Петрівні. Серед моря інших людей, які намагалися мене принизити і втокмачити, що «я ніхто і звати мене ніяк» просто тому, що я була лідеркою, саме їй я могла все розказати без страху засудження. І вона мене сприймала як нормальну людину, а не за тим звичним принципом «сама винувата».
Підлітки до кінця життя будуть вам вдячні за таку вашу підтримку й довіру, якщо в них немає порозуміння в сім’ї, — усе одно вони шукають, на кого спертися. Сприйміть кривдника як людську істоту, якій дуже потрібна допомога, емпатія, підтримка, серйозне сприйняття. Ви зробите супервелике діло.
Ірено, ви й сама за освітою викладачка французької й англійської мов і літератури. Але в університеті не пропрацювали ні дня. Чому так сталося?
Я й зараз викладаю! Це безкоштовний курс для підлітків про навички письма та креативного мислення. Річ у тім, що я викладаю те, що люблю і вмію. Мені було б нуууудно викладати французьку мову. Хоча літературу — ні. Але все ж більше подобається навчати людей, які хочуть створювати літературу. Вважаю себе «нейчерал борн тічер»: я хороший викладач і пояснюю так, що розуміють УСІ. І професію вчителя обожнюю, вона суперважлива. Респект усім учителям! Головне любити свій предмет — тоді це стає заразним і діти його теж починають любити. А якщо ще маєте харизму і цікава людина — навіть останній гуманітарій полюбить вашу математику! Випадкова людина не може бути вчителем.
Якщо ж вас гризе сумнів, що ви таки не любите або перестали любити професію — будь ласка, кидайте це. Якщо ви вже ненавидите ту школу, не можете ту гадюку-директорку бачити — зміна професії буде рятівним колом і, скоріш за все, принесе більше грошей.
Багато вчителів втрачають пристрасть, про яку ви говорите, саме через порожній гаманець…
Так. І все ж можна спробувати шукати рішення: приватні школи, розробка авторських курсів, відеоуроки, монетизація YouTube-каналу, короткі відео в TikTok і дохід з реклами. Потрібен творчий підхід і бажання розвиватися. Я щиро бажаю нашим вчителям бути багатими людьми, бо це — найнеобхідніша професія на Землі, і вона не має бути благодійною. Держава має зробити все, щоб учителі заробляли більше, набагато більше.
Чого намагаєтесь уникати (свідомо чи підсвідомо) у вихованні доньок із того, що вас саму травмувало в дитинстві через ставлення батьків?
Багато з цих речей у нас, дорослих, відбувається «на автоматі». Але з того, що я усвідомлюю, — мама рідко казала мені «Люблю тебе», і тому я намагаюся це якомога частіше казати своїм дітям. Так само як мама не казала мені «Яка ти гарна», а я дітям кажу, і часто. Та й творчі штуки мої батьки не особливо підтримували — казали «Так не буває». А я своїм дітям, навпаки, кажу все, щоб вони вірили в себе.
Проте я переконана, що підсвідомо супердофіга всього є, бо інакше б донька не казала мені: «Ну звісно, я ж не можу бути такою ідеальною, як ти». І це теж звідкись лізе. Бо нема-нема, та й можу сказати: «А ось Я була відмінницею», до прикладу. Бо для мене дійсно було важливо бути найкращою в класі, мати найкращі оцінки. Я страждала, коли була «номером два». Усвідомлюю, що в мене є «синдром відмінниці», бо рідко буваю собою задоволена. І я шалено не хочу, щоб цей синдром успадкували мої діти — бо це про те, щоб робити щось найкраще, аби тебе похвалили батьки, полюбили більше завдяки твоїм досягненням.
І це вже зараз я усвідомлюю своїм сорокарічним мозком, що це така мамина любов — казати «Не випендрюйся» або «Тобі потрібна тільки п’ятірка», бо вона переживала, щоб у мене все було добре. Але дитина це сприймає інакше — як відсутність емоційного тепла.
І якщо мене тримали в дитинстві у строгості, то я, навпаки, «розхлябана» мама. Та і це має плюси. Наприклад, доньки радше запросять друзів потусуватись у нас удома, аніж шукатимуть пригод у сумнівних місцях. Вони довіряють мені, бо мають свій простір, і я в нього ніколи не вриваюся без попередження.
Як ви зберігаєте Корі і Каї українську ідентичність? Може, вони займаються з репетиторами з української мови чи історії?
Я не та супермама, яка заполонить весь розклад репетиторами — у державній французькій школі вони дуже завантажені. Доньки слухають українську музику, читають українські ресурси, слухають українські новини — і це за власним бажанням. Купую їм цікаві книги українською. Канікули вони часто проводять в Україні, і завжди хочуть повертатися в Київ. У доньок абсолютно українська ідентичність. Якщо їх запитають «Хто ти?», відповідь буде тільки одна: «Українка». І тільки на другому місці «американка», адже їхній тато — американець. Француженками себе не вважають — розуміють, що вони експати.
Не скажу, що доньки обожнюють читати — це диджитал-покоління. Можна горювати, можна жаліти, але я просто сподіваюся, що вони колись самі дійдуть до того, що читати — це класно. Я стільки нависала на них через це раніше. Навіть змушувала. Але читають вони переважно програмні твори, і це переважно французька література. Як той старий жарт: у лікарів діти хворі, у вчителів дурні. А в письменників не люблять читати.
У процес навчання Кори і Каї ви теж не втручаєтесь?
Ні! Я не контролюючий тип матері. Розпиздяйськи-хаотичний. Можу їм посприяти в чомусь, де сама добре розуміюсь, — у творчих проєктах. Наприклад, ми ходили з донькою на майстер-класи з кераміки, і її доповідь і творіння вразили всю школу. Ще я можу підкидати ідеї! У старшої, до речі, дуже класні ідеї теж — творчий тип особистості. Робить тільки те, що її цікаво. А молодша любить сама докопуватися до суті і буде сидіти й розбиратись у предметі доти, доки сама не зрозуміє.
Від яких особливостей французької освіти ви під враженням?
Французька система освіти чимось нагадує мені українську. Вища освіта безкоштовна, але надзвичайно складно потрапити в престижний заклад — такий, скажімо, як École polytechnique (Політехнічна школа). Конкурс настільки дикий, що люди два роки окремо навчаються, щоб здобути шанси на вступ. Наприклад, за підготовчу школу старшого сина чоловік сплачує 16 000 євро за рік. Звісно, ти можеш подаватись у менш престижний заклад — наприклад, у Сорбонну (так-так, у Франції математичні факультети більш престижні!). Туди реально потрапити одразу після школи, якщо маєш високі бали.
Те, що особисто мені імпонує, — як дітей у школах Франції навчають бути толерантними. Одного разу діти прийшли додому дещо шоковані після уроку про ЛГБТ: «Уявляєш, мама, є такі країни, де камінням можуть забити за те, що дівчина полюбила дівчину». Їм показують кадри весілля чоловіків, жінок — «Так теж буває, і це нормально». Добре, що дітям показують правду про світ і яким він буває, і розповідають, що агресія щодо вибору інших людей — не ок. Ти не диктуєш іншому, як жити, і ніхто тобі не має права диктувати.
У пісні «Виживи» ви транслюєте цікавий меседж: якби мені було знову 17 — я робила б усе те саме, крім одного: «не слухала б руського року». А й справді, чому українці десятиліттями транслювали тотальну культурну залежність від росії, наші артисти жадали запрошень на виступи в москві! Навіть вас із Сергієм Жаданом це не оминуло.
Ми погодилися туди їхати, коли наші книжки перекладали російською. Був у нас прекрасний друг Гріша Охотін. У нього така історія цікава — приїхав до Львова, закохався в офіціантку й вивчив українську мову, поставивши собі місію: мовляв, буду українських письменників перекладати й тягнути в росію, щоб кацапи бачили, що українці думають про світ і зокрема про них. Тож у москві ми бували в рамках якихось Грішиних проєктів. Та слава богу, що ця наша історія з виступами в росії тривала недовго. Ми не ходили й не розповідали всім на пафосі «А ми єщьо с масквой работаєм!»
Знаєте, це ще не було так погано, коли наші артисти їхали в росію і співали там українською мовою, бо й нормальної своєї музики в них не було. Культурний експорт — це не так погано. Біда була тоді, коли наші артисти почали все частіше співати російською у своїй країні. Я так розумію, з надією, що вони вийдуть на той ринок. А насправді ніфіга вони на той ринок не вийшли, а ось у слухачів тоннами заливали це російськомовне гівно. Сумно було й тоді, коли я чула, що «украінскій язик мьортвий, на ньом не будут покупать глянец».
Та й зараз люди продовжують слухати якихось російських реперів, російську музню, Земфіру, Меладзе…
І слухають їх навіть під ракетними обстрілами. Або ось ще — найпопулярніший YouTube-канал для дітей у 2025 році в українському сегменті — це «Маша і ведмідь». І саме росія отримує з нього щороку мільйонні прибутки.
Незбагненно. Для мене це парадокс. Зробіть для своєї дитини послугу: хай вона у вас заговорить не російською, а англійською! Хай дивиться дитячі англомовні передачі й канали, а не якусь всрату машу і мєдвєдя, де та ходить у фуражці нквд-иста. Мультики також прищеплюють ідентичність. Поп-культура — взагалі найсильніший «пропагандист».
Крім ненависті, до російської мови в мене жодних сантиментів. Може, це ще від сім’ї залежить. До прикладу, я росла в україномовній сім’ї і потерпала від того, що в Черкасах з мене глузували. Але я вистояла!
А можна зробити, як в Ізраїлі: вони наказовим способом ішли до мети: «Ніякого більше ідіша, ніде. Говоримо на івриті. Хай ця мова не існує ніде, окрім книг — це не важливо. Не вмієте на івриті? Вивчайте! А вдома розмовляйте, як хочете». Взагалі-то я противниця насильницьких методів — вони ведуть до протестів. Але як із цим боротися? Це має відбуватися на волі й усвідомленні кожної людини: ти виховуєш або потенційного раба, або вільну людину. Ти можеш навчити дитину російської, але тоді вона має знати, що це іноземна мова. Бо інакше мені боляче стає за дітей, які зараз не вибирають цю мову, а їхні батьки ліниві, несвідомі й нерозважливі. Чи, може, їм бракує гідності. І зараз набіжать ті, хто скаже: «У меня муж воюєт». І таким мені хочеться сказати: «Гаразд. Тоді перейди на українську мову спершу ти, твій чоловік воює за Україну, не за рязань».
Люди легковажать, думаючи, що мова — це щось неважливе. Але це більш ніж важливе. Ми не хейтимо тих, хто сам говорить російською, але слізно їх просимо не калічити тою мовою своїх дітей. Це ваше майбутнє! Зробіть так, щоб вони були гордими громадянами, а не казали: «Ну так сложилось, у нас общая история и у меня была русскоязычная семья». Ви реально хочете залишитись у пам’яті своєї дитини як російськомовна мама? Чи як крута мама, яка формує незалежну людину? Обирайте: «Маша і мєдвєдь» чи нормальна здорова європейська людина.
«…мені боляче стає за дітей, які зараз не вибирають цю мову, а їхні батьки ліниві, несвідомі й нерозважливі. Чи, може, їм бракує гідності»
У своїй творчості ви не боїтеся користуватись обсценною лексикою, а вас часом за це хейтять. Як і ту молодь, яка вийшла відстоювати незалежність НАБУ і САП, пишучи плакати з матюками. Мовляв, який сором, у нас таке «некультурне» покоління…
Хейтери будуть хейтити. Якщо матюк для когось — привід не читати книжку, є багато класики без матюків, я ж не наполягаю. Як авторка я транслюю пряму мову персонажів такою, якою вона є. Не думаю, що солдати на фронті сіли такі і: «Скажіть-но, будь ласка, колего, чи не вважаєте ви, що час ліквідувати росіян із сусідньої посадки?»
Лінгвісти мене підтримають: є сленг, є арго і багато соціальних рівнів вживання мови.
Підлітків також не треба соромити через матюки: вони — дуже протестні. Чим більше дорослі чи вчителі їм щось забороняють як погане, тим їм цікавіше. Краще не боятися «забруднити руки» й розібрати на уроці походження цих слів, пошукати спільнокореневі слова. З’ясувати, в яких мовах такі слова взагалі можуть не вважатися матюком. Діти вас вважатимуть мудрою людиною, не ханжею. Не бийтеся з умовними вітряками! Усе одно діти матюкатимуться, якщо захочуть, а ваш «привид» може за ними бігати скільки завгодно.
Я теж нормальна українська інтелектуалка: складаю пісні із цією страшною лексикою, і в книжках моїх герої теж матюкаються — тому що це правда, це життя. А автор зобов’язаний зображати життя таким, яким воно є.
У нещодавньому інтерв’ю ви говорили про сміх як про людську таємну зброю. А окрім цього є щось, що вважаєте особистою таємною зброєю, яка вам дозволяє тримати зозуленьку на плаву і долати перепони?
Насправді я людина, якій бракує балансу. Скачу-скачу-скачу, а потім можу впасти без сил, лягти в ліжко і дивитися серіал, пускаючи слинку.
Коли хочеться перезавантаження — ми з чоловіком знімаємо хатину на природі. Я навіть тоді собаку із собою не беру — просто ходжу й витріщаюся на нетуристичне море. Люди мене бісять. Навіть на весілля їхати відмовилася, бо відчуваю, як важко зараз даватиметься комунікація із чужими людьми. Я відновлююся, коли одна: лягаю десь під дерево й читаю книжку. Сповільнюю мозок. І постійно вчусь давати собі час.
