Жінки-легенди: 8 українок, що підкорили світ

8 березня світ згадує про боротьбу жінок за свої права: від права здобувати освіту й голосувати на виборах до права на свободу від репродуктивного тиску й захист від домашнього насилля. «Освіторія» зазирнула в минуле українського жіноцтва та розповідає історії видатних і легендарних жінок, які вплинули на перебіг історії, зробили великий внесок у розвиток наукового, суспільного й культурного життя.

Княгиня Ольга
Велика княгиня київська

Жінка, яку боялися вороги

«Свята велика княгиня Ольга»,
 Микола Бруні

Жила Ольга в дуже давні часи. Достеменно невідомо ані про її походження, ані про її дининство. Та до наших часів дійшла легенда про знайомство Ольги та молодого князя Ігоря. Кажуть, що той любив полювати. Якось у лісових хащах на його шляху трапилася річка. Біля протилежного берега він помітив  юнака в човні. Князь гукнув його, щоб попросити переправити. Коли човен наблизився, Ігор побачив перед собою не юнака, а вродливу дівчину в хлопчачому вбранні. То й була Ольга. Князь почав зухвало залицятися до неї, але отримав гідну відсіч. Коли настав час Ігореві обирати собі дружину, з усіх усюд поз’їжджалися наречені. Однак він відіслав свого опікуна Олега відшукати Ольгу. Невдовзі молоді побралися.

Чоловік Ольги постійно воював, поки княгиня вела державні справи й виховувала сина Святослава. З одного походу Ігор не повернувся. Його вбили древляни — плем’я, завойоване київськими князями. Вони повстали через те, що князь брав із них завелику данину, прирікаючи тим самим на злидні. Єдиний син князя і спадкоємець престолу Cвятослав був ще дуже маленьким. Тож усі обов’язки з керування величезною державою лягли на плечі його матері — княгині Ольги.


«Я, сину, бога пізнала й радуюся.
Якщо й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш».


Уже з перших днів правління Ольга вразила своїх сучасників гострим розумом і вольовим характером. Деревляни забажали сісти на київський престол, одруживши свого князя Мала з овдовілою княгинею. Але Ольга мала інші плани. У літописах пишуть, як вона тричі помстилася вбивцям свого чоловіка: перших послів деревлян вона засипала землею. Других спалила в лазні. Третіх убила на тому місці, де загинув князь Ігор. Потім княгиня спалила все місто деревлян, відправивши туди голубів і горобців із запаленим клоччям. Це був чи не єдиний спосіб для Ольги змусити сприймати себе сильною правителькою, а не просто вдовою чи матір’ю майбутнього князя.

Після помсти древлянам уже ніхто не сумнівався в могутності княгині Ольги. Вороги боялися її. Але для своїх співвітчизників вона була не безжальною месницею, а сильною розумною правителькою. Люди поважали її за милостивість і праведне життя.

Зрозумівши, що причиною невдоволеності народу був безконтрольний збір податків, вона змінила систему їх сплати. Раніше князі могли затребувати данину коли завгодно і скільки завгодно. Ольга ж чітко визначила розмір і час збору данини, і цим самим зміцнила державу. Також княгиня була першокласною дипломаткою. За часів Ольги держава стала на рівних у лави європейських держав. 

Анна Ярославна 
Королева Франції

Жінка, яка правила державою мудро

Анна Київська
невідомий художник, ХІХ ст.

Анна Ярославна була донькою київського князя Ярослава Мудрого та його дружини Ірини-Інгігерди. З історичних джерел нам відомо про трьох доньок Ярослава Мудрого. Дотепер не з’ясовано, скільки загалом сестер було в Анни Ярославни. Як на XI століття, Анна одержала добру освіту. Вона вміла читати й писати, знала кілька іноземних мов. До неї почав свататися король Франції, 50-річний Генріх Перший. Він шукав молоду наречену, яка народить йому спадкоємця. Перша Генріхова дружина померла молодою і бездітною.

У Київ прибули королівські посли. Своє завдання вони виконали: Ярослав Мудрий дав згоду на доньчин шлюб. Князівна разом із почтом вирушила в далеку Францію. Незабаром вона побралася з Генріхом Першим у Реймсі.

Розумна й амбітна, нова королева не лишалася осторонь державних справ. На документах підписи Анни стоять поряд із Генріховими. Зберігся документ із підписом кирилицею: «Анна Королева».

Анна була єдиною жінкою, якій писав Папа Римський Миколай Другий, який шанобливо відгукувався про її розум і мудрість. А ще натякав, відповідно до релігійних і середньовічних уявлень, що вона має виконати головний обов’язок жінки й королеви. Тобто подарувати Франції спадкоємця трону, забезпечити стале правління королівської династії.

Упродовж кількох наступних років королева народила трьох синів: Філіппа, Роберта й Гуго. Роберт помер малим. Згідно з деякими джерелами, у подружжя була ще донька Едігна (Емма). Шлюб Генріха Першого й Анни тривав майже 10 років, до смерті короля. Той передав корону семирічному Філіппу, а опікункою сина призначив королеву Анну. Регентом Франції, тобто тимчасовим правителем до повноліття Філіппа, став граф Болдуїн Фландрський.

Анна покинула королівський двір і переїхала в міську резиденцію Санліс. Там вона заклала монастир Мулен де Санліс. Навіть на відстані Анна брала участь у державних справах. На документах часів правління Філіппа Першого збереглися підписи королеви-матері Анни.

Одного разу під час полювання Анну зненацька викрали. Хоча насправді для неї це не було сюрпризом. Викрадення організував граф Рауль де Валуа, якого вона знала ще з часів прибуття у Францію. Молодий вродливий чоловік — королева була до нього не байдужою. Анна й Рауль побралися та щасливо прожили в графовому замку понад 10 років, до чоловікової смерті. Спустошена й уже немолода Анна повернулася в Санліс. На той час її син Філіпп Перший уже був повноправним королем. Коли саме померла Анна Ярославна невідомо. Останній документ з її підписом датується 1075 роком.

Варвара Ханенко 
Меценатка

Жінка, яка подарувала Україні культурний скарб

Фоторепродукція портрета пензля О. Харламова, 1896 р.
З архіву Музею Ханенків.

Вона – донька «цукрового короля». Її батьку Ніколі Терещенку належали величезні плантації буряка й десятки заводів із виробництва цукру. Той щедро ділився з людьми: будував лікарні, сиротинці, університети, музеї. «Прагнення до громадської користі» – гасло на родинному гербі Терещенків.

У 1874 році Варвара одружилась із Богданом Ханенком. Хлопець підкорив її розумом і жагучим інтересом до мистецтва. Його мрія про власну колекцію запалила й 21-річну дружину. Медовий місяць молодята провели в Італії, де купили перші картини для майбутнього зібрання. Які ж вони були щасливі!

Колекція росла з року в рік. Живопис, скульптура, порцеляна, гобелени. Давні ікони. Варвара відчувала серцем глибоку й щиру віру, якою вони дихали. А ще обожнювала італійську майоліку – розписну глазуровану кераміку. І українське народне мистецтво.

Наприкінці 1880-х в Києві виріс дім подружжя. Зовні був схожий на венеційський палац, а всередині запрошував у подорож епохами минулого: Середньовіччя, Відродження, бароко, рококо.

Радощі мінилися тривогами, адже Богдан нездужав – легені, горло. З кожним нападом хвороби подружжя полишало справи та їхало до моря. А щойно легшало, поринало в азарт: шукати скарби! Подорожі, аукціони, галереї, щасливі знахідки, неймовірні історії, люди. І новий дорогоцінний твір вирушав до Києва. Крім того, Варвара фінансувала любительський театр, училище, пологовий будинок. А вироби майстринь зі школи-майстерні народних ремесел отримували медалі на виставках, відкрилась крамниця в Лондоні… Але велика війна в Європі перекреслила плани.

Варварі було 64, коли помер її чоловік. Вона мала встигнути зробити найважливіше — заснувати в Києві музей світового мистецтва. У місті ставало дедалі тривожніше. Коли 1918-го прийшли більшовики, почалися розстріли та грабежі. Як захистити прекрасний дім і тисячі безцінних творів? Німці, які підтримували гетьмана Скоропадського, запропонували забрати колекцію й безпечно виїхати в Німеччину, давали окремий потяг. Але ні. Музей мав постати тут, у Києві. Змагаючи страх і сумніви, меценатка прийняла рішення: надіслала лист в Українську академію наук про передачу колекції та будинку. Якщо хтось і зможе зберегти скарби, то це люди науки.

Вже за місяць Київ був під владою більшовиків, які видали декрет: у найкоротший термін відкрити в домі музей. Варвара запросила Георгія Лукомського, знаного мистецтвознавця. Саме з ним меценатка й упорядкувала експонати в залах, розмістила підписи. У травні музей прийняв відвідувачів – солдатів і робітників.

Ну а більшовицька влада воліла, аби Варвара, «колишня власниця», покинула дім. На щастя, за неї заступились професори академії та дозволили жити в кімнаті на горішньому поверсі. Але заходити до музею жінка не мала права. Це було боляче – не бачити улюблених творів. У ті останні роки її дух і сили підтримували близькі люди: сестра Марія та вірні слуги Григорій, Франц, Дуняша. Померла меценатка Варвара Ханенко в 1922 році. Знесилена, але спокійна душею: по ній залишився музей.

Тож якщо ви в Києві – обов’язково знайдіть час та відвідайте музей Ханенків.

Софія Русова 
Громадська діячка

Жінка, яка розробила власну методику виховання дітей

В Олешні, що на Чернігівщині, народилася дівчинка Софійка Ліндфорс. Те, за що боролась ця дивовижна українка, болісно перегукується з подіями нашого з вами сьогодні. Все своє життя, хист і любов вона віддала Україні, яка стала її батьківщиною. Коли померла мати Софії, батько з двома доньками переїхав до Києва. Але за кілька років пішов з життя і він. 15-річній Софії та її старшій сестрі Марії довелося забезпечувати себе самостійно.

Оскільки сестрам подобалось навчатися й навчати, вони відкрили перший у Києві дитячий садок.

На той час Софія закінчила із золотою медаллю найпрестижнішу в місті Фундуклеївську гімназію. А Марія навіть мала досвід заснування школи в рідному селі Олешня. Ось так Софія, якій усі пророкували кар’єру великої музикантки, знайшла себе у викладанні, якому присвятить все життя.


«Розум дитини — то багаття, до якого маємо підкласти лише дрова, а горітиме воно вже своїм власним вогнем.»


У дитячому садку сестер Ліндфорс навчалися діти української інтелігенції, і саме там Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, ученим і громадським діячем Олександром Русовим.

Вечорами дім сестер перетворювався з дитячого садка на осередок, де збиралося товариство «Стара громада» — організація української інтелігенції, що займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Тут також відбувалися прем’єри заборонених опер та вистав.

Коли члени «Старої громади» підготували до друку двотомний «Кобзар» Шевченка, подружжя Русових взяло на себе завдання поїхати до Праги, щоб видати там цю збірку і потім нелегально переправити її в Україну. Річ у тім, що в ті часи російська імперія жорстоко утискала прояви будь-чого українського й надрукувати збірку на батьківщині було неможливо.

Пані Русова багато навчалась педагогіки, поглинаючи ідеї провідних науковців світу, а на основі цих знань вона виробила власну, не схожу на жодну іншу, методику виховання дітей. Вона стверджувала, що діти мають навчатися рідною мовою, а тому в Україні неодмінно мусять відкриватися українські школи. За проукраїнські погляди жінку неодноразово арештовували.

Софія Русова з великою радістю вітала Українську революцію 1917 року й становлення УНР. Вона стала однією з небагатьох жінок, які працювали в Центральній Раді й очолила Департамент дошкільної та шкільної роботи. А ще Русова зробила чимало для українського жіночого руху. Вона очолювала Українську жіночу національну раду, яка входила до Міжнародної жіночої ліги миру і свободи. Це дозволяло їй виступати на великих конгресах і на весь світ говорити про проблеми в Україні, — зокрема, про Голодомор 1932—1933 років.

Квітка Цісик 
Співачка

Жінка, голосом якої співає Україна

Photo by Kasey Cisyk

Її голос здобув «Оскар» і «Золотий глобус». Втілив красу українських пісень у двох неймовірних альбомах. Вона – Квітка Цісик із творчим псевдонімом Кейсі. Народилась у Квінсі (це один із районів Нью-Йорка). Її батьки Іванна та Володимир емігрували зі Львова через радянську окупацію. Дівчинка навчалася музики з чотирьох років. Тато віртуозно грав на скрипці, а сестра Марія стала знаною піаністкою. Цісики виховували доньок українками.

У 1970-му Квітка закінчила Вищу школу музики та мистецтва у Нью-Йорку. Далі були Гарпер-коледж, стажування в Бельгії, Маннес-коледж. Там дівчина робить доленосний вибір – переходить із класу скрипки на академічний спів. Це далося нелегко. Володимир Цісик помер, коли Квітці було 17. Вона успадкувала татові пальці й техніку – але сміливо пішла за власними мріями.

У США Квітку знають як Кейсі, беквокалістку Майкла Джексона, Вітні Г’юстон та інших зірок. Вона виконувала джингли для найвідоміших компаній – Ford, Coca Cola, McDonalds. Компанія Ford порахувала, що слухачі чули її колоратурне сопрано понад 20 мільярдів разів. Щороку їй дарували нове авто, але Квітка залишалась вірною своєму «ягуару». Любила швидку їзду, кінний спорт, собак.

Заручившись підтримкою чоловіка Еда Раковича, сестри й мами, Квітка записала два альбоми українських пісень: «Квітка – Пісні України» (1980) і «Два кольори» (1989). Її номінували на Греммі. Це супер’якісна робота: 40 найкращих інстурменталістів Нью-Йорка, бюджет 200 000 доларів. За спогадами Еда, «у ті дні ми впіймали магію». Цісик планувала третій диск, хотіла приїхати в Україну, але не встигла. Вона сім років боролася з раком грудей і померла, трохи не доживши до сорока п’яти.

В інтерв’ю Кейсі каже: «Моя мрія – що земляки будуть слухати мою музику і мій голос в Україні. І вона сповнилася».

Христина Алчевська
Громадська діячка

Дала освіту 17 000 жінкам

Автор світлини: Ніл Олександрович Дурново

Христина жила в часи коли освіта для жінок була необовязковою. Здебільшого батьки вирішували, навчатиметься їхня донька чи ні. Батько Христини Данило Журавльов, хоча сам і був учителем, вважав, що дівчинці наука не потрібна. Через це доньці постійно доводилося йти всупереч його волі. Коли до братів приходив педагог із грамоти, Христина крадькома підслуховувала уроки під дверима. Таким чином дівчинка самотужки опанувала читання. Її наполегливість та завзятість дали плоди: вона навчилася писати й читати швидше за братів.

Згодом, коли хлопці навчалися в гімназії, Христина допомагала братам готувати уроки, часто писала за них твори. Незабаром про допомогу в навчанні дівчинку просили й інші гімназисти — так Христина почала заробляти перші гроші. Майже всю «зарплатню» вона витрачала на посібники для подальшого навчання й таким чином опанувала гімназійний курс.

Однак це була і вся освіта, можлива на той час для Алчевської. Системної базової освіти вона так і не отримала. Пороте знайшла мету всього свого життя — навчати жінок грамоти.

Недільна школа Христини Алчевської стала зразком для схожих навчальних закладів. Її викладацький колектив постійно самовдосконалювався й поповнював свої знання. Учителі й учительки використовували передові освітні методики, вели педагогічні щоденники. Вони разом створили першу навчальну програму з усіх предметів і видали низку посібників для навчання дорослих.

У різні часи в приватній школі Христини Алчевської здобули освіту близько 17 тисяч жінок. 1879 року педагогиня власним коштом збудувала школу в селі Олексіївське (нині Луганська область). Через заборону викладати українську учні й учениці навчалися за офіційними підручниками й виконували роботи російською мовою. Української їх навчали потай, а в бібліотеці можна було знайти заборонені книжки українських авторів.

Така праця не залишилася непоміченою. В Україні про Христину Данилівну заговорили Іван Франко, Леся Українка. Її своєрідний підхід до навчання обговорювали на форумах і конгресах у Парижі і Москві. Згодом пані Алчевську навіть обрали віцепрезиденткою Міжнародної ліги освіти.

«Слово «народ» і його просвіта завжди були для мене тим кумиром, котрому я вклонялася, і моя скромна шкільна праця завжди здавалася мені самою вагомою справою в світі».

Олена Полонська-Казимчук 
Астрологиня

Жінка, яка поєднувала віру в науку з вірою в бога

Олена народилася в селі Селець на Волині. Дівчинка змалечку любила навчатися. У дитинстви вона з батьками часто переїжджала, тож їй довелося змінити кілька гімназій. Попри постійні зміни, навчання закінчила на відмінно та опанувала 5 мов.

Ця худенька, невеличка на зріст дівчинка щиро вірила в бога, багато думала про космос і мріяла стати вченою. Тож коли настав час отримувати вищу освіту, вступила до Львівського університету на факультет математики і природничих наук. Олені добре давалася наукова робота, і після завершення вишу їй запропонували залишитися в ньому асистенткою в астрономічній обсерваторії. Невдовзі дівчина перейшла працювати до Варшавського університету. Там натхненну молоду науковицю помітив відомий професор Камінський. Він досліджував небесну механіку — один із найскладніших розділів астрономії про рух небесних тіл.

Астроном запросив Олену до аспірантури, і під його керівництвом вона написала свою першу наукову працю про рух комет у Сонячній системі та здобула ступінь докторки філософії. В університеті працював і майбутній чоловік Олени — Леон Казимирчак. Закохана пара одружилася, у них народився син Сергій. Однак через кілька років після одруження розпочалася Друга світова війна. Леон пішов на фронт і зник там безвісти. Олена залишилась вдома одна з сином і старенькою мамою, тяжко працювала, щоб прогодувати родину. Грошей завжди бракувало, але жінка науки не кидала. Та трапилась біда: маленький Сергійко захворів і помер. Олена шукала втіхи у двох речах — вірі й астрономії. Для багатьох таке поєднання здавалося дивним. Адже існує думка, що вчені, які звикли покладатися на факти, в бога не вірять. Проте Олена довела, що це не завжди так.

Під час окупації Львова жінка рятувала польських офіцерів. Вона тоді працювала в Астрономічному інституті й робила солдатам посвідки стажерів обсерваторії, щоб ті могли вільно виїхати з міста.

Своїми науковими відкриттями Олена прославилася на весь світ. Їй вдалося обчислити рух 35 комет, яким раніше вчені не могли дати ради. А згодом використовуючи обчислення українки, американські астрономи знайшли цілу низку нових нових комет. Олена Казимирчак-Полонська першою змогла підтвердити припущення вчених про те, що великі планети — от як Юпітер — захоплюють комети. За свою роботу науковиця отримала найпрестижнішу премію з астрономії — премію імені Ф. А. Бредіхіна. А ще її ім’ям назвали маленьку планету й пояс астероїдів.

Навіть коли пані Олена в глибокій старості втратила зір — все одно займалася наукою. І долучилася до створення підручників шрифтом Брайля. У 85 років науковиця прийняла чернечий постриг із ім’ям Олена.

Олександра Екстер 
Мисткиня

Жінка, яка заквітчала світ українськими візернуками

Фото: Музей української діаспори

У Києві на початку XX століття художницю Олександру екстер називали «парижанкою». Вона була дружиною успішного київського адвоката й по кілька місяців на рік жила у Франції. Там вона здружилася з художниками, які творили найновіше, авангардне мистецтво, — кубізм.

Олександра привозила з Парижа фотографії картин Пабло Пікассо. На них людські обличчя «складалися» так, що одночасно можна було побачити очі, ніс і потилицю.

Екстер щедро ділилася побаченим із однодумцями. В її майстерні на Фундуклеївській (нині — вулиця Богдана Хмельницького в Києві) весь час збиралися молоді художники. Точилися обговорення, створювалися фантастичні роботи. І народжувався особливий стиль — український кубофутуризм. У творах кубофутуристів знахідки французьких митців доповнювались соковитими кольорами українських декоративних розписів. Вигнуті лінії нагадували малюнки на великодніх писанках.

Екстер разом із подругами багато років співпрацювали із вишивальницями із села Вербівка. Закохана в українське народне мистецтво мисткиня збирала зразки традиційних вишивок і на їхній основі розробляла власні візерунки. Так на сумочках, подушках шаликах з’явилися авангардні композиці. Роботи справили фурор на виставках по всьому світу, а Казимир Малевич так захопився ними, що й собі долучився до створення узорів. Також новаторка Екстер створювала дивовижні костюми й декорації для театру. Обладнавши сцену підвісними майданчиками, пандусами й переходами, Олександра першою показала, що вистава може йти не на одній площині а на багатьох ярусах.

Після більшовицької узурпації в 20-х роках Олександра переїхала до Франції. Там вона малювала, викладала, створювала маріонетки, ілюструвала книжки, розписувала кераміку. Але Україна назавжди залишалась у її творчості. Гостей свого уквітчаного трояндами будиночка Екстер частувала варениками в глиняних мисках, які привезла з Києва.


Ці сторії про видатних українок опубліковані в книгах «Це зробила вона» , «Історії про життя 50 українців та українок», «20 дивовижних дівчат, які змінили XX століття»


Поділитися цією статтею