У книгарнях з’явилась ціла серія «Емоційних зошитів»: їх створила психологиня Наталя Гладких. Авторка переконана: дитина, яка розуміє свої емоції та потреби, значно легше навчається, взаємодіє з іншими та долає життєві виклики. Освіторія.Медіа побувала на лекції Наталії Гладких і зібрала все про психоемоційну регуляцію. Чому дітям так важливо розуміти свої емоції? Чи існує «ідеальний вік», коли варто починати «навчання емоцій» і які 4 етапи проходить дитина, перш ніж дитина почне приборкувати емоції самостійно? Чому не варто боятися страху та гніву? Зібрали поради Наталії Гладких у великий практикум із розуміння й проживання дитячих емоцій.
Спікерка:
Наталія Гладких,
Керівниця Психологічного Хабу ГО «Бачити серцем», кандидатка педагогічних наук, спеціальна педагогиня та психологиня, супервізорка в полімодальному багатофокусному підході, психотерапевтка у методі танцювально-рухової та Консонансної психотерапії, одна з ТОП-50 кращих вчителів світу 2020 року, авторка книги про емоції.
Психоемоційна регуляція: чому дітям так важливо навчитись працювати з емоціями?
До мене як до супервізора звертаються багато вчителів, асистентів учителів і дітей. Кожен приходить зі своїми «болями», запити — найрізноманітніші, а найзатребуваніший це робота з емоціями дітей.
😤 «Що робити, коли дитина роздратована?»
😣 «Що робити, коли дитина тривожиться?»
🫣 «Що робити, коли дитина «замкнена» в собі?»
😡 «Що робити, коли дитина «вибухає злістю»?
Особисто для мене робота з емоціями це той фундамент, який ми маємо знати і розуміти. Всі ми. Адже декому (ох, я серед цих «щасливців») у дитинстві не пояснювали, як впоратись з тими чи іншими емоціями або як їх відрізняти. І тільки в дорослому віці під час навчання я нарешті стала помічати й аналізувати свій стан. Це було справжнє відкриття! Тому так важливо навчати наших дітей усвідомлювати й називати свої емоції вже зараз, а не через 3, 5 чи 10 років. А ці робочі зошити, розроблені зі врахуванням психоемоційних потреб дитини, неабияк допоможуть сучасним учителям.
Саморегуляція: 4 етапи, перш ніж дитина навчиться приборкувати емоції самостійно
Діти не навчаються саморегуляції миттєво. Це навичка, яка формується у кілька етапів, з досвіду багаторазової корегуляції з дорослим. І тільки отримавши достатньо досвіду й підтримки від дорослого, дитина поступово починає розуміти, що з нею відбувається, і знаходити способи допомогти собі самостійно.
ЕТАП 1 ✹ Зовнішня регуляція
На цьому рівні дорослий повністю допомагає дитині заспокоїтися. Він може взяти її за руки, обійняти або просто побути поруч. Завдяки присутності та підтримці дорослого дитина поступово повертається до стану спокою.
ЕТАП 2 ✹ Корегуляція (спільна регуляція)
На цьому етапі дорослий уже не лише заспокоює дитину, а й підказує, що саме можна зробити, щоб упоратися з емоціями. Дитина виконує ці дії разом із дорослим і поступово засвоює нові способи самодопомоги.
ЕТАП 3 ✹ Усвідомлення емоцій
На цьому етапі дитина вчиться розпізнавати й називати свої почуття. Для цього можна використовувати картки емоцій, жести, зображення або прості запитання на кшталт: «Що ти зараз відчуваєш?» чи «Обери емоцію, яка найбільше схожа на твій стан». Дитина вже знає основні емоції та вчиться розрізняти їх між собою.
ЕТАП 4 ✹ Часткова саморегуляція
У вашому класі може бути плакат або набір підказок із різними способами заспокоєння. Дитина помічає, що емоції через край, і може сказати: «Мені потрібна допомога», підійти до плаката й самостійно обрати інструмент, який допоможе впоратися з її емоційним станом.
Лише після проходження усіх вищеописаних етапів у дитини сформується повноцінна саморегуляція. Удома, на майданчику чи в будь-якій іншій ситуації вона вже буде здатна самостійно розпізнати свій стан і використати знайомі їй способи, щоб заспокоїтися або впоратися з сильними емоціями.
Чи існує «ідеальний вік», у якому варто починати «навчання емоцій»?
Насправді, так. Більшість психологів радять почати працювати з темою емоцій у віці 3–4 років. Під час цієї «знаменитої» кризи трьох, коли дитина починає поступово сепаруватись від дорослого й починає процес активного самопізнання, вже має розуміння: «Ось мої руки, ноги, голова. Звати мене… Зараз я хочу ось це і це».
З чого починається навчання?
Коли до класу приходить нова дитина, першими довгостроковими або короткостроковими цілями зазвичай стають не академічні досягнення. Насамперед важливо допомогти їй налагодити контакт із новим середовищем, навчитися взаємодіяти з іншими людьми та відчути себе в безпеці.
Ідеться про базові навички комунікації та соціалізації. Поки дитина не опанує їх хоча б на початковому рівні, просування в навчанні часто залишається обмеженим. Адже навчання завжди спирається на здатність бути в контакті з оточенням, розуміти правила взаємодії та почуватися достатньо впевнено для нового досвіду.
Часто перед педагогами постають дуже практичні завдання. Наприклад, дитина не може тривалий час залишатися на своєму місці. Тоді необхідно організувати простір і навчальний процес так, щоб поступово збільшувати цей час: спочатку кілька хвилин, потім довше, а згодом — цілий урок.
Безпека це передумова розвитку
Водночас не варто забувати, що для багатьох дітей шкільне середовище може бути джерелом сильного перевантаження. Велика кількість шумів, яскраве світло, нові запахи, незнайомі люди, постійна зміна подій — усе це створює потужне навантаження на нервову систему.
У такі моменти мозок дитини працює не на навчання, а на виживання. Він ніби сигналізує: «Тут небезпечно. Треба тікати». Саме тому ми нерідко бачимо поведінку, яку дорослі називають «вибухом», «істерикою» або «непослухом». Насправді ж дитина реагує на перевантаження й намагається впоратися з ним доступним їй способом.
Саме тому одним із головних завдань дорослих стає допомога дитині на шляху до саморегуляції. Перш ніж навчати академічних навичок, важливо навчити її розуміти власні емоції, справлятися зі стресом і повертатися до стану внутрішньої рівноваги.
Соціальні історії як інструмент розуміння світу
Одним із найефективніших інструментів у цій роботі є соціальні історії.
Вони допомагають не лише дітям з особливими освітніми потребами, а й будь-якій дитині краще зрозуміти певне явище, складну ситуацію чи новий досвід. Соціальна історія спрощує інформацію, робить її зрозумілою та дає відповідь на три важливі запитання: що відбувається, чому це відбувається і як мені діяти в цій ситуації.
Наприклад, у «Емоційних зошитах», присвячених роботі мозку та відчуттям, можна знайти пояснення наших захисних реакцій: звідки вони беруться, як проявляються та чому виникають у певних ситуаціях.
Робота із соціальними історіями може включати різні активності:
- розглядання ілюстрацій;
- пошук схожих зображень;
- обговорення ситуацій;
- порівняння власного досвіду з історіями персонажів.
Я певна, що більшість педагогів добре знайомі з цими прийомами й активно використовують їх у своїй практиці.
Вивчення емоцій краще починати з розуміння того, як працює мозок
Коли ми говоримо про емоції, дуже важливо починати саме з розмови про мозок і тіло. Для багатьох дітей, особливо дітей з інвалідністю, внутрішні процеси залишаються невидимими та незрозумілими. Вони не бачать, де розташоване серце, як працюють легені чи що відбувається всередині організму під час сильних переживань. Саме тому пояснення внутрішніх процесів стає важливою частиною навчання емоційної грамотності.
Спробуйте згадати власний досвід сильного страху або тривоги. Можливо, це була панічна атака чи момент надзвичайного хвилювання. У такі хвилини серце починає битися швидше, долоні стають вогкими, тіло тремтить, виникає відчуття небезпеки, а думки буквально рояться в голові.
Для багатьох дітей сильні емоції відчуваються саме так. Але є важлива відмінність: дорослий зазвичай розуміє, що з ним відбувається. Дитина ж часто не має такого пояснення. Вона відчуває зміни у своєму тілі, але не знає, чому вони виникають. Через це переживання стає ще більш лякаючим, може з’являтись бажання «негайно втекти». І це зовсім не про погану поведінку — таку фізіологічну реакцію організму запускає нервова система. Саме тому вивчення емоцій ми починаємо з розуміння того, як працює мозок. Коли дитина дізнається, що відбувається всередині неї під час страху, злості чи тривоги, вона отримує перший інструмент для того, щоб навчитися керувати своїм станом, а не ставати його заручником.
Пояснюючи дітям природу емоцій, я часто використовую просту модель мозку, яка складається з трьох умовних частин: рептильного мозку, лімбічної системи та неокортексу.
Рептильний мозок відповідає за виживання й безпеку. Він постійно оцінює середовище та визначає, чи є навколо загроза. Якщо небезпеку виявлено, активується лімбічна система, пов’язана з емоціями. Саме тоді виникають страх, тривога, гнів або інші сильні переживання.
Неокортекс відповідає за мислення, аналіз, планування та саморегуляцію. Саме він допомагає нам ухвалювати зважені рішення й контролювати власну поведінку.
Під час сильного стресу здатність раціонально мислити тимчасово знижується, а керування перебирають механізми виживання. Тому дитина може плакати, кричати, тікати, завмирати або проявляти агресію. Це не свідомий вибір, а реакція нервової системи на відчуття небезпеки. Наше завдання — допомогти дитині повернутися до стану, у якому вона знову здатна мислити, навчатися і взаємодіяти з іншими.
Страх і гнів: чому їх не варто боятись?
Однією з найперших базових емоцій людини є страх. Він супроводжує нас від народження й виконує важливу захисну функцію. І хоча страх часто сприймають як негативне переживання, його головне завдання — захистити нас від небезпеки. Упродовж усієї історії людства саме страх допомагав людям виживати, вчасно помічати загрози та реагувати на них. Тож мета дорослого — не позбавити дитину страху, а навчити її розуміти цей сигнал і справлятися з ним без втрати відчуття безпеки та контролю над собою.
Якщо страх допомагає нам помічати небезпеку, то гнів допомагає захищати себе. І сигналізує про те, що наші потреби не задоволені, наші кордони порушені або ми опинилися в ситуації, яка нам не подобається. Іноді він ніби говорить: «Зверніть на мене увагу. Я тут! Мені щось потрібно». Або: «Мені складно. Мені некомфортно. Я не згоден із тим, що відбувається».
Під час занять варто говорити дітям просту, але важливу річ: усі емоції нормальні. Немає хороших чи поганих емоцій. Є емоції, які виконують певну функцію й допомагають нам взаємодіяти зі світом. Питання лише в тому, як ми поводимося із власними емоціями. Бо ж можна діяти імпульсивно, а можна крок за кроком навчитись розуміти власний стан і знаходити безпечний спосіб його вираження. Як я іноді жартую на лекціях: замість того щоб одразу хапатися за сковорідку, варто спочатку спробувати пояснити іншій людині, що саме нас засмутило або розлютило.
Окрема увага в роботі з дітьми приділяється тілесним відчуттям і станам. Ми вчимося помічати втому, перевантаження, напруження та інші сигнали організму. Для дітей з особливими освітніми потребами це особливо важливо: вчасне розпізнавання дає більше шансів запобігти емоційному зриву. Дуже цінно, коли дитина може сказати: «Мені потрібна перерва», «Я втомився», «Мені потрібно перепочити». Фактично це означає, що вона вже починає розуміти сигнали свого організму та вчасно реагувати на них.
Які інструменти саморегуляції вже сьогодні
варто спробувати разом з дітьми в класі?
▶︎ Дихання
Це найдоступніший і дієвий інструмент саморегуляції. Саме через дихання дитина може навчитися краще розуміти свій стан і впливати на нього.
Ось як я пояснюю процес дихання дітям: «Дихання це обмін кисню та вуглекислого газу. Воно складається з вдиху й видиху. Ми вдихаємо кисень і видихаємо вуглекислий газ. Коли ми вдихаємо, грудна клітина розширюється, а живіт піднімається. Коли видихаємо — грудна клітина опускається, а живіт повертається у вихідне положення».
Наступний крок — запропонувати дітям різні способи дихання:
- Спробуйте вдих через ніс і видих через рот;
- А тепер — вдих і видих через ніс;
- А ще можна вдихати й видихати через рот, якщо ніс закладений.
Також є класна вправа, яка допоможе усвідомити власний стан: «Я тренуюся вдихати і видихати. Видихаю емоції. Видихаю стрес. Коли я дихаю, то заспокоююся, я піклуюся про себе, і я себе ціную».
▶︎ Сила голосу: коли можна кричати
Ще одна тема, яку я завжди приношу в клас, — сила голосу. Дітям важливо розуміти різницю між ситуаціями, коли потрібно мовчати, говорити пошепки, звичайним голосом або кричати. Особливо це важливо для дітей з особливими освітніми потребами. Часто за поведінкою, яку дорослі намагаються заборонити, стоїть певна потреба. Якщо ця потреба не буде задоволена, виникатиме протест.
Пригадую випадок із дівчинкою з особливими освітніми потребами, яка дуже голосно кричала в приміщенні. Ми не заборонили їй це робити, — натомість допомогли знайти місце, де кричати дозволено. А допомогла в цьому… звичайнісінька шафа, яка стояла в коридорі. Ми домовилися: у класі кричати не можна, але завжди є можливість підійти до шафи. І коли їй хотілося кричати, вона показувала спеціальну картку, виходила в коридор, відкривала шафу й кричала там кілька хвилин. А потім поверталася на урок і спокійно працювала далі. Для нас це був справжній прогрес! Дитина почала усвідомлювати свою потребу та знаходити прийнятний спосіб її задовольнити. Згодом така поведінка взагалі зникла.
▶︎ Температура, напруження й розслаблення та інші сигнали тіла
Ще один важливий напрям роботи — дослідження тілесних відчуттів.
Дітям важливо навчитися помічати, коли їм холодно чи тепло, коли тіло напружене або розслаблене. До прикладу, сильна злість часто супроводжується відчуттям жару. Обличчя червоніє, тіло напружується, енергія буквально переповнює людину. Саме тому ми вчимо дітей помічати такі сигнали.
Одна з найпростіших вправ — почергово напружувати й розслабляти різні частини тіла.
Що можна зробити: сильно стиснути ногу, порахувати до п’яти, а потім розслабити її. Потім повторити вправу з іншою ногою, стопами або руками.
🟢 Як тіло допомагає зрозуміти емоції?
Коли дитина говорить: «Мені страшно», я часто запитую: «А де саме в тілі ти це відчуваєш?» Іноді вона не може одразу відповісти. Тоді ми шукаємо напруження разом.
— Де воно живе?
— Тут, у грудях.
— Добре. Спробуймо напружити це місце ще сильніше, а потім розслабити.
Дуже часто після цього інтенсивність емоції зменшується.
Саме тому ми так багато уваги приділяємо тілесним відчуттям. Через тіло дитина поступово вчиться розуміти власні емоції та знаходити способи допомогти собі. Для цього існує безліч простих інструментів: зробити п’ять повільних вдихів і видихів, потрусити ногами, порахувати до десяти, напружити й розслабити м’язи.
Водночас важливо пам’ятати, що одна й та сама емоція може проявлятися у різних дітей по-різному. Для когось страх буде пов’язаний із напруженням, для когось із болем у животі, ще для когось із прискореним серцебиттям або зміною дихання. Тут немає єдиного шаблону. І це абсолютно нормально.
🟢 Не забувайте про похвалу
Наприкінці будь-якої роботи з емоціями має бути похвала. Коли дитина впоралася зі своїм станом, помітила емоцію, скористалася інструментом саморегуляції або просто спробувала це зробити, вона має почути визнання своїх зусиль. Дорослий у цей момент має бути поруч і сказати: «Супер! Ми впоралися. Ми молодці».
Іноді ця перемога дається непросто і дитині, і дорослому. Але саме такі маленькі перемоги поступово формують відчуття власної сили, впевненості та здатності справлятися із найскладнішими нашими емоціями.
