Школа, де викладають рідною мовою українських біженців, — таких за кордоном лічені одиниці. А співзасновниці школи «Гравітас» у Вільнюсі Агне Клімчяускайте та її колегам довелося ще й створити з нуля ціле поселення для родин школярів! Як же це сталося і як незвичний заклад освіти живе нині?
«Українське село» — у центрі столиці
Коли почали приїжджати діти, що не мали змоги залишитися в Україні через бойові дії, у Литві було мало досвіду роботи з такими учнями. За словами пані Агне, раніше сюди дуже нечасто приїжджали біженці. Не було детальних програм інтеграції, бо не мали такої потреби. Першим зануренням у ситуацію для пані Агне була допомога литовським учителям у роботі з дітьми-біженцями: шукала україномовні освітні платформи, підручники, методики.
А вже на початку березня її колега отримала повідомлення, що школа з Харкова просить про допомогу і хоче приїхати до Вільнюса. Вся школа — з учителями, учнями, батьками. 172 людини! Колежанки запросили їх, хоча дуже хвилювалися, як вдасться подбати про приїжджих. Готувалися у стислі терміни, у прискореному темпі, разом із волонтерами та меценатами. З нуля створювали школу: шукали приміщення (два поверхи виділив заклад вищої освіти). Усе — від ноутбуків та парт до олівців — треба було зібрати та придбати.
А ще постало питання, де жити українським дітям та їхнім родинам. Разом із понад сотнею волонтерів у центрі Вільнюса звели для них «українське село». Орендували приміщення, провели ремонт, налагодили електрику, навіть покликали дизайнерів. Литовські освітяни прагнули створити красиві будиночки, такі, в яких ладні були б жити самі, адже люди з почуттям гідності не мають тулитися в якихось казенних приміщеннях. А окрім житла, кожному тимчасовому біженцю потрібні подушки, простирадла, рушники, тарілки.
Як виникла саме школа для біженців?
Школа почала працювати вже 22 березня. Довелося її зареєструвати як приватну, але безкоштовну для учнів. Пані Агне й нині сміється, що це такий дивний бізнес-план. Спочатку в ній навчався 71 учень. Заняття проводили литовські та українські викладачі зі стандартної програми українською мовою. Хоча школа була створена саме під цю групу дітей, що приїхали з України, призначення її ширше: школа для біженців — усіх дітей, які змушені покинути свої країни: через війну, режим (як у Білорусі), стають вигнанцями за національною ознакою, як курди.
Таких шкіл, певно, немає, міркує педагог. Адже сучасна освітня політика стосовно малих біженців — інтеграція в місцеві школи. Але в реальності це швидше асиміляція. Пані Агне згадує, як вирішила тоді: особисто вона не хотіла б стати біженкою, приїхати, наприклад, до Франції, яку дуже любить, та спостерігати, як її дітей там асимілюють і перетворюють на маленьких громадян Франції. Адже прагне, щоб вони залишалися литовцями, усвідомлювали свої корені, традиції, культуру, мали національну самосвідомість. Того ж самого хочуть українці. Несправедливо позбавляти цього українських дітей. Жити варто за принципом: роби іншим те, чого хочеш самому собі.
Тим паче було очевидно, що українці приїхали не для того, аби жити в Литві завжди. Вони перший місяць навіть не розбирали валізи — з надією, що війна ось-ось завершиться, можна буде повернутися додому. І нині більшість учнів живе з бажанням якомога скоріше повернутися до рідної країни.
Перші місяці учні не могли зосередитися на темах, дітей переповнювали емоції, думки. Тож учителі давали їм змогу виговоритися та поспілкуватися про те, що хвилює. Можна було почути й таке: «Який сенс вчити відмінки, якщо завтра взагалі може не бути?» Ці питання бентежили не лише українських, а й литовських школярів. «Що я можу зробити? Україна поруч. Литва путіну теж не подобається, раптом він нападе й на нас?»
Тож головне було — допомогти позбутися почуття безпорадності. Вчителі пояснювали: «Ти не можеш зупинити війну. Але просто зараз можеш висловлювати свою думку, відстоювати свою позицію, розвивати критичне мислення, вчитися історії, аби не повторювати історичні помилки».
У литовській школі — пів тисячі юних українців
Згодом почали звертатися мами-біженки з України та просити, навіть зі сльозами, зарахувати до школи і їхніх дітей, адже сильно хотіли, аби сини та доньки розмовляли українською мовою, були у звичній атмосфері. Учнів ставало дедалі більше. Їх навчали вже не лише ті педагоги, які жили у Вільнюсі (а до литовських колег з Харкова доєдналося 40 освітян), а й учителі з України — дистанційно. У цьому міжнаціональному колективі немає благодійників та «бідних родичів»: триває плідна співпраця. Разом створюють щось нове, креативне, розробляють нові методики, обмінюються освітянським досвідом своїх країн, разом розвивають європейську освіту.
Нині у школі «Гравітас» майже пів тисячі українських школярів з усіх регіонів України: Суми, Київ, Львів, Маріуполь, Одеса, Донецьк та інших міст. Школярі кажуть, до слова, що Вільнюс духом подібний до Харкова: молодіжний, живий, енергійний, передовий.
Старшокласників готують до складання ЗНО для вступу до українських університетів. А якщо вони вирішать ще до повернення додому здобути вищу освіту в литовському виші, доведеться скласти литовську мову, пройти тестування за освітніми стандартами Литви.
Маленькі українці мріють не про якісь блага чи кар’єру, а про розбудову країни. В Україні вони зможуть реалізуватися значно більше, ніж якщо стануть емігрантами. Утім, саме повернення додому несе певні стреси, до яких слід підготувати. А найкраще, що можна зробити, — дати гарну освіту та психологічну допомогу, аби вони зростали сильними.
У школі «Гравітас» пишаються, що змогли зробити максимально стабільною освіту для українських дітей у хаосі війни.
