Усе, що діти переживають до 7 років, не просто стає досвідом, а формує саму їхню психіку, свідчать психологи. А з 7 до 10 років — лягає в таку собі схему світу. Ті, хто зростає нині, завжди десь углибині пам’ятатимуть, що існують віруси, які можуть змінити твоє життя. І це не гарно, і не погано. Хтось, на жаль, виросте іпохондриком (та раніше для цього були свої приводи, приміром, радіація). Хтось стане екологічно свідомою людиною. Хтось зацікавиться медициною. І, певно, це покоління дбатиме про захист особистих кордонів: так і соціальну дистанцію витримаєш, і внутрішній світ від посягань вбережеш.
«Динозаври, лицарі, карантин»
Мій шестирічний син не дуже цікавиться історією людства, поки що в голові в нього все перемішане. Тож він каже, що попервах були динозаври й люди жили в печерах, потім вони стали лицарями та збудували замки, далі, десь приблизно в дитинстві бабусі й дідуся, їздили на конячках та жили в маленьких будівлях, і нарешті з’явилося все найцікавіше: машини, ноутбуки і телефони. А потім прийшов карантин.
Мене трішки непокоїть, що пандемія здається синові такою ж глобальною подією, частиною історії, як ера динозаврів. Невже, коли він виросте, згадуватиме, що жив за часів COVID-19?
Семирічна донечка постійно чує про те, що коронавірус особливо небезпечний для стареньких, що треба подбати про них, чергову історію перед сном сприймає так:
— І вони жили довго-довго та померли в один день…
— Певно, від ковіду?
Хай там як, але в дитячій пам’яті, де все приймає чудернацькі обриси, звісно, це залишиться: карантинні обмеження, дистанційні заняття, маски на вулицях.
Що точніше: губи чи гаджети
Вже нині діти грають у те, що бачать. Наша другокласниця, хоч вже вважає себе дорослою для іграшок, з молодшим братиком ладна повертатися до тих забавок, які в них були в 3-4 роки. Одна з найулюбленіших — поїздка потягом до моря. Діти ретельно пакують свої дитячі валізи, розставляють стільці й табурети, перевіряють квитки, займають місця, розливають з іграшкових чайників чай… І ось я долучаюся до гри: беру ляльку, квиток та прямую до потяга, який зайняв увесь коридор. Раптом син майже стукає мене по лобові телефоном. Я втрачаю дар мовлення від такої поведінки, але юний провідник пояснює:
— Перевіряємо вашу температуру. Ні, не можна. Підвищена.
Ага, то це безконтактна термометрія за часів пандемії!
Мені цікаво, наскільки цей доморощений контроль сумлінний: починаю запевняти, що здорова і мушу їхати. Тоді підбігає донька з іграшковим термометром, аби я переконалася, що нездорова. Та, потримавши його, побачивши занепокоєні погляди працівників потяга, я знову кажу, що почуваюся чудово та маю квиток. Що ж мені робити? Може, якось домовимося?
— Ви що! — дуетом кажуть мої пильні малі. — Ви ж нам тут усіх інфікуєте: і ляльок ЛОЛ, і трансформерів. А тут ще пенсіонерка їде, — кивають вони на нашу дійсно стареньку морську свинку, яку теж посадили на стілець.
— Ну, добре. Я зараз остаточно перевірю, — рішуче каже синок і… тягнеться губами до мого лоба.
— Не можна! Ви хвора!
Отакої! А ще кажуть, що це — покоління гаджетів. Поки що в їхній уяві найточніший спосіб перевірки температури: не інфрачервоний тепловий сканер, не термометр, а як мама визначала в них — губами.
З недобрим передчуттям починаю серйозну розмову. І виявляється — упс! Ті самі діти, які нині вітаються не за руку, а помахуючи одне одному, які чхають у згін ліктя, які знають, що не треба ні до чого торкатися, у школі вимірюють одне одному температуру… губами. І навіть не розуміють, що не так.
— Ми ж не долонями… Нас вчили, що руками ні до чого торкатися не можна! — каже наша юна школярка.
Так, вчителю, як і нам, батькам, певно, не спало на думку перераховувати, що не можна ще й губами, язиками, зубами…
Чим відрізняються коронавірус і… ковід
— Ковід і коронавірус — це одне й те саме? — на прогулянці запитує донька в подружки із сусіднього будинку, яка на рік старша.
— Ні. Коронавірус — як м’ячик із шипами, — серйозно пояснює та. — Не зовсім шипами, а такими пімпочками, як в інопланетян антенки. Ми в школі малювали. Це він торік всіх заражав, коли всі вдома сиділи, бо дуже небезпечна хвороба, задуха. А ковід — нині, він значно легший, просто як застуда. Лише на вихідні не можна ходити до дитячих кімнат та в кіно.
Доводиться потім пояснювати, що насправді це один і той самий вірус.
На День народження доні ще одна подруга, двоюрідна сестра, що живе в іншому місті, прислала електронну листівку. Серед іншого, пише, що хворіє на COVID-19 у легкій формі.
— А ми не інфікувалися? Ми ж читали те, що вона руками на ноутбуці писала…
— Та ні! Ти ж знаєш: коронавірус передається від людини, що поруч. А клавіатура сестрички так далеко, що туди їхати потягом треба.
— А цей вірус — він не комп’ютерний? Якщо ноутбуки листівки одне одному передають, не можуть так само переслати ковід?
Як вмістити у квартирі сотні норок
Гра у McDonalds — теж одна з улюблених, хоча ми рідко ходимо до ресторанів швидкого харчування. А можливо, саме через це: заборонений фаст-фуд манить. Спочатку мене просять зачекати «на вході», бо там вже їдять: єдиноріг (іграшковий) та кіт (цілком реальний). Обох намагаються нагодувати саморобними бургерами з хліба, маминих котлет та гірчиці, тож доводиться вриватися до «зачиненої» зали. Мені як хуліганці юні ресторатори погрожують арештом. Якщо добре поводитимуся — карантином.
— Вже вихідні почалися, доки ми тут сперечалися, — каже донечка. — Ресторан закрито, можемо дати замовлення на винос.
І, звісно ж, найбільше пандемія вплинула на ігри в лікаря. Тут тобі й натягнуті на лапи кота гумові рукавички, і «зараз зробимо аналізи на ковід», і «в нас не вистачає місць у лікарні, що ж робити», і «ось змішаю два слайми, створю вакцину, всіх вилікую».
Донечка, яка обирала між професіями хірурга та детектива, вирішила розпочати майбутню кар’єру лікарем, який бореться з вірусами. А син із циркача несподівано перепрофілювався у своїй уяві у ветеринара: випадково почув новини про норок. Довго я не могла заспокоїти його сльози, а тепер регулярно чую, де і як у нашій невеличкій квартирі розмістяться сотні знезаражених сином пухнастиків, щоб їх ніхто не чіпав.
Можливо, пандемія і додасть тривоги в спогади про дитинство тих, хто сьогодні зростає. Але, здається, усе це розвинуло в них ще й співчуття та вміння надавати підтримку.
