Розмову записала Ангеліна Грицей
Українська історія не була «солодкою картинкою». Часом вона була складною, часом неоднозначною, але завжди — цікавою. Як вивчати історію у школах без зазубрювання? Як говорити з дітьми про складні теми та історичні травми? Якою повинна бути роль викладача у XXI столітті? Про все це історик Ярослав Грицак розмірковує в нашій рубриці «Блоги змінотворців».
Розуміти історію — це спробувати пов’язати події та явища минулого між собою
Після 2014 року українці заслужили право знати правду про себе. Ми, особливо молодь, зміцніли та дозріли, щоб припинити говорити про себе винятково в суперлятивах і творити «солодку» історичну картинку. Тому що українська історія не була «солодкою картинкою». Ні, ми не маємо засуджувати цю історію, але розуміти — повинні.
Зараз історія в школах насамперед дає першознання про минуле. Натомість головне питання для мене — наскільки історія в школах здатна дати не тільки знання про минуле, а й розуміння минулого. Що таке розуміння? Перш за все, це спробувати пов’язати події та явища минулого між собою. Крім того, не тільки в українському контексті, а в набагато ширшому. Наприклад, у контексті минулого поляків, росіян, євреїв, кримських татар — усіх народів, які проживали на наших землях. Водночас бачити зв’язки й у глобальному контексті. Бо важко зрозуміти економічне піднесення кінця XVI початку XVII століть, якщо не брати до уваги, що в Європі з’являється срібло. З’являється тому, що в тоді щойно відкритій Південній Америці знайшли великі поклади срібла.
Або візьмімо Русь. Звідки вона виникає? Тяжко зрозуміти, якщо не брати до уваги всю систему завоювань вікінгів того часу. Та й не тільки завоювань — це ще й був великий комерційний проєкт, де торгівля і насильство були сторонами однієї монети. Утім, тут не обійшлося без Арабського світу, який у той час був економічним та інтелектуальним центром. Тобто йдеться про такі зв’язки. Якщо ми будемо про них говорити, то краще почнемо розуміти, звідки взялася Україна і що ця Україна означає.
Українська історія — не «печалька»
Уявімо ситуацію: український школяр потрапляє до Ізраїлю й зустрічається там з людиною єврейського походження. Цей школяр одразу чує запитання про Хмельницького та євреїв. Для нього це відкриття. Виявляється, він нічого не знає про те, що Хмельницький масово нищив євреїв і що в єврейській історичній пам’яті Хмельницький — лиходій, гіршим за якого вважають лише Гітлера. Проте цього культурного шоку можна уникнути, якщо почати відверто говорити про минуле у школі. Не в тому сенсі, що «так сталося». Без виправдовувань. Просто вчителі мають допомагати дітям зрозуміти, що та чому сталося. Бо коли починають відкрито звучати складні питання — починається історія як наука.
Чому я про це кажу? Тому що і Майдан, і війна показали, що українці дуже нормальні. Нормальні, бо в нас є як герої, так і бандити. І часом різниця між ними майже невловима. Часто йдеться не просто про особистість як людину, а про історичні обставини, у яких люди діють. Ми повинні розуміти, що коли історичні обставини залишають мало вибору, доводиться ухвалювати складні рішення. Це потрібно проговорювати дітям, щоб у них не виникало враження, що українці — це суперлятивні герої, яких завше всі гнобили. Тоді виникає сумна картина. Мені в цьому контексті подобається слово, яким старшокласники називають українські літературу та історію — суцільна «печалька». Утім, українська історія не є «печалькою». Вона цікава, лише треба добре розповісти.
Немає сенсу говорити про історію героїчно. Корисно дивитися на неї не зверху — крізь призму владних рішень, а знизу — крізь призму життєвих ситуацій окремих людей. Важливо «олюднювати» історію. Тільки так можна буде зрозуміти, що історично ключовим є не тільки насильство, а й людський спротив йому.
Загалом саме розуміння, що насильство з нами та може вибухнути в будь-який момент — це важливий спосіб лікування травм насильства. Нам не треба його боятися.
Видавництво «Портал» видало десять посібників для вчителів до моєї книги «Подолати минуле: глобальна історія України». Вони мають допомогти педагогам зрозуміти, як проговорювати ці складні теми. Важливо, що до кожної теми є коментар психолога, у якому коротко пояснено не тільки що розповідати, а як саме це робити. Зрештою історія — це предмет не тільки для фахівців. Має бути ще хтось. Психологи, як і журналісти та вчителі, точно стануть у пригоді. Тут варто сказати, що освіта, викладання історії — це питання безпеки. Тому, як і в інших питаннях безпеки, у цю сферу треба залучати широке коло спеціалістів.
Заучування дат не дає історичних знань
Я вважаю, що історія обов’язково має бути доброю. Тому що історія із ЗНО нам мало що дасть. Ці тисячі дат, які мають завчити діти… Із соромом думаю, що, напевно, я би такий екзамен не склав. Та найважливіше, що заучування дат не дає історичних знань. За місяць діти все забувають. Крім того, самі дати нічого не розказують. Бо наука — це не про дати і факти. Це про розуміння значень, зв’язків і наслідків для сьогодення.
Дуже важливо, щоб з’явилися підручники нового типу. Як у нас викладають історію? Лекційно. Я сам часом цим грішу. Вчитель або професор довго розповідає студентам або учням, як усе було та що їм треба запам’ятати. Потім приходить знову — і викликає їх до дошки або дає тест. Це і є незнання. Насправді мають бути підручники, які зменшать частку викладацької роботи з лекційної кафедри й натомість дозволять студентству більше працювати.
Мені легко зрозуміти, який підручник добрий. Візьміть перший ліпший у руки та подивіться, скільки в ньому займають карти, малюнки, таблиці та завдання. Якщо десь 50 % — то це добрий підручник. Карти, зображення — вони для того, щоб працювати з ними на уроках, давати дітям завдання. У мене є знайомі росіяни в США. Їхній син пішов до американської школи. Йому на домашнє завдання дали випустити чиказьку газету 1929 року. Повністю заповнити, що писали в Чикаго в тому році. Це майже дослідження! Після таких завдань діти розуміють, про що йдеться! Під час уроку дитина має не просто слухати, а працювати. До цього й потрібно йти. Це питання не тільки змісту, а й методики.
