Воєнна дистанційка не схожа на карантинну

Нині багато українських шкіл працюють у дистанційному форматі. Проте онлайн-навчання під час війни відрізняється від карантинної дистанційки. Освітня експертка, співзасновниця школи для українських дітей-біженців у Литві «Гравітас» Агне Клімчяускайте підготувала сім порад нашим вчителям. Що робити, щоб не перевтомлюватися? Як подолати учнівську апатію? Тут знайдете лайфхаки, як проводити дистанційні або змішані уроки.

1. Школа зараз — про підтримку, а не про контроль

Під час війни небагато дітей самостійно сидітимуть над підручниками. Не виникає потреби в сухій інформації, якщо немає відчуття безпеки. Але натомість є велика потреба в емоціях. Винятком є учні, для яких оцінки — це спосіб контролювати життя та не почуватися безпорадними. Решта дітей реагує на емоційно заряджений матеріал, щось незвичне для них: екскурсії закордонними музеями, відео про екзотичних тварин та рослини. Дітей може захопити нова для них діяльність, інтерактивні завдання. Учителям варто змістити акцент на підтримку, а не на контроль. 

Також важливо подумати не лише про спільні заняття, а й про те, що психологічно розрадить кожну дитину. Скажімо, пані Агне, як вчителька літератури, дає учням завдання вести щоденник. Коли ти один і навіть коли страшно, ти можеш спілкуватися з папером, ти можеш свої емоції чи почуття написати або намалювати. Після такого досвіду діти почали значно глибше сприймати щоденник Анни Франк.

2. Камери мають бути ввімкненими

Варто домовитися з учнями, що вмикати камери — це їхній обов’язок. Оскільки це дає почуття, що тебе бачать, ти бачиш, ти в класі, нехай і у віртуальному. Без камери все стає несправжнім. Знаєте, як у зборах директорів на карантині траплялося: вимикають відео та звук, п’ють чай у капцях, патякають із секретарками. Це зовсім не про роботу і не про ефективність.

3. Не допускайте напруження між учнями

Дистанційно діти нині можуть підключатися хто — із закордонного пляжу, а хто — з підвалу, бо бойові дії неподалік. І це добре б враховувати. Треба знімати напругу між учнями, які в безпеці, й тими, які залишилися в країні, де триває війна. У кожної категорії свої проблеми. Діти, які виїхали за кордон, часом мають синдром біженця: апатію, відчуття ірраціональної провини і за те, що покинули Батьківщину, і за те, що їм комфортно в новій країні. Ті, що залишилися, відчувають тривогу, нерідко страждають і можуть несвідомо шукати того, на кого можна вилити цей негатив. Прояснення почуттів, розмова про них дають змогу уникнути відкритого конфлікту або мовчазної недоброзичливості.

4. Під час війни дітям важлива довіра

Дистанційне навчання змушує вчителя постійно шукати програми тестування, форми перевірки знань. І замислюватися: учень написав сам чи списав десь? Але прищеплювати академічну доброчесність важливо у звичайному житті.  

Довіри в сучасній школі бракує. А особливо вона важлива дітям під час війни. Оцінки — не головне, якщо думаєш про те, як допомогти дитині, зрозуміти її. Є багато способів дати реалістичний фідбек. Є діяльність (скажімо, проєкти), в якій зрозуміло реальний рівень учня. А оцінки… якщо дитині вже так хочеться високих балів, хай їм радіє. Якщо є змога, оцінки не варто ставити взагалі, доки воєнний час спричиняє стрес у школярів.

5. Відпрацьовувати завдання перед екранами — не вихід

Якщо на традиційному уроці цілком звично давати завдання на відпрацювання певних навичок, то в дистанційному навчанні це не працює. Якщо учням пропонують розв’язувати задачі або приклади на онлайн-уроці, вони не роблять їх, залишають на вечір, якщо нагадають батьки, просто забувають. Ефективним варіантом може бути робота на спільній віртуальній дошці. А ще краще — подавати відпрацювання навичок в ігровій формі. У школі «Гравітас» створюють ігри з математики, литовської мови та літератури з такою спільною інтегрованою гейміфікацією, як у комп’ютерних іграх. Щоб діти вдома мали змогу вчитися із задоволенням.

6. Займайтеся нетворкінгом

Що підтримує дітей у важкі часи? Музика, вистави, фільми, віртуальні екскурсії музеями, спільні виходи на природу. Необхідно плекати дух колективу, єдність, навіть коли кожен десь далеко від дому. Якщо клас невеликий, для дітей, які нікуди не виїхали, вчителі можуть збирати прості подарункові пакетики — для дослідів, арту, праці. Потім біля екранів вони зможуть одночасно щось робити із цими матеріалами. Маленьким подарунком від школи може стати дизайнерський папір, красиві записники. Черговий вчитель розвозить їх по квартирах або можна переслати поштою. Такі прості спільні радощі підтримують учнів та розвивають відчуття групи.

7. Підліткам доручайте проєкти — і не заради результату

Учні початкової школи під час дистанційного навчання можуть почуватися навіть комфортніше, ніж до нього, адже мають більше уваги батьків. Але підлітки повинні сепаруватися від мам і тат. Тінейджер природно має знайти свій досвід спілкування з друзями, завоювати авторитет та отримати місце в колі підлітків. А його примусово повертають у дитинство — до мами.

Під час карантину пані Агне працювала у двох школах, тож може порівняти учнів, для яких навчання було дистанційним, і тих, які ходили до класу. Різниця була помітна. Ті, що навчалися офлайн, — нормальні підлітки зі своїми протестами: «Все погано, батьки мене не розуміють, я не такий, як інші». А учні після дистанційки — як їжачки, що сховалися. Їм треба спочатку вчитися говорити, емоційно та соціально розвиватися. А це впливає і на навчання теж. «Офлайники» були сповнені цікавості, радості відкриття, креативу. А «дистанційники» виконували завдання за інерцією. Та освіта — це не про інерцію, а про креатив.

Один зі способів розвивати комунікаційні здібності школярів — проєктна діяльність. Але доведеться не стільки вимагати результат, скільки задовольнити потреби учнів у спілкуванні. Проєкти для групи давати такі, щоб об’єднували, давали змогу побалакати з друзями. Адже радість спілкування у важкі часи та взаємопідтримка не менш вагомі нині, ніж формули та вправи.

Більше про навчання під час війни на osvitanow.org

Поділитися цією статтею