Зображення: ua.depositphotos.com
Зустріти людину, яка стане для вас життєвим наставником — це велике щастя. У когось такою людиною є перша вчителька, у когось — університетський викладач. Команді «Видавництва Старого Лева» також пощастило мати наставників, які допомогли досягти життєвого успіху.
Хто справив найбільший вплив на людей, які створюють книжки? Спогадами ділиться команда «Видавництва Старого Лева».
На моєму шляху до вищої освіти траплялося багато харизматичних вчителів, які справді працювали і працюють за покликанням. Та якщо обирати когось одного, то найбільше на мене вплинула Оксана Купчинська — вчителька історії у Підгайчиківській школі. Я навчалася в іншій школі, але Оксана Володимирівна готувала мене до ЗНО в 11-му класі. Вона бачила моє бажання і порив до навчання, знала про непросту фінансову ситуацію у моїй сім’ї та зголосилася підготувати мене до іспиту з історії безоплатно. Робила це тільки для того, щоб у мене було більше шансів отримати хорошу освіту.
Після мого успішного складання іспитів, саме Оксана Володимирівна була поруч, коли я подавала документи в різні заклади вищої освіти. Батьки не могли цього зробити, оскільки в мене от-от мала народитись молодша сестричка. Оксана Володимирівна шалено мене підтримувала, додавала впевненості, вболівала, давала настанови. Я була, є і буду неймовірно вдячна їй за те, що вона витратила стільки часу і сил, аби сільська дівчинка мала шанс досягнути вершин у великому місті.
Кожен учитель чи викладач впливає на нас: хтось підштовхує вперед, а хтось тягне донизу, накинувши на тебе двійку-трійку комплексів. Вплив одних відчувається одразу, слова ж інших починаєш розуміти задовго після закінчення школи чи університету.
Моя історія — про другий випадок. Вчителька зарубіжної літератури Тетяна Миколаївна не сподобалась мені ще з першого дня нашого знайомства — вона називала мене Ганнусею. А ще вона зруйнувала звичний порядок уроку, до якого так привчила нас її попередниця: перевірка домашнього завдання, вивчення біографії автора, коротке читання нового твору, перерва. Тетяна Миколаївна приходила і багато говорила: про ситуацію в країні, погоду, розповідала історії зі свого життя, пов’язуючи це в одне ціле із «Собором Паризької Богоматері» чи «Дон Кіхотом». А ще вона просила нас висловлювати власні думки, письмово та усно. Тоді це відверто злило учнів.
А зараз, згадуючи ті часи, усвідомлюю, що вміння висловлюватись, доводити свою думку — це одна з найважливіших навичок. І без неї ніяк. Ні в повсякденному житті, ні в роботі.
Особливим вчителем для мене є Любомир Тадейович Сеник. Це професор літератури у Львівському університеті, під керівництвом якого я писала дисертацію. Він не був моїм безпосереднім викладачем, а познайомились ми вже після того, як я закінчила університет. Але саме Любомир Тадейович найбільше спричинився до мого становлення.
Він був важливим прикладом викладача і науковця, який водночас був дуже творчою людиною. Він писав книги, з глибоким розумінням ставився до своїх студентів і молодих науковців. Мені дуже прикро, що я змушена була його засмутити, коли в певний момент вирішила, що не дописуватиму дисертацію, бо не хочу бути науковцем.
Знайомство з такою людиною, спільна праця та спілкування з ним дали мені дуже багато. Нещодавно Любомир Тадейович помер, але я завжди згадую його як найкращого наставника, який у мене був.
Мій сенсей — людина, яку я знаю ще з 2001 року. Це завідувачка кафедри медіакомунікацій Української академії друкарства, докторка наук і професорка Надія Зелінська. Надія Віталіївна була моєю викладачкою, згодом науковим керівником, а зараз ми колеги. Працюємо на нашій рідній кафедрі, що готує майбутніх видавців і редакторів.
Наукова школа — це, безперечно, дуже особливий тип взаємодії і стосунків. Ідеться не тільки про передавання певних знань і досвіду, а й про речі, які досить складно формалізувати: стиль мислення, підхід до проблеми, бачення книги як цілісного об’єкта. У Надії Віталіївни вчилася і вчуся — як писати, як готувати лекції. Мені дуже імпонує її бачення сучасного видавничого фахівця. Зрештою, я сама є «продуктом» цього бачення 🙂
Розкажу про свою вчительку української мови та літератури Лесю Василівну. Ця людина не лише прищепила мені любов до читання, а й допомогла зрозуміти, що в цьому житті є справді важливим.
Леся Василівна великою мірою сформувала мій літературний смак. З українських класиків ми з нею захоплювались віршами Ліни Костенко, Лесі Українки і творами Володимира Винниченка. Його роман «Сонячна машина» залишив у моїй свідомості такий слід, що й дотепер люблю читати антиутопії.
Пригадую, як у 7-му класі вчителька порадила прочитати книгу Оксани Думанської «Школярка з передмістя». Вона так мене захопила, що я не могла відірватись від читання до третьої ранку! Книга вразила своєю щирістю, емоційністю та історією першого кохання. Леся Василівна завжди вміла вдало порадити книги, які я читала із задоволенням та пам’ятаю досі. Це вплинуло на все моє подальше життя і великою мірою визначило, у якій сфері я хочу працювати.
Найдоречніше буде розповісти про мого дідуся Василя. Він працював учителем географії та історії в сільській школі. Коли я народився, він уже не вчителював, але саме дідусь навчив мене абетки, коли мені було лише 2,5 роки. Доки дійшло до школи, я все забув, але, вочевидь, це раннє знання зробило свою справу: самостійно читати я почав рано і читав дуже багато. У сільській бібліотеці мене стали пускати в дорослу залу ще до того, як я перейшов у старшу школу. Дитячі та підліткові книги я тоді вже перечитав. Можливо, саме дідусь Василь і дав мені імпульс, завдяки якому я досі багато читаю і зовсім не планую зупинятися.
