Вплив війни на освіту сьогодні очевидний. Проте він нашарувався на ті освітні зміни, які раніше запустила реформа НУШ. То що робити, щоб школа не просто вижила, а постала оновленою? Які новації та запозичені й адаптовані алгоритми допоможуть? Про це освітні експерти говорили на Національній (не)конференції EdCamp Воля 2023. Цього року захід мав промовисте гасло: «Передпереможна сила для післяпереможних планів». Ми записали найцікавіші тези від Лілії Гриневич та Анни Новосад.
Анна Новосад: «Не можна нормалізувати руйнування»
— Ми не маємо звикати до руїн шкіл, пошкоджених будівель, скасованих занять, — переконана співзасновниця savED, ексміністриня освіти Анна Новосад. — Мене лякає нормалізація руйнувань та повільного відновлення, лякає, що ми можемо звикнути жити поруч з усім цим. На День захисту дітей мене до болю вразила ситуація, коли 82 дитини святкували на тлі зруйнованих шкіл. Ці ситуації слід виправляти вже сьогодні. Є маленькі міста, селища, де знищена інфраструктура, але куди повертаються люди. Тимчасові школи, освітні центри, хаби, покращення дистанційного навчання — усе це вже зараз можна запропонувати, а не чекати перемоги та великих коштів.
Експертка говорила про ці зміни, які принесла війна, а інший освітянин, американський, голова відділу викладання, навчання і технологій педагогічного коледжу Адельфійського університету Карл Мірра розмірковував про зміни у свідомості учнів.
— До 2020 в Україні була більш-менш однакова ситуація стосовно того, як діти навчались у школах, — сказав він. — Коли почалася пандемія — це змінилось: частина учнів залишилися вчитись офлайн, частина — пішли на дистанційку, тобто вже почалися відмінності в отриманні освіти. Але ті відмінності, які з’явилися під час війни, взагалі не можна порівняти. Сьогодні є діти, які виїхали за кордон, діти, які перебувають у зоні бойових дій чи на прифронтових територіях, діти на окупованих територіях, діти на деокупованих територіях і діти, яких росія викрала. І до всього цього треба не звикати, а активно змінювати: працювати з різними категоріями школярів, знаходити, можливо, тимчасові, але швидкі та дієві способи покращити освітній процес.
Допомогти в цьому можуть ефективні алгоритми дій, що апробовані в різних країнах, переконана ексміністриня освіти, перша проректорка Київського університету імені Бориса Грінченка Лілія Гриневич, яка презентувала ініціативу OECP «Майбутнє освіти в Україні: ідеї з усього світу».
— Ми маємо адаптувати цей досвід до наших умов, — переконана вона. — Для цього небагато треба: тримати очі широко розплющеними, намагатися взяти від світу те, що він готовий нам дати, особливо нині, коли Україна відстоює свободу Європи.
Ось які рішення можуть бути найефективнішими для України на думку Лілії Гриневич.
1. Подолання освітніх втрат
Досвід Швеції стане в пригоді нашим освітянам. Там розробляють мапи сильних сторін і потреб кожного учня. Також є схеми, що апробовані в цій країні та довели ефективність: відкриті платформи репетиторства, додаткові цифрові освітні ресурси, літні школи й табори для подолання освітніх втрат, адаптація освітніх програм. Тема адаптації освітніх програм у післявоєнній Україні буде дуже актуальною. Не лише через необхідність надолужити прогалини, а й тому, що нам також доведеться адаптувати дітей, які повернуться з-за кордону, які навчалися в інших освітніх системах. Дехто пішов там у перший клас, тож не має іншого досвіду.
Також потрібні щадні тести на основі ядра знань. Вони мають перевіряти саме ті знання та навички, без яких діти не зможуть далі опановувати навчальну програму. Вчителям не варто вимагати знати кожен абзац. Варто спрощувати та полегшувати програму, і тести мають відбивати цей досвід. Особливо важливо зняти освітнє напруження нині, коли ще триває війна, у дітей чимало стресів.
Зображення: EdCamp
2. Націєтворчі предмети — понад усе
Але є шкільні предмети, яким треба приділяти увагу. Можна полегшити та спростити програму, наприклад, історії, аби дитина менше зазубрювала. Але при цьому варто оновити її, аби все, що в ній викладено, сприймалося не лише розумом, а й серцем. В Україні, на думку пані Лілії, варто не чекати прийняття Держстандарту старшої школи, а вже сьогодні запускати оновлення так званих націєтворчих предметів (історія, громадянська освіта, географія, українська мова та література). Адже саме вони дають учням підтримку в часи воєнних випробувань.
Національна сила, яка ґрунтується на наших історичних коренях, міфології, народній творчості, має вбудовуватися в систему виховання. Юні українці, попри всі травматичні події, пишаються сьогодні, що вони українці. І вони повинні вчитися цієї українськості, тому що чимало прикладів «шароварщини», які не можуть надихати дітей.
Для оновлення змісту освіти можна скористатися напрацюваннями багатьох країн. Це і Швеція, де є досвід викладання державної мови прискореними курсами, інтенсивами, і Естонія, де нещодавно оновили зміст націєтворчих предметів, і Португалія, де одним із трендів був запуск громадянської освіти. Що в їхньому досвіді вражає, то це величезне, потужне навчально-методичне забезпечення нового змісту, яким мали змогу скористатися всі вчителі. Недостатньо заявити, що відтепер педагоги самі мають свободу розробляти освітні програми. Тоді вчителів ніби кидають напризволяще. Щоб розуміти, куди рухатися, їм потрібні правильні взірці, які мають підготувати найбільш інноваційні та свідомі педагоги.
2. Травмованих війною дітей навчити щастя
Травмовані війною діти зазвичай адаптовані до важких випробувань, а ось спокійно вибудовувати своє життя в мирний час, шукати щастя, робити мрії реальністю — не дуже призвичаєні. Після війни й донині в Ірландії впроваджується політика добробуту в освіті. Його розглядають як на індивідуальному рівні, у родині, групі, колективі, класі, так і на загальношкільному. Тобто дитину вчать планувати майбутнє успішне життя, отримувати радість від життя та допомагати в цьому тим, хто поруч. Гасло такого школяра «Я розбудовую власний добробут та добробут навколо себе».
До речі, слово «добробуту» згадується 97 разів у Стандарті базової освіти. Воно має широкий зміст: фізичний, емоційний, соціальний, духовний… Але якщо ми запитаємо пересічного вчителя, як саме навчити добробуту, яка цілісна система його впровадження, то, на думку пані Лілії, він не зможе на це відповісти. Приклад, коли щось закладено в документи, але до впровадження — довгий шлях. Тож варто ввести окремі заняття розвитку соціально-емоційних навичок та стійкості, інтегровані курси, дати методики вчителям, щоб діти були підготовлені до щасливого життя, вірили у свої сили.
Канада, а саме провінція Манітоба, пішла шляхом широкої інклюзії корінних народів, використовуючи їхню цілісну філософію щастя. У них є ціла програма «Школа мужності», де фізичним розвитком займаються на основі давніх практик індіанців.
3. Очистити дітей від ідеологічного впливу ворога
Забезпечити рівний доступ до освіти та інклюзію в широкому розумінні допоможе досвід Канади. Тут практикують політику правди та примирення в освіті. І діє гасло: «Одна нація, багато народів та культур». У дітей виховують загальноканадську ідентичність і водночас привчають до культурного різноманіття в різних частинах країни.
На деокупованих територіях матимемо справу з дітьми, які перебували під впливом російської пропаганди та яким у школах намагалися прищепити російську ідеологію. Наприклад, у Донецьку, де з 2014 року школярам прищеплювали чужорідні для українців поняття. Не може бути й мови про те, щоб просто почати викладати там за стандартною програмою, як в усій державі, і не надати додаткової підтримки, адаптації матеріалу. Учні мають відчути, що вони — громадяни України. Починати слід із визнання правди. В Естонії є цікава практика вивчення державної мови з тими групами дітей, які майже з нуля починали її опанування.
Прім. «Освіторія.Медіа». Як відомо, в Естонії донедавна були російськомовні регіони, де випускники не знали державної мови, не мали змоги влаштуватися на перспективну роботу (бо на ній знання естонської мови обов’язкове), навіть не спілкувалися з естонськомовними однолітками. Перехід (який триватиме до 2035 року) на обов’язкове вивчення державної мови розпочався важко: попри те, що діти мали змогу вивчати як мову нацменшин російську, частина проросійських політиків протестувала проти опанування всіма школярами державної мови. Адже коли такі діти перестають почуватися відокремлено і долучаються до державного інформаційного простору, російська пропаганда перестає впливати на них. Аби перехід на естонську мову легше відбувся для учнів, держава надала школам значну підтримку: безкоштовні гуртки естонської мови, демонстрація в школах, клубах, кінотеатрах фільмів нею, розмовні клуби, тематичні воркшопи. Заняття на початку велися тандемним способом: державною мовою з перекладом. Дітей довелося навчати як тих, для кого естонська мова — іноземна.
4. Будувати культуру горизонтальної співпраці
Важливим елементом у багатьох країнах Європи є горизонтальна співпраця вчителів. В Україні донедавна було звично, що вчителі проходять курси підвищення кваліфікації. А ось в Ірландії вчителі з певного предмета об’єднуються в школах, переходять, як вони кажуть, від ізоляціонізму до політики співпраці. Побудова культури співпраці та обміну досвідом є дуже важливою для України.
Існує чимало конкретних прикладів, як горизонтальна співпраця може бути ефективною. В українських вчителів поки що, на думку пані Лілії, є проблеми з формувальним оцінюванням. І немає інструментів формувального оцінювання для предметників базової школи. Найефективніший підхід до цього виклику: використати досвід креативних груп педагогів, продемонструвати іншим, як це може бути.
У Канаді для професійного розвитку педагогів держава також створила розвинені методичні ресурси, а Естонія демонструє нам приклад осучаснення програм підготовки вчителів в університетах.
Також є більш віддалені цілі, наприклад, впровадження 12-річної середньої освіти. Пані Лілія побажала освітянам бути стійкими, бо опоненти закидатимуть багато що: немає коштів у країні, для чого дітям зайвий час сидіти за партами, у закладах вищої освіти втрачатимуть години… Низка аргументів, відповіді на які нададуть фінський та естонський досвіди.
Попри випробування, які випали країні, реформа НУШ триває: команда підтримки реформ працює над модельними програмами базового рівня освіти, робоча група займається Держстандартом профільної старшої школи.
Чимало вчителів під час обговорення майбутнього освіти України давали власні поради, наводили кроки, алгоритми. Наприклад, директор столичної школи № 5 Світлана Олексюк запропонувала п’ять простих рішень, що можуть дати значний поштовх школам:
- створити просту зрозумілу уніфіковану систему оцінювання;
- плекати горизонтальну взаємодію: школа — школі, вчитель — вчителю;
- залишити в минулому тарифну сітку, потрібен новий принцип нарахування зарплати вчителям;
- учні та вчителі, які повернулися з інших країн, мають свою суперсилу, яку слід інтегрувати в українську освіту;
- прибрати бюрократизацію, щоб школа займалася не паперами, а дітьми.
Багато років поспіль пані Світлана пропонує випускникам написати есей про те, якою вони бачать українську освіту. Ці твори вона зберігає як цінність. У 2013 році школа асоціювалася в підлітків з навчанням, дисципліною, оцінками, знаннями. А нині, у 2023, в есеях вони пишуть про компетентність, безпеку, волю, майбутнє. Тож українські школярі вже дуже змінилися за ці роки. І тепер школа має наздоганяти молодь, щоб забезпечити майбутнє України.
