Історія Артура Пройдакова може здатися казкою: хлопець з русифікованого Сходу України викладає українську мову та літературу, у 2021 році стає переможцем премії Global Teacher Prize Ukraine, а у 2023 стоїть на сцені штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі серед десятки найкращих учителів світу. У цій історії однак жодної магії, натомість — роки вчителювання Артура в різних школах, сотні годин записаних відеоуроків, подкастів та онлайн-курсів, десятки інтерв’ю та зустрічей зі спільнотою вчителів. Говоримо з Артуром про його дорослих учнів, рідне місто та намір поїхати туди викладати після перемоги.
Зустрічаємося з Артуром Пройдаковим у п’ятницю ввечері і маємо на розмову рівно годину.
— Дружина каже, що спілкуюся із журналістами частіше, ніж з нею, тож сьогодні запланували сімейний вечір, — пояснює він. — Я намагаюся знайти work-life balance, але стабільно переважає робота. У мене суцільний вир, я часом навіть не встигаю порадіти чи відрефлексувати. Тому щоразу, коли їдемо з родиною хоч на кілька днів перепочити, почуваюся як герой Intermezzo Коцюбинського.
Катерина Кисельова: Що для вас означає слово «вчитель»?
Артур Пройдаков: Вчитель — це тут і зараз, це я і клас, і цю роботу я дуже люблю. Але я не лише вчитель, а й освітянин, це ширше: це натхненні зустрічі з учителями, співпраця, участь у проєктах. Освітянин — це здатність масштабувати свій вплив, охопити не лише учнів, а й, наприклад, їхніх батьків, дорослих. Я започаткував у нашій школі розмовний клуб для батьків — і я кайфую від нього! Це для мене ідеальні уроки, бо ми не пишемо в зошитах: я готую презентації і ми працюємо усно, бо мета — допомогти перейти на українську. Ідея виникла так: усі в школі стурбовані, що діти між собою розмовляють російською на перервах. Я запропонував: давайте дивитися в корінь проблеми. Вони спілкуються російською в родинах, тому вчити треба батьків. Так ми влаштували щотижневі безкоштовні заняття в розмовному клубі для спільноти батьків. Спершу починали о 17:00, щоб о 18:00 вони могли забрати дітей додому. Згодом батьки попросили посунути на 16:30, щоб було більше часу.
розмовний клуб — це мій внесок у побудову міцнішої спільноти українців.
У чому різниця: вчити дітей і вчити дорослих?
Дітей треба завоювати, зацікавити, як я завжди кажу — «продати» їм тему. А на наш розмовний клуб приходять мотивовані люди, які цінують свій час і свідомо вирішили або перейти на українську або покращити її. І це не лише батьки наших учнів, є навіть бабуся учениці, яка тепер приходить на заняття ще й з подругою. Ми проводили ці заняття весь минулий навчальний рік, тож я вже маю напрацьовану програму. Перше заняття — ми знайомимося, і я обов’язково показую помилки — що вони є всюди: у рекламі, у меню ресторанів, у тому, як говорять музиканти та інші відомі люди. Тож ми налаштовуємось, що помилки — це нормально, це неуникно, без помилок не буває навчання. Пояснюю найпоширеніші помилки: протягом, а не на протязі, брати участь, а не приймати. Коли люди вже почуваються комфортно, я лагідно пропоную домашнє завдання: підготувати розповідь про рідне місто чи село. Насправді не важливо, про що ви будете говорити на таких зустрічах — головне, щоб люди у спонтанній ситуації говорили вільно своїми словами. Коли хтось з учасників виступає, я не перебиваю, але фіксую помилки. (Артур показує на телефоні свої нотатки: перелік русизмів чи неправильно вимовлені слова). Далі обов’язково хвалю, і лише потім коментую помилки — не критикую, а саме коментую: як краще, як правильно. У нас є навіть один учасник з Білорусі, він хоче отримати українське громадянство, тож вчить мову. Він розповідав про Мінськ, що туди можна приїхати і побачити радянський союз. Це надзвичайно цікаво, це культурний обмін. Розмовний клуб дуже мене збагачує. Тому на всіх зустрічах з учителями я кажу: якщо викладаєте українську мову й літературу, створюйте такі клуби для батьків своїх дітей. Можете читати українські книжки, обговорювати що завгодно. Я вважаю, що розмовний клуб — це мій внесок у побудову міцнішої спільноти українців.
Ви недаремно кілька разів сказали про помилки. Як на мене, в українській школі часто хибне трактування помилки: її вишукують, підкреслюють червоним, за неї знижують бали і сварять. Одним словом, учителі не толерують помилок. Яке у вас ставлення до помилок?
Та всі роблять помилки! Я писав радіодиктант єдності і зробив чотири пунктуаційні помилки, але там авторські розділові знаки, тому це не страшно. Важливо пояснити дітям, що помилки бувають різні: одна річ — написати неправильно слово, інша — коли помилка призводить до біди. Ось цю різницю діти мають вловити, що помилки в шкільній роботі — не катастрофа. Я чесний щодо помилок: якщо я чогось не пояснював, не давав цю тему, то яке я маю право перевіряти, чи діти це знають, і знижувати їм бали? А щодо творів літератури чи учнівських есе, то тут взагалі не може бути помилкових думок чи точок зору. Я можу лише коментувати аргументи дітей, зважаючи на власний досвід. Література вчить нас, що існує безліч інтерпретацій і контекстів твору, тож і тут не йдеться про помилки. Я своїм учням раджу: пишете в соцмережах і сумніваєтесь, який розділовий знак поставити? Перефразуйте або розбийте на два речення.
Ми всі маємо усвідомити: українська мова — це питання державної безпеки.
Яким учнем були ви: книжковим хробаком чи розбишакою й відчайдухом?
Спочатку був відмінником десь класу до шостого. Потім почав займатися баскетболом, бо хтось сказав, що баскетболістам простіше вступити у виш в Одесі на бюджет. Десь у класі 10-му я зрозумів, що можу вступити і власним розумом, а не через баскетбол, тож почав вчитися, читати літературу. Пригадую свою вчительку біології Ларису Іванівну. На її уроках як усе по темі виконав, діставав книжку і читав. Вона підходить, питає: «Що ти там читаєш?» Показую — а там то Маркес, то Гемінґвей. То вона не сварилася, казала: «Добре, що читаєш. От мій син не читає». Я справді природничі науки не дуже любив, але закінчив школу з гарними оцінками, навіть отримав похвального листа за вивчення української мови. І вже тоді усвідомив, що хочу вступати на українську філологію, тож на випускних іспитах обрав українську літературу як предмет на вибір. Але ботаном я не був: грав із друзями у футбол. А ще пригадую, як пили шампанське в 2011 році біля пам’ятника Стаханову в моєму рідному містечку.
А як реагуєте, коли чуєте, що на перерві діти все одно розмовляють російською?
Так, є таке. Тоді я кажу: «Добре, це камінь у мій город, я ще недостатньо попрацював, щоб ви говорили українською і на перервах». Тож це моя зона зростання, я буду далі вдосконалювати свої уроки. Як людина зі Сходу я розумію, що питання мови для нас екзистенційне. Досвід Луганщини, Донеччини, Запоріжжя це доводить — там було засилля російської мови, тому я переконаний: що більше буде української мови в публічному просторі, то краще це буде для української державності, адже мову використали як привід для вторгнення. Для мене показовим є фото з Маріуполя, де окупанти в першу чергу змінюють українську свічечку «і» на в’їзді в місто на свою літеру. Наш ворог розуміє значення мови, тому досить уже розмов, чи потрібна нам лагідна чи сувора українізація. Ми всі маємо усвідомити: українська мова — це питання державної безпеки. У публічному просторі все має бути українською, і я за суворі правила вживання української в публічній сфері. Під час хвилини мовчання щоранку у школі я додаю історію про когось, хто загинув за Україну: показую фото письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула від російської ракети, що поцілила в кав’ярню. Розповідаю про Володимира Вакуленка, якого вбили на Ізюмщині. Я нагадую дітям, що ворог знищує нас і за мову також, тож говорімо українською.
поки у військових багато роботи на передовій, ми маємо таку собі відстрочку в тилу. А коли пролунає останній постріл на фронті, тоді доведеться гарувати вже нам.
Як вас змінила війна?
Початок війни 2014 року змінив моє життя кардинально: я зрозумів, що треба виїжджати, повністю змінив своє коло спілкування, почав усе з нуля. Пригадую, ми з мамою жили в одній кімнаті в гуртожитку, туалет і кухня спільні на коридорі. Але саме там, у Ромнах, я став справжнім професіоналом. То була дуже хороша державна школа, яка мене зростила як учителя. Той досвід додав мені «вітаїзму», як писав Хвильовий. Може тому 2022 року вже було простіше: я вивіз родину в Коломию до родичів, при цьому продовжував викладати онлайн звідти, а за кілька місяців ми повернулися в Київ. Звісно, тоді було відчуття «або пан, або пропав», воно і зараз є. Пригадуєте, як до людей зі Сходу України на початку війни так трохи зневажливо ставилися, бо, мовляв, чому ви не виїжджали, трималися за свої квартири, за нажите добро. Після лютого 2022 багато хто також до останнього відкладав виїзд, тож у цьому сенсі, мені здається, люди більше зрозуміли одне одного, що не так просто взяти й кинути свій дім. Зараз я ціную, що можу працювати, завантажую себе роботою і підтримую родину.
Ми зараз усі мріємо про перемогу, а чи маєте ви плани після перемоги?
Після перемоги в нас буде дуууже багато роботи, особливо у нас, учителів. Куди не глянь, купа завдань: повертати дітей на деокуповані території, повертати дітей з-за кордону. Не забуваймо, що маємо великі освітні втрати, які треба негайно долати. Я бачу це так: поки у військових багато роботи на передовій, ми маємо таку собі відстрочку в тилу. А коли пролунає останній постріл на фронті, тоді доведеться гарувати вже нам. Дуже сумніваюся, що нам одразу підвищать зарплату, але маємо бути готові: у нас одразу з’явиться більше обов’язків — навчати і дітей, і дорослих, які повернуться в Україну. Я щиро хочу після деокупації Сходу України поїхати і деякий час там працювати, щоб люди поверталися, щоб повертати туди життя і українську освіту. Це мій обов’язок.
А поки закликаю не чекати перемоги, а вже працювати зі спільнотою батьків, спільнотою мікрорайону, де розташована ваша школа. Найпростіше — заняття з української мови, з історії, книжковий клуб — обираєте книжку і протягом місяця читаєте й обговорюєте її. Не треба чекати, що військові повернуться з фронту і наведуть лад. Вони роблять свою роботу, а ми маємо робити свою: сприяти трансформаціям у масовій свідомості людей. Кожен повинен робити свою справу, і це дасть плоди.
