Звідки до нас прийшло слово «вчитель»? Чи відрізняється його значення в різних країнах? Яким був шлях вчительства від найдавніших часів до сьогодення? Які синоніми до професії «вчитель» зустрічаються у світі? Чи є різниця між педагогом і вчителем та як прийнято звертатися до вчителів у різних куточках світу?
Найдавніша форма вчительської освіти — наслідування
Слово «вчитель» настільки звичне для нашого вуха, що ми практично ніколи й не замислювалися, звідки воно походить та якими сповнене сенсами. А дарма! Адже вчительська професія — одна з найдавніших у світі. Найдревніші школи людської цивілізації — піктографічні. Вони виникли понад 7 тисяч років до н.е. на території нинішньої Мексики, де проживали племена інків та майя. Ну а перші згадки про викладання в школах ми зустрічаємо в джерелах Стародавнього Єгипту та Вавилона, що датовані 2500-ми роками до нашої ери.
На світанку історії людства навчання було дидактичним: старійшини декламували стародавні міфи та історії, а слухачі вчили їх напам’ять. Люди набували навичок, спостерігаючи за мудрішими й досвідченішими людьми та наслідуючи побачене. Дослідник Пол Вудрінг стверджує: «Найдавнішою формою вчительської освіти є спостереження та наслідування вчителя. Платон навчився навчати, сидячи біля ніг Сократа. Аристотель, у свою чергу, вчився у Платона».
Раби та педагоги: що в них спільного?
Слово «педагог» родом зі Стародавньої Греції. У дослівному перекладі воно означає «провідник дитини», «той, хто веде дитину». Проте в ті часи термін «педагог» аж ніяк не стосувався вчителів, які безпосередньо навчають дитину. Як би не дивно це прозвучало, педагогами звалися раби, які відводили дітей своїх господарів до шкіл та забирали малечу після навчання. Окрім цього, педагога зобов’язували захищати дитину від фізичних небезпек та навчати елементарної грамоти до моменту, коли хлопчик чи дівчинка вступить до школи. Що цікаво, стародавні греки віддавали перевагу рабам-іноземцям — фракійцям чи азіатам. Звичай тримати в домі педагога згодом перейняли й римляни.
У часи Римської імперії педагогами також називали рабів, які навчали молодших чи новопридбаних рабів усіх секретів прислужування. Ці учні-раби проживали в приміщенні під назвою paedagogium під керівництвом «старшого педагога».
Після появи спартанської та афінської систем виховання у Стародавній Греції вчителювати почали вільні громадяни, і це були найосвіченіші освітні експерти того часу. Ось як по-особливому їх називали:
- граматист,
- педоном,
- дидаскал,
- педотриб.
До прикладу, педономом (paidonómos, від páis — дитя і némo — управляю) називали посадову особу в давньогрецькій Спарті, що призначалася радою старійшин. Такий вчитель відповідав за вивчення дітьми та підлітками етикету та військової справи й фізичної підготовки. Спартанців виховували та навчали в найжорстокіших умовах. Хлопці зростали безжалісними воїнами, дівчата — воячками, які мало в чому поступалися чоловікам. У ті ж часи з’явилися перші інститути вищої школи — Афінейони.
«А ви хто?» — «Я — калькулятор!»
Цікаво, що для вчителів арифметики в Давній Греції існувало окреме позначення. Їх називали… «калькулятурус аріфметікус» або ж «калькулятор». І тут секрет у латинському слові «calculus», що перекладається як «камінець». Камінці того часу використовували для ліку.
У подальші століття авторитет вчителя лише зростає. Наприклад, у Стародавньому Римі вчителями ставали державні службовці, яких призначав особисто імператор зі складу чиновників. Ці люди обов’язково мали знати іноземні мови, знатися на культурі інших народів, а значить, бути досвіченими мандрівниками.
У Стародавньому Китаї вчителі теж високо шанувались. У 20-му столітті до нашої ери там працювало міністерство, що відповідало за «освітні справи народу». У тодішньому «китайському МОН» на посаду вчителів призначали лише наймудріших, найповажніших членів суспільства. А першим учителем Китаю називають Конфуція. Його вчення наполягає на тому, що «правильне виховання дітей — неодмінна умова процвітання держави».
У Київській Русі вчитель — то майстер
Перші школи на території України, про які історики мають свідчення, належать до початку становлення Київської Русі. Введення християнства підштовхує створення освітніх закладів. Вони не були масовими — на той час освіта була доступна для княжої родини, її оточення, дружинників, усіх, хто був при владі. Також освіченими були літописці та монахи. Є свідчення, що в Київській Русі вчителів називали майстрами, виявляючи повагу до особистості наставника. Аж до 16 століття освітою на території нинішньої України займаються переважно при церквах і монастирях і є окремий чин, який відповідає за навчання – дяк. Цікаво, що майстрів-ремісників, що передавали свій досвід, називали вже тоді «учителями».
Більше про історію української освіти ви можете прочитати ТУТ.
Завчителювали домашні наставники й гувернери
З приходом капіталізму професія вчителя стає масовою, з’являється багато приватних учителів. А з формуванням перших буржуазних держав розвивається й досвід спеціальної педагогічної освіти. Держави видають спеціальні закони, що формулюють низку вимог до вчителя. Ще одна яскрава тенденція у 18-19 століттях – запрошені з-за кордону (особливо цінувалась Франція) гувернери та домашні наставники, які навчали іноземної мови дітей із буржуазних сімей. Часто ці люди й самі не мали жодної освіти, але цього й не вимагали. Адже їхня основна місія – аби дитина вільно заговорила іноземною мовою.
Зоряний час вчителів-просвітників
А вже на початку 19 столітті в підросійській Україні з’являються перші учительські інститути, що готували вчителів для середніх класів загальноосвітніх шкіл. На початку 20 століття в Україні розпочинає діяльність товариство «Просвіта», яке активно створює школи. Вчителі-просвітники йдуть до села — підіймати там освітній рівень.
Радянські вчителі — насаджувачі ідеології
Зі встановленням радянської влади освіта стала масова й доступна, а ще – політизована та ідеологізована. За вказівкою «згори» вчителі експериментують над дітьми. Згадаймо лише «бригадний метод», який передбачав, що цілий ряд у класі отримував однакову оцінку. Експериментували також із роздільним навчанням дівчат і хлопців, а в 1950-х їх звели навчатися разом. Утиски українства в ці часи продовжуються: у 1950-х роках ще не можна було вчити українську мову в Україні. Україномовні вчителі залишаються хіба що в селах – серед містян таких вже не було.
Сучасні вчителі – «агенти освітніх змін»
Роль вчителя кардинально змінилась за останні 30 років. Саме сучасні українські педагоги визначають обличчя Нової української школи, постійно підвищують кваліфікацію, мають проактивну позицію, а під час війни демонструють надлюдську силу та стійкість, навчаючи в бомбосховищах, із блокпостів, ризикують життям, проводячи таємні уроки української мови та історії в себе у квартирах на тимчасово окупованих територіях. І ще раз доводять Україні та всьому світу: вчителі важливі понад усе.
Як звертаються до вчителів у різних країнах світу?
Італія: маестро
Японія: cенсей. Так ще звертаються до лікарів та людей, старших за положенням у суспільстві.
Китай: лаоши
Туреччина: Моя вчителько, мій вчителю. На ім’я звертатися до педагога в школі не прийнято
Німеччина: Формально – на «ви»
Ізраїль: У цій країні учень може навіть і не знати, як звуть його вчителя – ніхто за це не присоромить. Натомість допустимо звертатись «вчителька математики», «вчитель біології».
Нідерланди: До вчителя можна звертатись на «ти», як до брата чи сестри.
США: У різних штатах діють різні правила. Наприклад, у Сан-Франциско учень може назвати вчителя на ім’я, а от уже Нью-Йорку – виключно «містер» або «міс» / «місіс» із додаванням прізвища викладача.
А якщо учень має справу із викладачем дуже високого рівня, варто звертатись із озвученням регалій – «професор», професорка. Цікавий нюанс: в англійській традиції затверджені аналогічні звертання, але жіноча форма дозволена лише «місіс». Причина – давній стереотип про те, що молода жінка, – міс, не може бути педагогом.
Франція: У Франції вчитель не образиться, якщо почує від учня звернення на «ти», але найчастіше все ж можна почути «ви». Також діти звертаються до вчителів «мадам» та «месьє».
Україна: Можна звертатись до вчителя, називаючи його(її) ім’я та по-батькові або просто звертаючись «пані Інно», «пане Юрію».
