Як в інтернатах вчать ремеслу
Їх ніхто не навчить вдома варити борщ, в’язати шкарпетки, робити зачіску. Не в усіх є дім. А якщо і є, не всі хочуть туди повертатись. «Освіторія Медіа» дізналася, чи можна інтернатівцям надолужити практичний досвід.
У Великополовецькій школі-інтернаті ‒ три гуртки з назвою «Перша професія». Це — майстерня взуття, гурток в’язання і гурток перукарської майстерності.
Діти тут, здається, інші, ніж їхні однолітки зі звичних шкіл. Із дорослішими поглядами. Вчителі гуртків в один голос, ніби хтось їх навчив, кажуть: «Тут свої закони життя». Тобто, виживання. Закони звичайні: перемагає найсильніший. Наприклад, нещодавно серед дня хтось підпалив ліжко. Ніхто не постраждав. Але оці «пустощі” одне одному — як хліб насущний.
Утім, щойно на поріг ступають «гості», життя в інтернаті завмирає під бронею урочистості: на запитання — односкладово, плечі вище, очі несміливо. Де-не-де проб’ється цікавість: «А що це ви за деревце привезли?», «А це можна їсти?»
Гурток в’язання
Іра вирізняється серед інших. Активніша, балакуча. У неї жвавий відкритий погляд і пофарбоване руде волосся. Вона часто не хоче їхати додому, бо там у неї багато братів і сестер, доводиться няньчити. Їй набридло. Але вона допитується у вчителів, коли вже можна буде щось для них власноруч зв’язати.
«Спочатку треба повчитись для себе», ‒ переконує її вчителька. Коли гості питають, яких ниток привезти, Іра вигукує перша: «Червоних!» Іра любить червоний, їй він личить.
В’язання — це щось більше за виготовлення шарфів, рукавиць і шкарпеток. «Тут ідеться про естетичне виховання, — пояснює вчителька гуртка Тетяна Сергіївна. ‒ Як поєднувати кольори, вибирати речі». Раніше діти жодних модних журналів до рук не брали, а зараз роздивляються. Питають про візерунки, питають, коли зможуть таке зв’язати.
Тетяна Сергіївна працює в гуртку «згладжувачем кутів». Хоче, щоб діти одне до одного ставилися хоч трішки краще, щоб родинні травми проявлялися не так гостро. Наче вдається. Каже: завдяки гуртку вихованці стають зовсім інші, спокійніші.
В’яжуть тепер завзято, як на змаганнях. Сестрички Аня і Віка придивляються до міліметра, чи хтось не вирвався вперед. Старші починають допомагати меншим.
І хлопці прибігають до дівчат: «А коли ти мені шкарпетки зв’яжеш?» Або дівчата: «А вистачить ще ниток? Я б ще одну пов’язку зробила і продала…» Діти вже потроху заробляють ремеслом серед знайомих.
Після перших днів роботи у Великополовецькому Тетяна Сергіївна плакала від побаченого. Ця робота для неї ‒ вшанування пам’яті про вже покійну сестру із синдромом Дауна і про мамине дитинство, проведене в інтернаті.
Мамі ж вона і дзвонила в сльозах, «бо боляче на все це дивитись». А мама заспокоювала: «Там свої правила життя. Розумієш? Твоя місія — навчити, вкласти, сказати хороше слово».
«Ремесло за плечима не носити, — каже Тетяна Сергіївна. — Зате можеш заробити гроші або зробити щось для себе. Якщо я можу вкласти це ремесло дітям у руки і навіть просто поспілкуватися з ними — мені дуже приємно. Коли бачиш ці задоволені очі, як вони приміряють свої вироби, просто душа радіє».
Майстерня взуття
— Ігор, ти запам’ятаєш, який є клей?
– Я не можу.
– Чого?
– Мене так батько б’є по голові, що в мене нічого в ній не держиться.
«Оце їх слухаєш і сльози бувають. Ідеш додому і думаєш…», — махає рукою вчитель Анатолій. Його майстерня — тісний куб, просякнутий запахом клею, наповнений підошвами, швейними машинками і нитками. Учні взуттєвої майстерні — наймолодші серед гуртківців. «З них ще можна людей ліпити, — каже вчитель. ‒ А старших вже не перевиховаєш».
Щойно відкрився гурток — набігло зо двадцять охочих. Але ж усі в маленькому приміщенні не помістяться. Довелося складати анкети, відбирати. «І знаєте, багато хто тепер кинув курити. Оце Володько курить ще. А так — ніхто», ‒ пишається Анатолій.
У майстерні хлопчаки або роблять «нове» взуття (трохи шкіри, трохи ношеного джинсу, на підошви ‒ гуми з покришок), або латають старе і рване. Це вміння не «на майбутнє», воно потрібне вже зараз: взуття на дітях просто горить.
«Вони інколи приходять… стєльку витягнеш — можна викручувати. Мокра. А надворі зима. Треба, щоб воно ж висохло. Але що робити? Склеювали мокрі. Зараз таке взуття… Тільки отримали нове, а воно вже розлазиться. Знаєте, є діти, що від цієї роботи фанатіють. Рома каже, що хоче і далі так працювати. А Петя був тут такий… Приходить: «Дайте мені нитки!». Зробить і собі, і комусь. І вже в Петі гроші є. А старші тільки ходять селом, роботу питають. То бур’ян прополять, то ще щось. Їм платять. А далі? Дехто йде у Володарку (сусіднє містечко) в десятий-одинадцятий клас. Декого благодійна організація до Києва забирає. А деякі… Мені жаль було Ігоря, толковий хлопець. Ті, що копають криниці (знаєте, яка то важка робота?), забрали його до себе після дев’ятого класу. Нікуди не пішов вчитись. Через пару років захворіє, буде пить горілку. Таке, — зітхає Анатолій. ‒ Про що вони тут мріють? «Дядя Толь! А у вас немає такої підошви, щоб мені приклеїти на ноги? Щоб не можна було зняти? Ноги мить не треба, роззуватися не треба». Отакі мрії».
Гурток перукарської майстерності
— Уявляєте, я сусідку підстригла, а вона мені 20 гривень дала! Так незручно було брати гроші…
— Ти ж зробила роботу, вона повинна оплачуватися, — спокійно пояснює вчителька перукарської майстерності Людмила Іванівна своїй учениці.
Десять років тому Людмила написала на листочку свою мрію: навчати талановитих дітей, які не мають змоги реалізуватися, перукарської майстерності. Бо це дорога професія, дороге навчання і дорогі інструменти. Тоді Людмила не знала, як би це мало збутися, але таки збулося. Їй запропонували викладати у Великополовецькому інтернаті.
Найпопулярніша зараз стрижка серед хлопців у інтернаті — бокс. Стрижуть одне одного із задоволенням: і хлопці, і дівчата. «Нехай вони навіть не стануть перукарями, але знатимуть, як за собою доглядати. Це мінімум, що вони повинні знати. Тут є певна специфіка — у дітей жорсткувате життя. Тому хочеться їм донести більше прекрасного, щоб було щось окрім того, що вони бачать у своїх сім’ях і довкола».
На уроки Людмили Іванівни діти приходять красиві і з чистими головами. Така умова. Але не одразу вчительці вдалося знайти правильний підхід до своїх учнів. У когось захисна реакція, наприклад агресія. Всяке бувало. «Що більше з ними спілкуєшся, то більше розумієш: це життя їх зробило жорстокими. Слухаєш їхні історії і волосся дибом стає. А потім дивишся на дитину, а вона ж класна. Правильні у неї думки про життя. Тому навіть допомогти їй вибудувати ставлення до себе і світу — це вже щось».
У класі-перукарні спочатку було чимало робочого обладнання: фени, плойки, ножиці, а через тиждень не стало. «Вони крадуть одне в одного, не можуть залишити речі в тумбочці, — пояснює вчителька. — У них тут ніби дідовщина: якщо себе добре поставиш, ніхто не буде лізти. Таке їхнє життя, що вони виживають. І діти звикли, що все їм повинні дати. Я ж наполягаю, що найперше вони повинні прикласти до справи свої зусилля. А не «порвалось — дадуть ще». «Вкрали плойку — ще буде». Та ні, кажу їм, не буде».
Вибір професії
У Великополовецькому інтернаті дев’ять класів. Коли приходить час обирати професію, починаються труднощі. Бо, наприклад, Рита, хоча і робить все, що їй скажуть, але ніколи не проявляє себе в якійсь справі. Не каже: «Я хочу…». Завжди: «Мене заберуть, мені дадуть». Таке буває часто.
Зовсім інакше з Максимом. Його вчительки гуртків хвалять і переживають за нього особливо. Він не зовсім вписується в навколишню дійсність: тонкий і доглянутий, сорочка випрасувана, чиста. Завжди приємно пахне, хоча ніхто не знає, звідки він бере парфуми. «Кардинально інший, — кивають головами вчительки. — І особистість творча, і потенціал є. Перукарство дуже вдається».
Але Максим бореться зі страхами.
— Тетяна Сергіївна, ви мені скажіть, будь ласка, як я можу реально заробити? Як вижити? — питає.
Тоді Тетяна Сергіївна каже про перукарське мистецтво:
— Якщо тобі подобається, якщо ти будеш розвивати свої вміння, повір, зарплата достойна і попит є.
Максим киває.
Якщо поборе свої сумніви, вчительки готові допомогти з пошуком навчального закладу, де йому вчитися після дев’ятого класу.
*Імена дітей змінено.
Засновником проекту «Перша професія» є ГО «Освіторія», яке постійно шукає партнерів для відкриття нових гуртків. Зараз у проекті беруть участь п’ять інтернатів, у яких щороку на гуртках навчається близько 120 дітей.
