Як виховати успішну дитину та до чого тут зефірний тест

book_marshmallow
Автор тексту: Олексій Сімончук

У видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла книга «Не накидайтеся на зефір! Солодка формула успіху» мотиваційного тренера Хоакіма де Посади. Розповідаємо, чому батькам варто «підсунути» її підліткам.

Як зефіром вимірювали майбутню успішність

«Легендарна книга, максимально корисна для майбутнього ваших дітей» — такі відгуки про оригінал в англомовній пресі. New York Times свого часу навіть визнав «Не накидайтеся на зефір» найкращою книгою місяця. Цей (дещо адаптований) твір вивчають в усіх школах Південної Кореї (країни, система освіти якої визнана однією з найкращих у світі).

Утім, детальніше знайомство з книгою викликає розгубленість. Сюжет, мова, притчі — усе досить просте. Історія про кмітливого шофера і мільйонера, якого він возить і який регулярно навчає його життя, просто наївна. Автор ще й залишає «пасхалку», адже прізвище багатія Пейшнт у перекладі означає «терплячий». Та й поради не нові: заощаджувати кошти, прогнозувати, ставити конкретну мету і щодня прямувати до неї. То в чому ж «родзинка»?


«Ми знайшли головний фактор, що впливає на успішність, — здатність відкладати задоволення. Цього секрету слід навчити всіх дітей у світі» — так із щирою переконаністю розпочинав 9 років тому свій виступ на TED доктор психології Хоакім де Посада.


Він вірив, що відкриття, яке зробили спеціалісти Стенфордського університету понад півстоліття тому, недооцінене, і має стати орієнтиром для всіх батьків. Тоді дітям 4-6 років давали зефір і казали, що вони його можуть з’їсти, але якщо утримаються і зачекають 15 хвилин, то отримають за своє терпіння ще одну штуку. Звісно, більшість малюків не боролися зі спокусою. Але ті, хто зумів почекати, як з’ясували дослідники згодом, стали більш успішними підлітками, а в дорослому житті зробили кращу кар’єру та досягли кращого матеріального становища, ніж решта.

До уроків фінансової грамотності

Автор навіть повторив цей зефірний тест у Латинській Америці і довів: такий самоконтроль можна розвинути за бажанням. І стати успішним. Чи не прагне цього для своєї дитини більшість батьків? Тож він доступно, детально розписує, як це зробити, камуфлюючи поради під не дуже правдоподібну історію. Інструкцій для батьків, на жаль, тут немає.

a51ead852738ae9296f16ce94753e449

Читачам, яких цікавить сам зефірний тест та нейробіологічні висновки, краще обрати книгу Уолтера Мішела «Розвиток сили волі. Уроки від автора знаменитого маршмелоу-теста».

А ось підлітків у книзі «Не накидайтеся на зефір!» можуть вразити надихаючі приклади з життя відомих людей, проста та емоційна мова, чіткі висновки.

Бажання досягти успіху та перевірити волю, загартувати характер — усе це в дусі тінейджерів. Тим паче, що терпіння — важлива чеснота, до якої мало привчені сучасні підлітки. А ще такі книжки — немов додаток до уроків фінансової грамотності, бо допомагають засвоїти інформацію на життєвих прикладах. Саме як книга для старшокласників твір Хоакіма де Посади і зарекомендував себе у світі.

Паф-пафний тест перекреслив висновки?

Якщо дітям буде чого повчитися, то дорослим — про що поміркувати. Адже не все так просто, як здавалося, коли була написана ця книга. Наприклад, можна згадати батьків, бабусь-дідусів із мріями про світле майбутнє, сервізами «тільки на свята» та сукнями «на випадок». Звичка відкладати задоволення може перерости в синдром відкладеного життя, який несе із собою розчарування будь-якими здобутками.

Є й інші «але». Шість років тому американка Селеста Кідд з Рочестерського університету дещо змінила зефірний тест і довела: попередники не врахували фактор довіри до дорослих. Значно менше дітей очікуватимуть на другу порцію солодощів, якщо не впевнені, що отримають її.


Контролювати себе може більшість дітей, але якщо в них немає довіри до світу, немає й мотивації. Тож успішність починається не із самообмежень, а з надійних і люблячих дорослих поруч.


А є ще результати, до яких Хоакім де Посада не дожив, пішовши з життя у 69-річному віці у 2016 році. Торік Беттіна Ламм з Копенгагенського університету провела в Камеруні зефірний тест (точніше паф-пафний — так звуться місцеві солодощі). Дві третини дітей дочекалися другої порції. Адже вже найменші натреновані терпіти голод, спеку, нудьгу. 15 хвилин вони дивилися на всі боки чи дрімали. Але ці діти — не майбутні мільйонери, половину з них чекає життя за межею бідності. Тож чи самоконтроль — це все, що впливає на успішність?

Уривок з книги (про Аруна Ґанді, внука Махатми Ґанді):

Якось він підвозив батька на нараду до офісу, розташованого за п’ятнадцять кілометрів від дому. Прибувши на місце, батько попросив сина з’їздити до автомайстерні, зачекати, поки полагодять машину, і забрати його з роботи не пізніше п’ятої години.
Він особливо на цьому наголосив: декілька днів поспіль він працював подовгу та дуже втомився, тому прагнув залишити офіс рівно о п’ятій. Арун запевнив його, що все зрозумів, і відігнав автівку на ремонт. Опівдні він планував піти перекусити, а потім повернутися до майстерні. Проте несподівано механік вручив йому ключі — ремонт уже було завершено.
— Ого! Сімнадцятирічний парубок, автівка та п’ять вільних годин — це небезпечна комбінація, — вигукнув Артур.
— Отож-бо й воно. Арун поїхав кататися по місту, помітив кінотеатр, зупинився та зайшов на подвійний сеанс. Він настільки захопився фільмами, що зовсім
забув про час, поки не закінчилася друга кінострічка — о 18:05. Він вибіг, сів у машину й помчав забирати батька. Той стояв біля будівлі сам самісінький і чекав сина. Арун вискочив із автівки та вибачився за спізнення. «Сину, з тобою все гаразд? Я хвилювався за тебе. Що трапилося?» — «Це все ідіоти механіки, татку. Вони ніяк не могли знайти поломку й лише щойно все полагодили. Я виїхав одразу, як вони закінчили ремонт». Батько мовчав. Він не сказав синові, що о пів на шосту сам зателефонував у майстерню, бо хвилювався, чи не сталося чогось з Аруном, — він знав, що машина була готова опівдні. Він розумів, що його син бреше. Батько передав Аруну ключі від машини і сказав: «Синку, їдь додому. Мені доведеться йти додому пішки».
— Що?! — вигукнув Артур.
— Так само й Арун відреагував на слова батька. Йому треба було подолати п’ятнадцять кілометрів. А тепер послухай відповідь батька: «Синку, якщо за сімнадцять років я не спромігся навчити тебе довіряти мені, я, напевне, дуже поганий батько. По дорозі додому я маю поміркувати над тим, як бути кращим. І я прошу в тебе вибачення за те, що погано тебе виховав».
— Ви жартуєте! Батько дійсно сказав це? Чи він хотів викликати в сина неабияке почуття провини?
— Батько пішов. Арун сів у машину, завів її та повільно їхав поряд із батьком, благаючи його сісти в автівку. Батько не погоджувався та йшов далі зі словами: «Ні, синку. Їдь додому, їдь додому». Увесь шлях Арун проїхав поряд із батьком, знову та знову вмовляючи того сісти в машину. Батько щоразу відмовлявся. Вони були вдома майже за п’ять із половиною годин, о пів на дванадцяту ночі.
— Приголомшливо! Що сталося потім?
— Нічого. Батько зайшов до будинку та ліг спати.Тож я запитав Аруна, чого його навчив той неймовірний досвід, і він відповів: «Відтоді я жодній людині не збрехав».