Освіта під час війни — ще один фронт боротьби українців. Проте деякі вчителі взяли до рук зброю і перейшли з освітнього фронту на військовий. Ми записали історії Володимира Сокола та Ярослава Лисенка, що просто зараз боронять Україну від окупантів. Як це — змінити шкільні стіни на армійські казарми та як учні підтримують своїх педагогів на фронті.
«Усі наші вчителі — освітні сили України»
— А буде війна? — запитали учні у вчителя харківської школи № 106 Володимира Сокола.
— Хлопці, ми все будемо робити, щоб її не було, — відповів тоді педагог. Це було 22 лютого: у цей день Володимир Сокол був на службі. Ввечері вирішив провести для своїх учнів початкових класів урок дружби через Zoom. Через два дні розпочалось повномасштабне вторгнення росіян в Україну.
Володимир став до лав ЗСУ ще у 2014 році. За якийсь час повернувся до викладання у школі, а тепер знову взяв до рук зброю.
«У мене є відчуття внутрішнього стрижня. Я маю чинити опір ворогу, який посягає на чуже. Якщо я вчу дітей бути ввічливими, достойними, то як ховатимуся від армії? У мене є діти, які мають бути в безпеці. У мене є проєкти, які я ще не завершив. Щоб це зробити, треба перемогти у війні», — міркує Володимир.
Час від часу Володимир виходить на зв’язок через Zoom чи Viber. Дистанційно спілкується і зі своїми теперішніми учнями-початківцями, і з тими, хто закінчив школу, і з батьками учнів. Діти підтримують і словами, і творчістю — надсилають голосові повідомлення, в яких читають вірші і співають пісні. Мама одного учня розповіла вчителю, як її дитина засинає з українським прапором.
Тепер кожен день Володимира не схожий на інший.
«Армія — це частково депривація і аскеза. Я вже встиг побувати в кількох іпостасях і виконати кілька доручень. Іноді згадуєш все найкраще й приємне зі школи, коли дитина вигравала на конкурсі чи як із дітворою бродив Харковом. Школа — це двигун емоційного інтелекту. Хочу, щоб найперше після перемоги відродились із попелу школи у новому, не бюрократичному варіанті. Усі наші вчителі — освітні сили України».
Володимир зі свого досвіду ділиться, що розмовляючи з дітьми про війну, треба бути уважним. Дитина сама дасть варіації, як це краще зробити. Іноді треба просто помовчати і посидіти поряд. Після перемоги вчитель хоче продовжити вчити пісні та вірші з учнями, частіше пити разом із ними чай і гуляти Харковом. А ще — більше подорожувати Україною.
«Мені хочеться, щоб весь наш клас зібрався без втрат. Моя мрія — після перемоги зібрати всіх учителів — учасників російсько-української війни у Києві на форум, щоб ми ще раз побачили один одного й потиснули руки».
«Важливо говорити з дітьми про війну»
«Я не роздумував. Вивіз сім’ю і зрозумів, що морально не готовий далі викладати. Вирішив піти до військкомату і сказати: «Агов, я хочу бути корисним», — пригадує вчитель мистецтва в одній із київських шкіл Ярослав Лисенко. Він актор-режисер за освітою. Певний час працював у театрі, але згодом вирішив, що зможе більш впливати на розвиток українського суспільства, якщо навчатиме дітей мистецтва.
Тепер Ярослав у складі Нацгвардії. Розповідає, що нині його день виглядає хаотично: все залежить від поставлених завдань. Стабільними є лише сніданок, обід і вечеря, які готують за розкладом. За можливості виходить на зв’язок з учнями. Записує для них пости та відео у соцмережах.
Під час уроків, коли Ярослав говорив про театр, кіно, хореографію і живопис, то торкався і теми російсько-української війни. Як куратор класу він брав на себе відповідальність формувати критичний погляд про українську культуру, спонукав учнів міркувати і про події на Донбасі та їхній причинно-наслідковий зв’язок.
«Важливо говорити з дітьми про війну: не приховувати, а пояснювати, чому це відбулося, і завдяки чому ми й досі тримаємося і йдемо до перемоги. Якщо сучасне покоління буде це розуміти, вони, я сподіваюсь, не дозволять відбутися такому в майбутньому», — вважає Ярослав.
Учитель пригадує двох хлопців, які в шостому класі мали проросійські погляди. Та він не засуджував їх, не занижував оцінки, а з повагою наводив свої аргументи. Через два роки учні самостійно дійшли висновків і змінили своє бачення.
«Для мене це значно цінніше, ніж якби вони просто взяли мою думку і сказали, що вважають так само. Зараз багато моїх учнів публікують у сторіз проукраїнські меми. Особливо тішить, коли це роблять ті, кому я три роки намагався пояснити, що співати гімн рф у школі — не ок».
Нині двоє Ярославових учнів пишуть вірші та невеликі розповіді, що стосуються війни — так рефлексують свої емоції. Дехто виражає свій стан через малювання і музику.
«Я ніколи не обмежував учнів у можливостях рефлексії. Байдуже, яку тему ми проходимо чи яка в журналі оцінка. Це той легітимний бунт, який я вкладав як мету своїх курсів з мистецтва».
Сам Ярослав нині не має досить часу для особистих рефлексій. Але любить спостерігати за своїми побратимами: хтось говорить на політичні теми, хтось курить, хтось стоїть чистить зброю, дехто групками обговорюють кіно чи літературу.
Ярослав хоче зрозуміти, що сформувало цих чоловіків так, що вони виконують завдання спокійно і без страху.
«Я з дитинства зростав на американських і європейських фільмах. Драматургія і сценографія є рушійною силою, які мене захопили. Тому що мені цікаво розбирати глибинні речі. Так само працює живопис: мені важливо знати, який у картини глибинний сенс, і дати цю дешифрацію дітям, щоб вони самі пройшли цей шлях. Це завжди було для мене мотиватором і дозволило вибудовувати стрижень», — ділиться Ярослав.
Коли вчителю стає емоційно непросто, він підтримує себе тим, що зараз він у цьому місці не заради минулого, а заради майбутнього: учнів, яких виховував, своєї сім’ї і своїх майбутніх дітей. Після перемоги хоче побачитись з усіма своїми учнями. Цього року він організував театр у приватному ліцеї «Крила». Разом з учнями встиг поставити чотири покази до повномасштабного вторгнення.
«Коли я працював з дітьми як режисер, зрозумів: це найкращий формат спілкування про події, які зараз відбуваються. На жаль, через війну ми так і не встигли поставити свою осучаснену варіацію вистави на п’єсу «Мина Мазайло». Для учнів краще рефлексувати, коли вони беруть участь і як актори, і як режисери. Це значно ефективніше, ніж будь-яка лекція».
