Наталя Кідалова: Хороший вчитель — як садівник: дає кожному час вирости і розкритися

Наталя Кідалова в мить, коли дізналася про свою перемогу на Global Teacher Prize Ukraine. Премію вручили 5 жовтня в Національній опері. Фото: Анна Федик

5 жовтня Україна дізналася ім’я переможниці Global Teacher Prize Ukraine 2019. Нею стала Наталя Кідалова з Мелітополя, яка вже 23 роки працює в школі, де й сама навчалася. Викладає англійську, українську мову і літературу. З Наталею ми зустрілися вранці наступного дня після церемонії нагородження, щоб поговорити про дітей, професію вчителя та ставлення до помилок.

Статуетка Global Teacher Prize Ukraine — важка і за вагою, і за відповідальністю, яку тепер відчуваю. Зірочки на нагороді — це діти, з якими я працюю щодня. Учора отримала дуже багато повідомлень від своїх випускників — це так емоційно і неочікувано, що майже не спала цілу ніч.

За тиждень до церемонії була в Києві на тренінгу, і мені наснився сон, що я злетіла в повітря. Тоді не звернула на це увагу, а тепер думаю, може то був натяк на перемогу? Коли сіли в Теслу біля оперного, я дуже хвилювалася — на мені були туфлі з надто високими підборами — таке взуття я не ношу, боялася наступити на сукню або впасти. Але під час самої церемонії я цілком віддалася моменту — здіймала очі на красиву стелю Національної опери, бачила довкола вчителів у вечірньому вбранні, це було так натхненно і енергетично, що я просто отримувала задоволення.

Коли на екрані почали з’являтися літери мого імені, Людмила Таболіна, що сиділа поруч, повторювала: «Це ти, це ти», а я не вірила. Щойно побачила літеру К, тоді зрозуміла і одразу злякалася. Вже пізніше подзвонив син і сказав, що був упевнений у моїй перемозі. Статуетка буде в школі. Думаю, у перший день діти робитимуть селфі із «зірковою головою». Вони знають, що це — їхня нагорода.

«Садівник не чекає вдячності від саду»

Вчитель — це садівник. Він ніколи не звинувачує рослини в тому, що вони повільно ростуть, а думає, де недолив, де не підсипав добрив. І він не чекає, що троянда розквітне одночасно з хризантемою. Хороший вчитель — саме такий: дає кожному час, щоб вирости і розкритися. Він доглядає і радіє, коли квітка розквітла. Садівник ніколи не чекає вдячності від свого саду, так і вчителям не можна очікувати вдячності від дітей — бо вдячність — глибоке почуття, що притаманне більш зрілій особистості. Тому для мене важливо не «дякую» від дітей, а те, як вони зустрічають мене в коридорі після відрядження, як реагують на мої уроки.

Наталя Кідалова у своїй школі в Мелітополі. Відео — Олександр Ткачук

«Діти мене вчать»

Кажуть, що зараз діти складніші. Я так не думаю. Вони відкритіші, розкутіші. Дорослі вважають, що дітям дали багато прав, а про обов’язки забули. Коли батьки кажуть дитині: твій обов’язок — вчитися, мене це дивує. Діти не зобов’язані вчитися. Вони мають право на освіту. І школі треба побудувати навчання так, щоб дитині хотілося вчитися і приходити до школи знову. Так, сучасні діти мають кліпове мислення, і це непогано, це спосіб самозбереження людини в час, коли довкола так багато інформації. Вони миттєво перемикаються з одного на інше, поєднують різне, компонують протилежне — класно, що вони роблять це природно. Один мій учень складає кубик Рубіка за лічені секунди. Коли помічаю, що він на уроці тихенько під партою крутить його в руках, розумію, що треба змінювати хід уроку, бо дітям стало нудно.

Вчителя діти постійно перевіряють: яку музику слухаєш, що знаєш. Минулого року взяла 5-й клас, і на уроці знайомства вони представляли себе: «я влогерка», «я ютьюбер», «я вайнерка», «я паркурівець». Вони себе так ідентифікують. Мені не соромно спитати в дітей, якщо не розумію якесь нове модне слово. Я дивлюся фільми і мультики, які радять діти, слухаю музику, яку вони люблять. Коли говориш з ними однією мовою, виникає довіра. Нещодавно моя 13-річна племінниця сказала: «О, ти знаєш, хто така Біллі Айліш — то ти крута!» Діти мене вчать. Зараз дуже популярними стали корейські гурти. Це окрема культура — мають свій мейкап у стилі аніме. Це все я ще маю дослідити, щоб розрізняти цих виконавців.

«Помилки роблять нас ціннішими»

У мене комплекс відмінниці і перфекціонізм, які дуже заважають жити. Але останнім часом вчуся приймати помилки. Якщо кажу учням, щоб не боялися помилятися, а сама боюся — виходить нечесно. Тренуючи вчителів, люблю давати таку вправу: пишу на дошці 10 простих прикладів на додавання і віднімання і в одному роблю помилку. Запитую — що ви бачите на дошці? Відповідь: у такому-то прикладі помилка. Тоді питаю: а скільки прикладів розв’язано правильно? 9. Чому ж ми одразу звертаємо увагу на одну помилку і не помічаємо 9 правильних відповідей? Можна дивитися на одне й те саме, а бачити різне.

Коли обговорюю роботу з дитиною, спершу кажу щось хороше про цю роботу, тоді про помилку, а тоді знову хороше — я вірю, що наступного разу все вийде. Або, наприклад, знаю, що дитина дуже старанна, але завжди пише диктанти на 2 бали. Тоді кажу: бачиш, цього разу вже не 13 помилок, а 12, це вже краще, хоча оцінка та сама. На жаль, більшість дітей налаштовані щодня отримувати оцінки. Вони засмучуються, коли кажу, що сьогодні був урок без оцінок. Треба дати їм зрозуміти, що вчаться вони не для балів. Бо тоді за оцінками ми втрачаємо те, що оцінюємо — вміння, здобутки.

Помилок не треба боятися, їх треба цінувати, бо вони роблять тебе сильнішим, сміливішим, ціннішим. Мені близька філософія японського мистецтва кінцугі — це розбита порцелянова ваза, яку склеїли золотом. Це тріщини, що підкреслені, виділені найдорожчим металом. У нас вважають, що розбиту чашку не склеїш. А тут навпаки — не просто склеїти, а так, щоб шви були виразні. Людина — це та розбита і склеєна золотом ваза: я помилявся, але лишився собою, склеїти себе заново можна, і це надає сили.

«Школа моєї мрії — це хаб»

Я педагог у четвертому поколінні: мама — вчителька біології і хімії, але все життя працювала вихователькою в садочку. Тоді люди працювали на заводах у три зміни, і часом батьки плутали, хто має забрати дитину із садка, а мобільних телефонів не було, то мама часом приводила дітей до нас додому на ніч. Моя бабуся — вчителька математики і німецької мови, а прапрабабуся закінчила в Петербурзі Інститут благородних дівчат, де викладали французькою. Напевне, у мене не було шансів обрати іншу професію. Але я точно знаю: діти не потребують того, щоб їм присвячували життя — ні мама, ні вчителька. Із дітьми треба просто жити разом і поруч.

На уроках віддаю багато енергії, і щоб відновитися займаюся йогою вдома. Йогу мені порадила моя випускниця, яка зараз стала крутою фотографинею в Києві. Неподалік Мелітополя є Кам’яна Могила — заповідник, де колись було Сарматське море. Потім воно відійшло і залишилися фантастичні піщані брили. Відчуваю енергетику і магію того місця. Люблю приїхати туди з кавою і поснідати. Це моє місце сили.

Моя велика мрія — щоб школа була для всіх: щоб вчителі могли там танцювати або займатися йогою ввечері, щоб батьки і дідусі-бабусі могли приходити і займатися своїми хобі, щоб туди приходили люди з усієї громади на тренінги, майстер-класи або просто попрацювати з ноутбуком, поки дитина на уроках. Школа моєї мрії — це хаб, пульсар, де вирує життя з ранку до вечора, вона пульсує енергією і дає поштовх для розвитку всім.

Залишити відповідь